Любов Бабакова разом із чоловіком і матір’ю виїхали із рідного Дробишевого, що на Донеччині, 9 травня 2022-го року, а вже 14-го у селище зайшли росіяни. Понад три роки родина живе в евакуації у Гадячі. Попри те, що Дробишеве нині звільнене, родині повертатися нікуди – їхнього будинку немає, а Лиман – центр їхньої громади – під загрозою російської окупації.
У передчутті біди
У Дробишівській бібліотеці закінчувався робочий день. Один із тих звичайних днів 2021 року, який підходив до завершення. Працівниці почали розходитися. Любов Бабакова, завідувачка бібліотеки, відчула, щось дивне – вона не могла вийти. Замість того, щоб збиратися додому чомусь гостро захотіла пройтися поміж стелажами. Зір чіплявся за картини і експонати, аби у мозку закарбувати кожну деталь – біблітека була непросто книгозбірнею, а культурним простором, де збиралися місцеві.
Це було якось дивно і тривожно
— Сорок років я пропрацювала там, серед книжок і квітів, і тільки тоді по-справжньому побачила, як це все дорого, — говорить Любов Бабакова.
Це усвідомлення прийшло, коли вони під звуки канонад летіли із Дробишевого на перевізницькому авто, рятуючись від війни.
Дробишевська бібліотека була не лише книгозбірнею, а й осередком культури у селищі. Фото: Фейсбук-сторінка Дробишевської бібліотеки-філії.
Останній мирний новий рік у Дробишевській бібліотеці. 31 грудня 2021 року.
Не думали, що стануть переселенцями
Що таке війна Любов Бабакова знала.
У середині 2014 року диверсійно-розвідувальні підрозділи збройних сил росії вторглися на схід України, захопивши кілька міст Донеччини. Серед них був і Лиман.
У Дробишеве потяглися вервечки авто, на яких люди, тікали від війни. Пізніше їх назвуть переселенцями.
— До нас у село тоді приїхало багато жителів Луганщини. Ми їх приймали, допомагали, хто чим міг. У мене у бібліотеці був ксерокс, то я їм стільки документів копіювала. І навіть не могла подумати, що колись ми самі станемо такими ж переселенцями.
4 червня 2014 року Збройні сили України звільнили Лиман від російських окупантів і Дробишеве зажило своїм майже звичним життям під час гібридної війни.
А потім було 24 лютого 2022 року із якого почалося повномасштабне вторгнення. Бабакови зі свого подвіря побачили ту ж картину на дорозі, що і у 2014 році – нескінченні колони авто із написами «Евакуація», «Діти».
– Ми з чоловіком виходили надвір — кому води, кому допомогти, якщо машина поламалась. І ще тоді казали одне одному: «А куди всі ці люди їдуть? Ми нікуди не поїдемо. Ми залишимося вдома, що б не сталося».
Запах штукатурки — запах небезпеки
Але це сталося.
Фронт наближався до Дробишевого. Обстрілами росіяни вже зруйнували кілька будинків у селищі.
Але Бабакови наче наперекір війні не хотіли покидати свій будинок. Перед повномаштабним вторгенням вони зробили сучасний ремонт у ванній. Пані Любов довго вибирала дизайн, плитку, зупинилася на чорній та білій.
— Ми хотіли жити і насолоджуватися життям, планували старість у цьому домі, – говорить Любов Бабакова.
Одного дня росіяни почали обстріл. Родина вирішила ховатися у погребі. Разом із собою вони взяли домашнього улюбленця. – свого песика. Але тварина навідріз не хтіла туди іти.
Бабакови вирішили ховатися у будинку за правилом двох стін. Але собака і там не хотів сидіти. Врешті обрав ліжко і ліг під ним. Бабакови полягали біля тваринни.
— А потім бабахнуло, – каже Любов Бабакова.
Жінка пригадує, що перше, що вона відчуда після удару – задушливий запах штукатурки. Їх осипали засохлі лусочки будівельного розчину вкрили. Перша думка, яка спливла у затуманеній від вибуху свідомості Любові, – де та штукатурка взялася, стіни ж заклеяні шпалерами.
Тепер запах штукатурки у неї асоціюється із небезпекою. Вона згадує його, коли чує новини про чергові обстріли чи під звук дрона, що пролітає над головою.
— Нам тоді наш собачка врятував життя. Від погреба не залишилося нічого. Якби ми там були, то розлетілися на атоми, ніколи б ніхто не знайшов. Та частина будинку, де ми мали ховатися за правилом двох стін була повністю зруйнована. Ванни, яку ми ремонтували не було, а плитка, чорна й біла стала будівельним сміттям, – говорить Любов Бабакова.
Саме тоді вони усвідомили, що потрібно виїжджати.
Оля, так страшно
Зв’язку майже не було. Якимось дивом пані Любов змогла набрати доньку. У слухавку вона змогла сказати лише одну фразу:
— Оля, так страшно, я не знаю, що робити.
Ольга терміново почала шукати перевізника. Врешті один чоловік зголосився. Донька наказала швидко збиратися й брати все необхідне – виїзд терміновий й той же день.
— Виїжджали ми у самих капцях, взяли кілька речей, документи і собаку, яка врятувала нам життя, – говорить жінка. – Але до останнього не знали, чи нам вдасться евакуюватися. Телефонує перевізник, просить почекати, бо затримується, їхати важко, – на дорозі гарячі осколки, шини лопаються.
Якимось дивом перевізник все ж поїхав до них. Машинка була така маленька, що взявши якісь ще речі, вони б не помістилися.
— Ми вскочили у неї і полетіли. Я навіть не можу описати, як летіли — просто летіли, – згадує Любов Бабакова.
Так вони доїхали до Дніпра. Там переночували, а далі їхня дорога лежала на Полтавщину, у Гадяч.
Просто плакала серед вулиці
Здебільшого історія переселенства у Гадяч серед людей, які тікали від війни одна – тут проживають рідні, знайомі чи знайомі знайомих. От і у Гадяч Бабакови приїхали жити у будинок свашиної подруги. Він пустував, а господарка не мала змоги його часто відвідувати живучи у іншому місті.
Коли пані Любов згадує той перший період у Гадячі — навіть не розуміє, як вони тоді вижили:
— Коли ми приїхали — хата була зовсім порожня. Я навіть не можу описати, що відчувала: вискочила з машини, впала на землю і просто плакала посеред вулиці. Люди дивилися на мене і, мабуть, думали, що я зійшла з розуму. Це був неймовірний стрес. Нам казали: треба інтегруватися, звикати, починати спочатку. А як інтегруватися, коли навіть укритися нічим? Я спала, накрившись напівпальтом, яке хтось мені дав. Чоловік сам робив табуретки з дощок, знайшов матеріал і змайстрував. Хтось дав столик, хтось — диванчик. Тепер інша справа: у мене вже десять ковдр, кільки ящиків із речами! Чоловік у 65 років пішов на роботу – водієм у агропідприємство. А що робити? Хлопці зараз воюють і мій чоловік хоч якось може допомогти, – говорить Любов Бабакова.
Перші пів року були дуже важкими: і психологічно, і фінансово. Любов Бабакова хоч і залишилася працювати завідувачкою бібліотеки, але фактично на роботі був простій. Грошей, які платили ні на що не вистачало. Але ще гірше було із моральним станом.
І тоді Любов Бабакова побачила оголошення студії «Творчі», якими опікуються Наталія та Сергій Конотопови, яке запрошувало на майстер-клас із малювання. І пані Любов пішла.
Конотопови – це перші люди, які надали саме моральну підтримку. Із тієї зустрічі жінка почала оживати і співпрацювати зі студією: робити майстер-класи, малювати, грати, вигадувати творчі ідеї. Ще одним закладом, який повернув її до життя став місцевий Гадяцький історико-краєзнавчий музей.
Заняття у студії "Творчі".
Що повертає до життя
Нині Любов Бабакова продовжує працювати завідувачкою Дробишевської біблітеки.
— Я не уявляю, якби не працювала, мабуть, просто вже не жила б, – говорить жінка.
Вона веде сторінку закладу у Фейсбук, проводить різноманітні активності для дітей та дорослих, майстер-класи на базі студїї «Творчі», відвідує виставки та заходи, які проводить Гадяцький історико-краєзнавчий музей та продовжує бібліотечну справу – створила власну бібліотеку. Частину книг розмістила у студії, а із частини зробила бібліотеку вдома.
— Ми проводимо багато заходів — і в музеї, і в творчій студії, і просто в парку.
На День захисту дітей, на День миру — скільки було малечі! Робили паперових голубів, малювали просто неба — чудові події, завжди багато дітей і радості. Книги допомагають збирати волонтери. Я пишу у Facebook: «Допоможіть книжками», — і люди відгукуються. Вже багато надіслали — і дитячих, і дорослих. Тож книжковий фонд росте. До мене можна просто прийти додому і взяти почитати книгу. Фактично я вдома створила свою невеличку бібліотеку. Не просто «бібліотечну валізу» чи «коробку», а, як я кажу бібліотечні двері, – говорить Любов Бабакова.
Серед читачів її бібліотеки як діти, так і «дівчата» – такі ж переселенки із зони бойових дій, які намагаються знайти опору на новому місці. Через Конотопових Любов Бабакова познайомилася із Наталією Панковою, а через неї – із учасницями скандинавської ходьби, теж переселенками.
Любов Бабакова приносить книги на стадіон, коли ті займаються скандинавською ходьбою. Виходить така собі пересувна бібліотека.
Учасниці скандинавської ходьби — читачки пересувної бібліотеки Любові Бабакової
Не полишає Любов Бабакова й читачів Дробишевської бібліотеки, які змушені також покинути селище:
— У мене є знайома, яка дуже любить читати, але у її селі, у Черкаській області, немає бібліотеки. Я їй пересилаю книги. А ще у нас був творчий клуб. Одна майстриня їхала на конкурс до Корсуня і вона брала з собою мої роботи — вишивки, які я зберігала у ящику.
Крім того, до життя жінку повернули відвідини заходів у місцевому музеї та волонтерство:
— Ми з дітьми малюємо малюнки й несемо їх у «Дружбу». Я вже кілька разів відносила — і на творчі заходи, і просто так.
Коли часто лунають тривоги й не можемо збиратися в інших місцях, збираємося в мене вдома.Діти надсилають свої роботи, а я потім передаю їх у «Дружбу» через Оксану Колібабчук. До кожної сітки, яку там плетуть, дівчата додають ці дитячі малюнки. І Оксана мені каже: «Від військових — такий позитивний відгук, коли вони отримують ці малюнки!».
Фото: Фото надала Любов Бабакова
Перша виставка Любові Бабаковї у Гадяцькому історико-краєзнавчому музеї. З неї почалася дружба із музеєм. Фото: Фото надала Любов Бабакова
Повертатися нікуди
Коли у 2014 році на сході України почалася війна Любов Бабакова почала вишивати.За вісім років назбиралася ціла колекція вишивок. Проте після повномашстабного вторгення не змогла взяти голку до рук – це нагадувало їй рідний дім.
— Я приїхала у Гадяч, захотіла щось вишити, купила матеріали… Але не змогла. Сльози душили, не могла почати — психологічно не витримувала. Це нагадувало дім, як я сиділа там, вишивала, як було красиво і спокійно. Тепер я просто займаюся квітами. Вирощую гладіолуси — прекрасні, великі. А вишивати поки що не можу. Просто не можу.
Уже тут, на новому місці із собакою, яка врятувала життя господарям, трапилося лихо: на нього напав чужий пес і попри операцію тварину не виходили.
— Ми так до нього звикли. Поховали в лісі, у гарному місці. І щодня ходили туди. Плакали обоє.
Я ніколи не бачила, як плачуть чоловіки. А тоді — побачила. Згодом у нас з’явився песик Рижик бездомний, худющий і голодний. Це сталося саме тоді, коли нам було особливо важко після втрати нашого Діка. Він просто з’явився біля порогу, ніби знав, куди йде, і в його очах було написано: «Я з вами буду жити». В якомусь сенсі він врятував нас від затяжної депресії. Тепер Рижик повноправний член нашої родини, водить нас гуляти і ми тішимося тим, що хоч комусь в цьому житті добре.
За майже чотири роки роки повномасштабного вторгення війна все більше забирає у Бабакових їхнього минулого життя.
Чоловік пані Любові сподівався, що вони ось-ось повернуться додому. Але буквально нещодавно їхній будинок згорів ущент і повертатися уже нікуди.
Через культурне життя, волонтерство, завдяки небайдужим людям, вважає Любов Бабакова, їм і вдалося вижити:
— Ми знайшли неймовірну підтримку від небайдужих гадячан. А ще ми, переселенці, пов’язані одним болем, і тому розуміємо одне одного і підтримуємо. Саме це тримає і дає життя. Отак і живемо. Звикли — що там, що тут — усе з людьми. Без людей, мабуть, і не вижили б. Нам зустрічалися тільки хороші люди. Може, я просто шукаю добрих, а може, вони самі знаходяться.
