«Жили ми тоді не тут, де тепер живемо, а там у ярку, нижче замчища. Де тепер все те і ділося, що було там колись? Тепер пустиння, яр та й годі. А тоді ліс там був густий, як щітка, високий, як церква. Унизу по яру річечка бігла, невеличка, оже вода у їй, як скло, чиста, а нап'єшся було – так і чуєш, що здоровієш. Тепер лісу того й признаку нема, а замість річки якийсь гнилий проточок, куди скидають битих собак та дохлих котів. А тоді, кажу, любо було глянути на річечку, – як синя стрічка звивалася вона між зеленими берегами. По той бік ліс, а по той бік садок аж шумить. На горі ото стояв палац і видивлявся у річку своїми білими боками та великими вікнами. Як прийдеш було до річки, то не треба іти і в замчище дивитися що там робиться, – у річці все як на долоні видно ˂…˃ «Гайдамаки! гайдамаки!» – почулося. Дивлюся, уже стайні як свічка палають. Я так на місці і прикипів... У дворі у нас хоч голки збирай, – видно стало як удень, а на самому краї замчища, над проваллям, горять стайні. Небо чорне-чорне. Огонь мов скажений гоготить, лиже, жере оселю, то огненним, вітром угору кинеться, то осяде наниз і все шириться, розпросторюється ˂…˃ Дивлюсь, – уже і кухні займаються і костьол запалав... Загоготіло навкруги, як у пеклі, тріщить, лущить, палає. Один палац білий як лебідь стоїть серед того огнища. Зарево пожежі б'є у його вікна, і, здається, мов яке біле страховище з огненними очима витріщилось з-за огню і дивиться. Коли се – бов! бов! – у нашій церкві задзвонено. Загув, залементував забій нашого дзвона навкруги, на всю околицю, мов що тужило і голосило страшно, так гув наш дзвін... А з замчища доносився крик, гук, нестямний божевільний регіт ˂...˃ Ніколи я не забуду того, як уперше після гайдамак глянув на замчище... Що було, а що стало, господи? То було замчище, як райок який, стоїть і дивиться на наші хати згори, а то... стін немає, гора вся чорна, чорна, укрита попелом та головешками від стайні, кухонь і костьола. Одні чорні купи. Палац закурений, задимлений, з полупаними стінами, з побитими вікнами, з розчиненими дверима, з котрих не переставала котить пара, пожежа ще не зовсім згасла, то там, то там високим стовпом стояв дим, то з тії, то з другої купи курився він... Страшно глянути! ˂…˃ Дворище зовсім опустилося, поросло бур'яном, чорнобиллю. Палац все далі і далі розвалювався. Залізна покрівля поржавіла, подірчавіла, буря задрала її один бік і видно було гнилі крокви, червоні, як кров, стіни, котрі год від году все тріскалися, падали ˂...˃ Однії ночі щось страшно загуло, аж земля захиталася. На другий день ми побачили, що то палац розвалився. Так надвоє і розпався. Цегла аж у наш ярок понакочувалася, а там – страшна купа! Одна тілько якось стіна, що і тепер ще стоїть, устояла, – червона, як язик, вона висолопилася з купи груддя. Коло неї побачили ми, мов що зеленіло. Але що то було – не знаємо. Ніхто з нас туди не ходив. Старець буцімто наказував: не ходіть на те прокляте місце, бо ˂...˃
Уривки з розділу «Пасічник» із роману-хроніки «Родина Бородаїв» Панаса Мирного, 1875-1876 рр.
Коли дорога наближалася до річки, – огороди людські рідшали, долина ширилася і рів зменшався. Далі зовсім не видно було рову, тілько низьке місце, де протікала по весні вода, поросло широкою жирною травою, оситнягом, а де-де і невеличкий очеретець піднімавсь своєю гострою спичкою з-за трави та лопухів. Ще далі – і ні одного тину не видно було. З правого боку чорнів зруб і поміж ним, мов щітка, піднімався молодий лісок, з лівого – глиняна гора жовтіла своїми ямами, обвалами, ровами. Зверху гори зеленів дрібний спориш, що, мов килимцем, прикривав високу голову її. А на самому шпилечку лежали великі руїни. То було замчище. Страшна кучугура цегли та каміння лежала купами. З однії купи високо піднімався угору червоний стовп з цегли, похилившись на один бік. То частина стіни ще не довалилася. Сонце кидало на гору свої косі ранкові паруси і обдавало рожевим світом. Горіла трава, як зелена оксамитова сукня, мов велетень надів зелену шапочку, а страшно на їй містилися чорні кучугури наруйнованої цегли, а ще страшніше піднімався той стовп, мов дивився на околицю своєю похилою головою.
— Дивись, Карпе, замчище! Дід мені про його дуже багато розказував. Та страшне все таке. Він розказував, як син та порізав батька та матір.
— Де порізав?
— У тому замчищі.
— А воно б піти подивитися туди, Іване.
— А справді, – сказав Іван, задумавшись.
— Там, певне, є клад заритий. Може ми такі щасливі, що той клад знайдемо.
— Так підемо? – спитав Іван Карпа.
— Ходімо ж попереду покупаємося та, вертаючись, і підемо.
— Добре.
І хлопці налягли на ноги ˂…˃
І не пішли, побігли вони назад ˂…˃ Мов ворог, котрого збиралися вони взяти, стояла гора над ними і вкривала усю долину чорною тінню, тоді як голова її горіла червонозеленим огнем˂…˃ Крута гора, рови, ями, здається, анітрохи не перетинали хлопцям шляху˂…˃ Ось кучугура цегли, глини, вапни, покрита зеленим мохом ˂…˃
— Ходімо далі, – сказав Карпо. – Ходімо аж до того стовпа.
І хлопці кинулися на здоровенну кучугуру цегли, з котрої, схилившись на бік, високо виходив угору стовп з недоруйнованої стіни.
— А дивись, як гарно тут! — скрикнув Карпо, дивлячись з кучугури на околицю.
Івась поліз за Карпом. На високій горі, з здоровенної кучугури околиця розкривалася верстов на десять завдовжки˂…˃ Хлопцям чудно ставало, що так далеко видно і так добре видно ˂…˃
Город, як на папері, став, і все перед їх очима розкрилося ˂…˃
— Та й город який наш здоровий! – сказав Івась…
Уривки з розділу «Замчище» із роману-хроніки «Родина Бородаїв» Панаса Мирного, 1875-1876 рр.
