Родина Губанових — вимушені переселенці з Донеччини, тепер частково проживають у Плішивці, що на Гадяччині. Зокрема, пан Сергій відвіз дружину та дочок у безпечне місце, а сам залишився на родині доглядати будинок та поратися по господарству.
Дар’я Губанова погодилася розповісти журналістам Гадяч.City свою історію життя під час війни. Далі – пряма мова.
Повномасштабна війна розпочалася 20 лютого
24-річна Дар’я Губанова з Донеччини у селі Новобахмутівка працювала вчителькою молодших класів. Викладала українську мову неподалік тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей. На Гадяччину переїхала лише через місяць від початку повномасштабного вторгнення. Проте війна для неї розпочалася набагато раніше.
– Хоч війна й розпочалася у 2014 році, з мого маленького населеного пункту не було чути, що відбувалося у Донецьку, хоча й знали, що йдуть бойові дії, – розповідає Даша.
Повномасштабна війна на Донеччині розпочалася 20 лютого. 21 лютого я була на роботі. Моя директорка, Галина Василівна, із села Верхньоторецьке. Це село маленьке з чотирма вуличками. У 2014 році село поділили порівну: дві вулиці стали окупованими так званою днр, дві залишились українськими. Будинок Галини Василівни був на території ДНР, але у 2015 році вона переїхала на сусідню вулицю, щоб жити в Україні.
І от приїжджає вона на роботу й говорить: “Я приїхала під кулями”. Тобто на кордоні у них уже були обстріли. Приїхала й колега з іншого міста, й каже: “Зателефонувала мені подруга з Ясинуватої (окупована територія), її чоловіка посеред вулиці забрали, а її й дитину вивезли на територію росії, в яке саме місто – невідомо. Каже лише, що якийсь ангар, в якому холодно, а через щілини гуляє вітер”. Так ми зрозуміли, що почалася повномасштабна війна.
22 лютого наша школа вже не працювала. Дітей відпустили додому. А 24 лютого віддали мені трудову книжку й сказали виїжджати з Донеччини.
Те, що було у 2014-му – ніщо проти того, що відбувається зараз. Ніхто не міг уявити, що це колись стане можливим. Води немає, їжі немає, газу, світла, зв'язку також.
Сусіднє село Михайлівку повністю зрівняли із землею, мешканці переїжджають у моє село, де є хоча б вцілілі будинки. В Михайлівці залишилися одиниці, у підвалах ховаються від обстрілів.
На Донеччині Дар'я Губанова працювала вчителькою, викладала українську мову дітям молодших класів
Перед тим як стерти з лиця землі школу, винесли з неї всю техніку: ноутбуки, принтери. А тоді, 28 лютого, закидали село касетними снарядами та градами. Ніщо не вціліло. А я там працювала чотири роки. А ще перший тиждень школа слугувала пунктом, де люди, які виїжджали, могли переночувати й вирушити далі в путь.
До будинку Галини Василівни, як вона виїхала, під'їхала фура і винесли все: починаючи з меблів та посуду, й закінчуючи ручками з дверей, батареї та підлоги. Сусідів, які намагалися зупинити російських військових, вдарили прикладом по голові, посадили на поріг, зайшли до них у будинок і аналогічно винесли все.
“Коли виїжджали з Покровська до Дніпра, потрапили у військову колону”
Я не вірила, що буде повномасштабна війна, спираючись на досвід 2014 року. Думала, що місяць-два і все закінчиться.
О 7 ранку, 24 лютого я була на роботі. Колеги були напружені, стривожені. Більшість не могли стримати сліз, адже їхні рідні не змогли вибратися з окупованих територій. До всього ще й невтішні новини надходили з тих територій.
Я зібралася й виїхала додому, в дорозі була пів дня. За цей час думки різні крутилися в голові: “Що робити, куди їхати, а чи варто покидати свій дім”. Звісно, залишати будинок, де народилася та виросла, де пройшла юність мені не хотілося. Вдома також і господарство чималеньке, не хотілося і їх залишати.
Коли настав час вирішувати або ми, або будинок — обрали власне життя
Коли приїхала додому, було тихо. Тому думки кудись їхати відклали на потім. Через тиждень почалися сильні обстріли, дуже бахкало. Вилітали шибки з вікон, будинки трусилися. Тому ми зрозуміли, що настав час вирішувати або ми, або будинок — й обрали власне життя.
Батько категорично відмовився їхати з нами. Залишився вдома. Та й перевозити господарство – тяжко, адже вісім годин в дорозі. Продавати шкода корову, вона нам як рідненька, майже 10 років з нами.
Першого квітня ми за пів години зібрали речі й батько повіз нас на Покровськ. В дорозі ще машина зламалася, дві години її ремонтували. Проте не повернулися, а поїхали далі. Зупинилися на кілька днів у моєї хрещеної. Два дні шукали транспорт. Знайти його було важко: його або не було, або не вистачало місць для нас усіх, а нас четверо — я, моя сестра, мама і бабуся. Телефонували до всіх перевізників, і на другий день таки знайшли. Наступного дня, о 6 ранку виїхали.
У Гадячі у нас родичі, ми ніколи їх не бачили, тому був привід познайомитися. А взагалі був у нас вибір: або Західна Україна, або їхати на Гадяччину. Щоб поїхати за кордон, і в думках такого не було.
Сама дорога до Гадяча була важкою. Величезні черги машин, автобусів, зокрема й на заправках. Їхали автобусом вісім годин, було 5 пересадок. Коли їхали з Покровська до Дніпра, потрапили у військову колону. І ми дві години їхали на мінімальній швидкості. Колона не дозволяла їх обганяти.
О 21:00 вже були у Гадячі, нас зустріли родичі. Прихистили на місяць. А потім ми знайшли житло.
В дорозі, дуже хвилювалася за бабусю, адже їй важко було ходити, і ми її постійно на руках носили. Хвилювалися, щоб в дорозі не стало їй погано, проте все минулося і доїхали нормально.
Зараз дуже важко виїхати з Донеччини, зараз мало хто погодиться вивезти людей. Адже з кожним днем все гучніше й гучніше йдуть обстріли.
“Випікаємо пиріжки захисникам на фронт за власні кошти”
Коли приїхали на Гадяччину, ми були без роботи. А ми звикли постійно бути у русі, щось робити, а тут сидимо і нічого не робимо. Одного дня родичі запропонували зайнятися волонтерством. Запропонували випікати пиріжки захисникам на фронт. Ми без роздумів погодилися. У нас і час був, і продукти.
Щоразу, коли готуємо пиріжки нашим захисникам на фронт, – готуємо їх з любов’ю. Хоча це й маленький вклад, але це вже щось. Може, хоч на хвилинку порадуємо наших військових, адже їм зараз дуже важко.
Наша родина відповідає за процес приготування пиріжків, як солодких, так і солоних, як смажених, так і печених. Ще на початку процесу виготовлення пиріжків, я малювала картиночки, клеїла їх на коробку, думала, може хоч усміхнуться.
Родина Губанових відповідає за процес приготування пиріжків, як солодких, так і солоних, як смажених, так і печених
Процес випічки пиріжків організували вдома, на кухні. Процес трохи важко йде, адже у нас одна маленька духовка, тому цілий день займаємося лише пиріжками. Але нам не шкода цього часу, це того варте.
З початку процесу ми рахували скільки за день можемо напекти пиріжків, але потім вже все так відбувалося на автоматі, що й рахувати ніколи було. Проте стабільно 100 пиріжків у день напікали.
Того ж дня, як напекли пиріжки, одразу віддаємо волонтерам, які везуть їх на фронт. Замовлення приймаємо за день. Випікаємо не щодня, а як надходять замовлення – переважно виходить декілька разів на місяць.
Продукти для випічки пиріжків беремо з гуманітарної допомоги, проте цього замало. Тому щось доводиться докупляти. Переважно все за власні кошти. І нам не шкода, що на таку справу витрачаємо власні ресурси, адже зараз тяжкий час, всі й так багато просять, то на збір амуніцію для військових, то на їхнє лікування. Тому ми краще власне вкладемо.
“Гадяч сподобався, проте хочеться додому”
На літніх канікулах їздила додому до батька. Планую ще на зимових поїхати, проте чи буде така можливість – час покаже.
Гадяч сподобався, проте хочеться додому. Планую повернутися, коли закінчиться війна, сподіваюся, що скоро.
Гадяч сподобався, проте хочеться додому. Планую повернутися, коли закінчиться війна, сподіваюся, що скоро
Зараз, на Донеччині, жити страшно. Ми на тиждень приїхали до батька, проте ні хвилини не було тихо й спокійно. Безперервно обстрілюють, запускають ракети. В таких умовах неможливо нормально жити. Так можна просто з’їхати з глузду.
Людей в селі майже немає. Дороги розбиті, будинки зруйновані. Наш населений пункт постійно під обстрілами. У селі більше українських військових, аніж місцевих.
З батьком спілкуємося кожного дня, щоправда, зв’язок дуже поганий, проте коли його немає – пишу повідомлення. Інтернет зник з першого місяця війни й відновлювати його поки не планують. Адже наш кабель проходить через зруйнований Вугледар. Світло, до речі, не вимикали взагалі. І це добре.
Вдома все своє: вода, газ, і генератор, на всяк випадок. Щоправда, були проблеми з бензином, адже купити то його ніде, но батько знайшов вихід.
Також господарство у нас велике: корови, свині, качки.
Батько сам, йому дуже важко, і не лише фізично, а й психологічно.
“Вмикали російські новини аби лише посміятися”
Вмикали російські новини аби лише посміятися
Часто чую, що кажуть, що на Донеччині проживають 80% проросійських людей, що через бажання донеччан, щоб в Україні був “руській мір”, у нас війна. Проте це не їхня вина. Адже всі вісім років, починаючи з 2014 року, й по нині, у нас російське телебачення. І у тих, у кого були радянські телевізори, і не мали змоги підключити інтернет, а це переважно пенсіонери, були змушені дивитися російські канали, новини. І ось так, за ці роки людям дуже добре промили мізки. Бо ж навіть зараз більшість не розуміє де правда, а де брехня.
З початку повномасштабного вторгнення з багатьма друзями перестала спілкуватися. Наші погляди просто не зійшлися. А все через російську пропаганду, яку вони активно вели не один рік. З такими людьми наша родина не спілкується. Їм марно щось доводити, у них своя думка.
Нашій родині пощастило, як і небагатьом, у кого була можливість підключити інтернет. І ми могли дивитися українські новини. Й завдяки цьому зберегли здоровий глузд. Вмикали російське телебачення аби лише посміятися.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
