Катерина Воронцова із Рубіжного: “Окупанти просто ненавидять все, що стосується України”
Катерина Воронцова (прізвище змінили з етичних міркувань та в цілях безпеки респондента) — переселенка із Рубіжного. Її родина приїхала до Гадяча в середині березня. Тут вона знайшла роботу — у Гадяцькій міській лікарні — і спокій. Рідне місто Катерини майже повністю зруйноване і в окупації, але серце її живе там. Про окупацію, перший день повномасштабного вторгнення у Рубіжному, виживання в окупованому місці — у матеріалі Гадяч.Сity.
Робота — як хобі
Понеділок. На годиннику шоста вечора. На вулиці сутеніє. Йду не поспішаючи, насолоджуючись осіннім подихом міста. Через декілька хвилин в далечінь бачу кав’ярню “Га”, саме в ній у мене запланована зустріч.
В приміщенні мене зустрічає наш фотограф Анна Завийборода. Вже встигла спланувати де мене та нашу гостю посадить, й з якого ракурсу буде робитися фотографія.
Не встигла замовити чаю, як на зустріч завітала Катерина Воронцова – вимушена переселенка з Луганщини.
Катерина народилася та виросла в Рубіжному. Мріяла жити нормальним життям. Але війна внесла свої корективи ще у 2014 році. Проте не опустила руки продовжувала допомагати людям. Ще з дитинства знала, що буде акушером-гінекологом. Вивчилася та отримала вищу медичну освіту. Влаштувалася на роботу в рідному місті лікарем акушером-гінекологом. Роботу любила як хобі. Але ж хто знав, що у 2022 році, все-таки доведеться покинути місто в якому виросла, роботу, яку обожнювала, друзів та рідних.
І поки Анна фотографує нашу гостю, нам приносять ароматний фруктовий чай, від якого важко втриматися й не скуштувати відразу.
– Я в кав’ярні “Га” вперше. Тут затишно, атмосферно. Й чай дуже смачний не лише на запах, — говорить Катерина.
І поки говорили про чай перейшли до найболючішої теми – війни.
Початок — 24 лютого
Катерина переїхала до Гадяча лише всередині березня. До останнього сподівалася, що війна в Рубіжному не затримається надовго.
– Коли почалися обстріли по житлових кварталах і одна із ракет зруйнувала пів будинку моєї матері, дякувати Богу ніхто не постраждав, тоді й вирішила їхати будь-куди, лише на підконтрольну територію України. Не ризикуватиму життям своєї родини, — говорить жінка.
Катерина згадує, що 24 лютого нічим не відрізнявся від інших днів. Місто не бомбили, не обстрілювали. А про початок повномасштабного вторгнення дізналася лише з новин.
– Ще напередодні, 23 лютого, моєму чоловікові сказали не виходити на роботу, ми запідозрили що щось не так. Адже причину не назвали. Проте й раніше підозрювали, що рано чи пізно війна таки почнеться, й тому за три дні зняли готівку й заправили повний бак бензину. Того ж дня зібрали і тривожну валізу.
Жінка каже, що 24 лютого сирена пролунала лише один раз — о 8:05 і після цього її більше не вмикали. Люди нічого не знали. Як і в інші будні дні йшли на роботу. Влада не хотіла сіяти паніку серед жителів Рубіжного.
– І коли зрозуміли, що почалася таки війна, у підвальному приміщенні пологового відділення облаштували укриття. Всіх вагітних туди перевели. В підвалах, під звуки зривів приймали пологи, проводили кесарів розтин. І лише в ніч на 12 березня, коли ворожа ракета потрапила у пологове відділення, ми зачинили лікарню й вагітних не приймали. Та й працювати вже було ні з ким. Колеги виїхали з міста.
7 березня перший раз родина Катерини спустилася у підвал багатоповерхівки. Саме тоді почалися активні обстріли по місту:
– Я того дня була на добовому чергуванні, ночувала у підвалі. З роботи до дому йти 5 хвилин, проте інколи ці хвилини здавалися вічністю. Над головами летять ракети, поруч зриваються бомби. І в ці моменти просто можна не дійти додому.
8 березня місто залишилося без світла та води. Телефони неможливо було зарядити. Жінка економила заряд, проте батарея таки сіла. Найпекельніші дні були 7 по 15 березня. Ці вісім днів для жінки були незабутніми:
– Я прокидалася від того, що десь свистить ракета, а якщо свистить, то значить летить до тебе. Просинаєшся від вибухів, що поруч зруйнували дім. Усі ці дні ми сиділи у підвалі. Плутали день та ніч. Але виходити таки потрібно було, адже їсти хочеться. Як не дивно, ніхто тоді не захворів, хоча й було сиро та холодно у підвалі.
Життя в окупації
Катерина згадує, що із 2014 року в лікарню у Рубіжному багато вкладали й допомагали з обладнанням ЮНІСЕФ, фонд Папи Римського:
– Австрійці зробили ремонт пологового відділення, саме тоді коли я вперше стала мамою — народила донечку. А Японія допомогла відремонтувати інфекційне відділення. Багато дорогої апаратури було придбано. Нині ж не залишилося нічого.
Катерина каже, що із місцевої школи вивезли все, що стосується української символіки, а також інтерактивні дошки, плазми. Книги українською спалили.
– Окупанти просто ненавидять все, що стосується України. З якою жорсткістю та вседозволеністю вони грабують. Виламують квартири, спільно з колаборантами влаштовують обшуки, перевірки. Якщо не відкривали їм двері – вибивали або зривали. Мародери з квартир та будинків виносили все, що бачили, навіть батареї. З полиць магазинів змітали все. Коли вже виїжджала з міста, бачила, як з магазину виносили памперси, кошик із зубними щітками та пастою. З ветаптеки – корми, нашийники для собак.
Катерина згадує, як перед виїздом збирала з чоловіком для матері сніг. Каже, вода закінчувалася, й невідомо як довго лежатиме сніг, тому з відрами та із тазками пішли його збирати.
– Спочатку збирали сніг біля під’їзду, а тоді вирішили піти трохи далі, поки тихо було. Від під’їзду відійшли приблизно на 150 метрів і тут почалися обстріли. Ми зібралися бігти, в результаті чого чоловік побіг, а я зачепившись капюшоном за гілку, впала лицем на сніг. Щоб ви розуміли, я була одягнена у два пуховики, ватні штани й на мені були бурки 45 розміру. Швидко розвернутися й побігти не змогла. І ось я лежу, схопилася руками за голову й думаю — виживу чи ні.
Такі думки у Катерини були й тоді, як виїжджали з Рубіжного, коли зупиняли російські окупанти.
– Вони на блокпостах безцеремонні. Відчиняли багажник, викидали речі. Перевіряли документи. Було страшно. Далі ми їхали полями й було чітко чути свист снарядів, патронів. Чули, як гільзи торохтять. Проте жити так далі не можна було, адже таке відчуття було, наче ходиш по лезу ножа, і крок вліво, крок вправо – розстріл.
Покинути пекло
Жителі Рубіжного, якби мали можливість – виїхали, говорить Катерина. Проте окупанти не дозволяли мешканцям виїжджати зеленим коридором. Постійно зривали евакуаційні рейси. Оскільки не було світла й зв’язку, люди на свій страх та ризик йшли кожного дня, в надії на те, що все-таки одного дня приїде евакуаційний автобус і вони зможуть виїхати будь куди, лише на підконтрольну територію України. У кого був транспорт – виїхали, проте більшість так і залишилися чекати евакуаційний автобус.
Родина Катерини двічі намагалася виїхати з Рубіжного. Перша спроба покинути місто була 14 березня, проте через інтенсивні обстріли, які були на околицях Рубіжного, їх не випустили.
– 15 березня ми спробували знову виїхати з міста. Взяли з собою документи та деякий дитячий одяг. Спочатку думали поїхати в Куп’янськ, проте місто швидко захопили окупанти – його здали без бою. Тоді вирішили їхати в Дніпро. З нами з Рубіжного виїхала подружня пара родом з Гадяччини. Вони запропонували поїхати до їх родичів у Великі Будища. Ми не довго думаючи погодилися.
Перші емоції жінки після життя в окупації – “дикість”: люди нікуди не поспішають, в магазинах вдосталь продуктів, банкомати та банки працюють – можна зняти гроші. І є гаряча вода.
– Ми настільки були раді, що є гаряча вода, що можна нарешті помитися, вимити із себе увесь бруд. Адже в Рубіжному не було води, і ми збирали сніг для того, щоб приготувати їжу та тримали сніг для технічних потреб.
Першого дня, коли ми приїхали у Будища, я відпочивала, набиралася сил. А вже наступного почала шукати роботу. Гроші закінчувалися, а жити на щось потрібно було. Коштом держави жити не хотіла. Знайшла телефон завідувачки акушерсько-гінекологічного відділення й зателефонувала до неї. Дізналася, що вони саме шукають спеціаліста. Так і влаштувалася на роботу, — говорить Катерина.
Жінка розповідає, що не відразу приступила до своїх обов’язків – лікаря акушер-гінеколога. Катерину відправили працювати в приймальне відділення.
– Я була в ступорі. Адже коли все своє життя працюєш за фахом, а тут доводиться працювати з різними хворими пацієнтами. Не знала, що мені робити з людиною, яка отримала інсульт, або ж коли пацієнт отримав травму. Доводилося заново відкривати підручник по медицині й все вчити, згадувати. Звісно, мені допомагали та підказували медсестри та лікарі інших профілів.
Оскільки Катерина знайшла роботу у Гадячі, стало питання шукати житло у місті. Довго шукати не довелося, колега на роботі запропонувала дім, і жінка не роздумуючи переїхала.
Катерина розповідає, що на роботі прийняли добре. Інколи від деяких співробітників чує, що пора переходити на українську мову. Але вважає, що громадянська позиція важливіша за те, якою мовою розмовляти.
– Я спочатку ображалася на колег, але потім просто перестала звертати на все це увагу. В мене ще досі бувають такі моменти, коли хтось грюкне дверима чи стукне вікно, злякаюся й присідаю. Інколи сміються колеги. Проте я не звертаю уваги й кажу “Ви не пережили того, чого пережила я”.
Рубіжне зруйноване на 80 відсотків
Родині Катерини Гадяч сподобався одразу – маленьке та затишне місто стало новим домом. За шаленим ритмом життя жінка ще не мала нагоди ближче познайомитися з ним. Проте, каже, що все ще попереду. Адже переїжджати не планує, і скоріш за все, що не буде вже куди:
– Хоча в Рубіжному й не така ситуація як в Маріуполі, проте місто на 80% зруйноване. А війна ще триває.
У Гадяч Катерина забрала з собою лише чоловіка, дочку та домашнього улюбленця – собаку. Але у рідному місті залишилася найрідніша людина — мама. Вона відмовилася їхати.
– Я нечасто з нею говорю, адже в Рубіжному російський оператор зв’язку – Лугаком. І додзвонитися туди просто нереально. На щастя, у моєї матері в Тюмені живе рідний брат, от через нього й тримаємо зв’язок. Спілкуємося по Вайберу, — говорить Катерина.
Хоч з матір’ю зв’язку майже немає, Катерина знайшла спосіб підтримувати її не лише морально, а й фінансово.
– Мені завжди здається, що моя мама живе без грошей, у холоді та голоді. От і знайшла спосіб надсилати гроші на картку. Правда, там інша, не зрозуміла якась, проте українська.
Оскільки в місті закрилися банкомати, банки та інші установи, пенсіонерка знімає кошти на касі через термінал самообслуговування. Жінка бідкається, що гривню знецінюють, а комісія за проведення операції величезні. Проте, це не зупиняє допомагати та підтримувати рідну людину.
– Мама гроші знімає через термінал. Працівники одразу переводять в рублі. Курс один до 25. За послугу знімають додатково 30%. Гривню просто знецінюють. Та й ціни на все – космічні. За кілограм ковбаси, наприклад, потрібно віддати 1300 рублів, хоча пенсія всього сім тисяч. От і виживай як можеш.
Катерина каже, що окупанти все це спеціально роблять, аби люди через безвихідь оформлювали російські документи. Якщо раніше просто видавали гуманітарну допомогу, то зараз, якщо хочеш її отримати мусиш працювати – розгрібати завали, діставати трупи, проводити поховання.
– Три тижні тому почали з’являтися комунікації. І одразу поставили графік, хто й коли повинен набирати воду. Якщо набираєш не по графіку – платиш 50 гривень в день. За бізнес взагалі мовчу. Адже на них давлять і дуже. Ті, хто не погоджується на умови окупантів – закриваються. Проте є й такі, які заради місцевих не можуть закритися, й працюють на свій страх та ризик.
У Рубіжному немає ліків у аптеках, самі ж аптеки розграбовані та зачинені. З лікарень вивезли все медичне обладнання. Неможливо зробити елементарного – виміряти рівень цукру в крові чи навіть поміряти температуру. Лікуватися доводиться їхати за 100 км в інше місто.
Катерині та її родині вдалося вирватися із пекла. Але те, що зробили росіяни з іі містом, життям і родиною назавжди закарбується у пам’яті.
***
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
