Ольга Нестеренко з Луганщини знайшла прихисток у Гадячі. Вона на власні очі бачила, що таке «рускій мір». Жінка була змушена залишити «все»: свій дім, своє місто, своїх друзів та багато іншого, що називала "своїм", аби захиститися від «братської любові». Вона розповіла журналістці Гадяч.City, що довелося побачити та пережити.
«Нестерпно боляче розуміти, що ти мала абсолютно все, і все втратила в один момент»
– Я жила у місті Попасна, що у Луганської області. Оскільки за освітою я вчителька російської мови й літератури – працювала педагогом, згодом останні 17 років – в районній газеті «Попаснянський вісник», 16 з яких – головною редакторкою. Після виходу на пенсію, моє місце зайняв мій син – Ярослав, — розповідає пані Ольга.
Хоч жінка і вийшла на пенсію в 55 років, до 60 ще працювала в редакції. Пані Ольга отримувала і зарплату, і пенсію, тому мала змогу накопити достатньо коштів, аби зробити у своїй квартирі ремонт.
– Утеплила всі стіни, балкон й лоджія – засклила. Протягом року я до дрібниць продумувала ремонт кожного приміщення у квартирі, замовляла сучасні меблі, шукала деталі інтер’єру. Я повністю змінила квартиру, аби нічого не нагадувало про присутність мого чоловіка, адже у нас із ним було болюче розлучення. З балкона зробила терасу, а з лоджії за барною стійкою спокійно пила чай чи каву, або ж з подругами пили шампанське й дивилися у вікно, яке виходило в місто й просто насолоджувалася життям, — пригадує жінка.
Жінка готувалася до виходу на пенсію, адже розуміла, що на самі пенсійні гроші не проживеш, тому й старалася придбати все, що необхідно для комфортного життя.
– Я навіть поставила всю сучасну техніку у квартирі. Тому мені настільки було боляче все в один момент втратити. Це було психологічно важко. Ще важче – покидати рідне місто.
«До останнього не вірила, що буде війна. Ну, який сенс нападати на нас, на незалежну країну»
Попасна – прифронтове місто. Його жителі усі вісім років жили під обстрілами. Тоді, у 2014 році, коли були найперший запеклі бої, родина пані Ольги виїхала із міста. Проте за кілька місяців повернулися. Квартира була ціла, лише на склопакетах на балконі та лоджії були тріщини й то лише із зовнішнього боку.
Тому у 2022 році пані Ольга думала, що й цього разу так буде. Але не очікувала, що розочнеться повномасштабна війна.
– Я не вірила. До останнього не вірила, що війна буде. Ну який сенс нападати на нас, на незалежну країну. Проте 24 лютого близько 7 ранку мені зателефонував син й каже: «Мамо, почалася війна! Обстрілюють Київ, Харків». Оскільки у нас було переважно тихо, я не могла просто в це повірити. Зателефонувала відразу до меншого сина, а він і каже: «Так мамо, Харків обстрілюють». Зателефонувала й до подруги, вона на той час мешкала у Києві: «Так, обстрілюють місто». В мене шок. Розгубленість. Син сказав збирати негайно тривожний рюкзак, на випадок, якщо буде евакуація й доведеться покинути Луганщину.
В такому невизначеному стані пані Ольга почала збирати тривожну валізу. Щоправда, поставилася не дуже відповідально. Адже все ще сподівалася, що як і минулого разу, повернутися додому за кілька місяців.
– Я склала валізу лише на кілька тижнів, поклала зимові речі, паспорт й документи на квартиру, трудову залишила. Й золота не взяла. Нічого цінного, усе залишилося під руїнами в Попасній, — говорить жінка.
На початку березня російські військові обстрілювати місто. Почали з околиць, й продовжували по мирним жителям.
Ольга Нестеренко проживала біля мікрорайону наближеному до окуованої частини Луганської обасті — міста Первомайськ. Відстань – 12 кілометрів. Тому російським військовим було ближче й простіше обстрілювати дев'ятиповерховий будинок саме пані Ольги.
3 березня почали обстрілювати місто. Через кілька днів обстріляли й її квартиру.
– Спочатку у сусідів вибуховою хвилею повилітали шибки, обстрілювали будинки через дорогу. Я їх покликала до себе. Спали в коридорі на підлозі. Обстріли не припинялися. Чуємо, як стіни здригаються, шибки вилітають, а ми сидимо, обіймаємося й читаємо «Отче наш». Зникло світло, газ, вода. Жили без нічого. В той момент мені здавалося, що я за чашку гарячого чаю готова була заплатити будь-яку суму.
Квартира Ольги Нестеренко після перших обстрілів
7 березня російські військові почали прицільно обстрілювати будинок пані Ольги. Того дня шибки повилітали й у пані Ольги. Стало холодно. На вулиці ще сніг лежав, температура повітря – -15. В квартирі знаходитися було небезпечно. Жінка перебралася до сина, який проживав в іншому під'зді цього будинку.
– У сина Ярослава вікна були цілі, і в квартирі було тепло. Я пішла до нього ночувати. В чому була, в тому й пішла. Щоправда, узяла ковдру, теплий плед, бо знала, що так само доведеться спати в коридорі на підлозі. А ще узяла свій ноутбук, не знаю для чого, але була інтуїція, що краще взяти, — говорить пані Ольга.
Досі згадую момент, як невістка з онуком малюють дельфінчиків, вона розмовляє до нього, щось розповідає, а навкруги чути, як обстрілюють місто, чути крики, біль. А онук старався не відволікатися від малювання, не кричати й плакати, хоч і здригався.
«Виїжджати з Попасної було дуже страшно, адже їхали по замінованій дорозі»
8 березня у сина пані Ольги завалився балкон. Вікна ще трималися. Проте було вже зрозуміло, що потрібно шукати вихід, аби виїхати з міста.
– Мій син щодня ходив до міста, він працював журналістом в Попасна.City, спільно з міською владою та комунальними підприємцями повідомляв місцевим який магазин працює, де можна придбати той чи інший товар.
На ранок наступного дня син влітає і каже: «Швидко збирайтеся. Через 15 хвилин від’їжджає остання маршрутка на Бахмут. Я забронював вам три місця». Ми почали швидко збиратися, хоч часу і було мало. Я кажу Ярославу: «А моя валіза вдома залишилися». А він: «Ой, мамо» і побіг по мої речі.
Біжимо до маршрутки, а обстріли продовжуються, летять снаряди, розриваються. Водій маршрутки побачив нас і під’їхав, й у прямому значенні слова закинув нас в машину. Виїхали в тому, в чому були.
Їхати було страшно, адже дорогу, зі слів мешканців Попасної, замінували, і всі їздили в обхід, через села, хоч і було набагато далі, а пані Ольга виїжджала з Попасної в Бахмут по головній, центральній дорозі.
– Дивлюся, їде по замінованій дорозі і думаю: «Боже, ну коли ми вже проїдемо цю заміновану зону. Проїхали вже її чи ще по ній їдемо». І думала так кожного разу, як поблизу щось бахкало.
Дорога з Бахмута
Син пані Ольги залишився в Попасній. Залишилася й місцева влада та керівники комунальних підприємств.
Як не дивно, до Бахмута доїхали без наслідків. Поселилися у ще однієї нашої колеги з мережі The City.
– Десять днів жили у її квартирі. Було тепло, зручно. Гаряча вода, безкоштовний чай. Бахмут не так обстрілювали, як Попасну, хоча постріли було чути. І ми розуміли, що якщо російські війська захоплять Попасну, то дістануться й до Бахмута. Тому проблема залишалася – куди їхати далі. Проте ми не поспішали виїжджати, сподівалися, що скоро все мине і ми зможемо повернутися додому.
Син пані Ольги Ярослав у Попасній пробув недовго, адже без зв’язку та інтернету неможливо було працювати й інформувати людей. Та й інформвати вже не було кого — майж всі містяни виїхали. За той час поки Ярослав знаходився в Попасній допомагав розносити продукти. Вже у Бахмуті збирав гуманітарну допомогу постраждалим, збирав гроші, на них закупляв хліб, ліки.
– Пам’ятаю одного дня, моя невістка не вийшла по хліб і я кажу сину: «Ми також біженці, ти що не міг і нам хліба принести?», а він і каже: « Мамо, у вас немає хліба, бо ви не вийшли у магазин, а тим людям нікуди вийти. Тому ми все віддаємо їм, і не думай, що я хліб приноситиму додому», — згадує пані Ольга.
Бахмут – Сміла – Гадяч
Російські військові почали все ближче підходити до Бахмута, в Попасній велися вже вуличні бої, тоді стало зрозуміло – пора їхати.
Машини у них не було. Евакуаційні рейси не їхали. Потрібно було вирішувати і то швидко.
– У мого сина це другий шлюб, а в першому у нього є чудова донька і з її матір’ю вони у дружніх стосунках. Вони виїхали з Попасної в перші дні повномасштабної війни. І оселилися у Смілі що на Черкащині. Виїхали машиною, а бус залишився в рідному місті. І так вийшло, що вони запросили Ярослава з родиною приїхати на тому бусі в Смілу. Так ми й знайшли на чому їхати. Проте був нюанс – Ярослав мав права водія, проте не мав досвіду водіння. Але і це ще не все. Хоч і доїхав до Попасної, проте до буса ще необхідно було дістатися. То був ще той квест. Адже ключі від гаража потрібно було взяти в квартирі, ключі від квартири у сусідки, а вона в бомбосховищі. І все це під час обстрілів. Знайшовши жінку з ключами, добрався до гаража, а двері заїло, відкрити не може. За допомогою звернувся до пожежників. Приїхали, розрізали двері. Виїхав, ще забрав охочих виїхати з Попасної.
Ярослав виїжджав до Бахмута тією самою замінованою дорогою. Висадивши людей, забрав свою родину і поїхав на Черкащину.
Через 12 годин родина Нестеренків приїхала на Черкащину. Пані Ольга поселилася в селі, а син з невісткою та онуком залишилися в місті Сміла.
– В селі я "перезимувала". Кажу так, бо було ще дуже холодно, і сніг лежав. Виїхала я 15 травня, а точніше вигнали мене і довелося переїжджати, — говорить пані Ольга.
Причина була неочікуваною. Стало погано жінці від повідомлення, яке надійшло на її телефон.
– Того дня, 14 травня, мені прислали фотографію міста, зокрема й моєї квартири, і коли я побачила, що вона повністю зруйнована, і лише на одному цвяху висить кондиціонер – стало нестерпно боляче. Я знала, що рано чи пізно її зруйнують, проте я не уявляла, як падатимуть люстри, столи чи шафи з речами, а навпаки, уявляла як падають в безодню іграшки внука. Це і машинки, якими ми гралися, і конструктори, які ми будували…
Розболілося серце, піднявся тиск, господарка відмовилася викликати швидку, а на ранок сказала виїжджати.
– Піднявся тиск, випила таблетки. Вночі стало гірше, розбудила господарку і попросила викликати швидку. А вона лише сказала: «Оце поки швидка зі Сміли приїде, мені що до ранку ходити її виглядати. Не викликатиму. Ось випий цю таблетку і лягай, мене не турбуй». Я змогла заснути, оскільки випила велику дозу таблеток. На ранок не змогла піднятися, тиск 70/50. Заходить до кімнати хазяйка і каже: «Виселяйся, мені не потрібно, щоб ти мене серед ночі будила, щоб я через тебе не спала. Виселяйся, мені такі квартиранти не потрібні! І якщо тебе завтра не заберуть, виставлю всі твої речі за калітку і йди куди хочеш».
Часто пані Ольга у своїй уяві гуляє по своїй квартирі, заходить у кожну кімнату, проводить рукою по столу, відкриває шафу…
Жінка досі не викинула ключі від своєї квартири:
– Я не змогла викинути ключі, знаю, що квартири вже немає, та й під’їзду, як такого, теж немає, просто не підіймається рука.
Ключі зі знищеної квартири Ольга Нестеренко береже, як пам'ять про мирне життя
«Нам немає куди повертатися. В Попасній моя квартира повністю знищена»
– Мій син почав шукати будинок у Смілі, але з нормальними умовами так і не знайшов. У нас ще був варіант переїхати до Полтави, там у мене рідна сестра живе. Так і вирішили, я зібралася й поїхала.
До вересня пані Ольга провела у селі під Полтавою, у літньому будиночку. А на осінь переїхала до сина у Гадяч.
Ольга Нестеренко, вимушена переселенка з Попасної Луганської області
– Мій молодший син жив у Харкові, коли почалася повномасштабна війна виїхав зі своєю дівчиною до Гадяча. Знайшли квартиру швидко.
Якось приїхав до мене у гості, побачив, що це зовсім не зимовий варіант й сказав: «Мамо, на зиму ми тебе заберемо». Так і сталося.
Проте влітку цього року доведеться знову шукати квартиру, бо хазяйка пустила лише до осені 2023 року. Фактично нам немає куди повертатися. В Попасній – квартира повністю знищена, у Харкові син винаймав квартиру. І хазяйка казала йому або він платить за неї, як почнеться опалювальний сезон, або шукає іншу. Але куди ще платити за неї, якщо ми тут, у Гадячі, і платити потрібно ще й за цю квартиру. Комунальні платимо багато, фактично вся моя пенсія йде. За квартиру платить син.
Прибувши у вересні до Гадяча переселенченські гроші отримала лише у лютому 2023 році.
Попасна – місто привид
Російські військові знищили місто. Закрили й зробили військову базу. Зберігають техніку, боєприпаси. Цивільних взагалі немає, всіх або вбили, або силоміць вивезли, або самі ж виїхали на підконтрольну територію України.
– Пам’ятаю виступ президента України Володимира Зеленського, як він звертався до європейських країн, наводив приклади й порівнював якесь європейське місто під час Другої світової війни з нашим, теперішнім. І було багато аналогій. І про Попасну він сказав: «Від міста залишилася лише бетонна крихта».
Хоч місто і в окупації, проте попасняни продовжують читати новини, дивитися фото, відео в надії, що може хоч щось вціліло. Але, на жаль, від міста нічого не залишилося окрім руїн, ну і російських «визволителів».
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
