Тетяна Туровець: “Мріяла жити на Полтавщині, а від війни довелося тікати у Гадяч”
Тетяні Туровець 39 років, вона вимушена переселенка з Донеччини. В рідному Торецьку жінка мала власний бізнес – салон краси. Проте з 2014 року життя Тетяни, як і всіх мешканців Донеччини та Луганщини, змінилося. А у березні 2022-го Тетяна переїхала до Гадяча разом зі своїми доньками. Проживали в приватному секторі, а згодом переїхали на квартиру.
Тетяна розповідає, що довелося побачити, пережити, як війна змінила світогляд та життя загалом. Й чому не варто сидіти на шиї у державі. Журналістка Гадяч.City Анжела Король записала монолог Тетяни.
По звуку прильотів розуміли звідки вилетіла ракета, куди летить та де приземлиться
З 2014 року наше місто жило в бойових умовах. За цей період наше місто двічі звільняли, проте ми постійно перебували під захистом українських військових. Місцеві за короткий час навчилися розрізняти звуки снарядів і ракет. З легкістю визначали звідки вилетіло, куди летить й де приземлиться. Обстріли були не такими інтенсивними й потерпали переважно околиці міста.
Я проживала в такому районі, де знаходилася військова частина, нині – воєнний штаб. Тому клієнтами перукарських послуг у моїй студії були частіше військові, аніж місцеві.
BG Image
З початку повномасштабного вторгнення Торецьк залишився без води. Через два місяці – без газу та світла. В березні ще були морози, люди на вулицях з підручних засобів робили піч, так можна було не лише приготувати їсти, а й зігрітися. Ще й кожного дня місто інтенсивно обстрілюють. Було важко шукати їжу та воду.
“Збирайте речі та йдіть з дому, якомога далі від міста. Вже почалося”
Події 24 лютого пам'ятаю добре. Цей день, мабуть, ніхто не забуде. Як і всі люди, того дня, збиралися на роботу, діти – до навчальних закладів. Старша 16-річна донька була на навчанні у Бахмуті. Менша ще спала, а я вирішила погуляти вранці із собакою. Вийшла з під’їзду й не зрозуміла, що відбувається. В місті був хаос, паніка. Люди тікають: хтось пішки, хтось машинами. Я стояла посеред вулиці, а повз мене, пробігали люди. Я стояла й думала: “А що відбувається?”. До тями мене привів телефонний дзвінок брата, він у мене служить в Збройних силах України. Зателефонував й запитав де я, сказав швидко збирати речі та йти з дому, якомога далі від міста. Прильоти ставали все частіше й частіше.
Щойно розбудила доньку, прийшло сповіщення, що в цей день в школу ніхто не йде. Тоді ще ніхто не знав, що відтоді в навчальному закладі ніхто не буде більше навчатися.
Зателефонувала своїй старшій доньці — Бахмут теж обстрілювали. Ситуація була напруженою. Діти, які не бачили жаху війни, були в паніці. А моя дочка, бачила й пережила, тому була переважно спокійною. Навчальний заклад хотів всіх провести в бомбосховище, проте адміністрація прийняла рішення відпустити студентів додому, до батьків.
До автостанції діти добиралися пішки — транспортне сполучення уже закрили. Доньку привезли батьки однокурсника, які виїхали по нього.
У перші дні повномасштабного вторгнення, з рук не випускала телефон, постійно моніторила новини, слідкувала за ситуацією в місті.
Наша квартира на дев'ятому поверсі, а моя студія – першому. Тому ми вирішили пожити на роботі. Адже з першого поверху, в якійсь критичній ситуації, можна було вибігти. За кілька тижнів половина жителів міста виїхали. У місті почали з’являтися мародери. Виламували двері магазинів, все виносили з прилавків. До мене у салон також намагалися влізти — на заваді стали металеві двері та наша собака. І мародери дали спокій. Я телефонувала до чергової частини, але на тому кінці проводу почула лише довгі гудки. Не дочекавшись допомоги від правоохоронних органів, почала на своїй сторінці в мережі фейсбук вести пряму трансляцію. Відключила лише тоді, коли пішли.
Знімала ще з тієї причини, що в той період, люди повинні знати, що відбувається. Адже мародерство було переважно в комендантську годину. Після того я вирішила закрити студію і їхати.
В мене був вибір поїхати до Полтави, або в маленьке місто чи село. А у Гадячі в мене були знайомі, які служили в Донецькій області.
Великі міста відразу відкинула, адже не люблю їх. Інколи після трудового дня хочеться посидіти в тиші й спокою, побути на самоті, розібратися зі своїми думками. А у великих містах такого немає, постійно шумно. Попросила гадяцьких знайомих знайти житло якщо не в місті, то хоча б щось ближче до міста.
Натовп переляканих людей виніс мою дитину з вокзалу на вулицю
Дорога до Гадяча була складною, ми добиралися сюди добу. Із собою забрали собаку. Їхали "зеленим коридором". Скрізь були свої випробування. Ми виїхали у березні, тоді були ще приморозки. Нам довелося дві години стояти на морозі перед залізничним вокзалом, тому що в середину нас не впускали.
Коли відкрили вокзал, не встигли ми дійти до середини приміщення, як натовп переляканих людей виніс мою дитину назад, на вулицю. В цей момент було страшно, адже одна дитина залишилася з однієї сторони, інша – на вулиці в сльозах. Я залишила сумки, почала розкидати той натовп, бо по-іншому до доньки не мала змоги прорватися.
За день до виїзду, наш евакуаційний потяг потрапив під обстріл. І діти пропонували повернутися, казали: "А раптом і наш потяг потрапить під обстріл". А я відповідала: "Якщо ми залишимося, буде набагато гірше".
В дорозі ніде не зупинялися, їсти взяли з собою. Вагони потягів були забиті людьми та тваринами — їх було дуже багато, господарі не залишали своїх улюбленців. Проте всі з розумінням ставилися один до одного, навіть спали один на одному. До речі, і тварини поводилися тихо та спокійно. Коли їхали вночі, не вмикали світло, щоб не привертати увагу ворога.
“Таню, де ви ходите? Я вареників наварила, хотіла вас пригостити"
Гадяч сподобався — маленьке, затишне місто. За кілька тижнів прогулянок по місту, і вже знаєш як своїх п'ять пальців. Я не пошкодувала, що приїхала сюди. Спочатку жили у приватному секторі. Оплачували лише комунальні послуги. Діти допомагали поратися біля дому. Але це складно. Особливо коли живеш сама, без чоловіка, й постійно на роботі. Тому пізніше перебралися на квартиру.
BGImage
BGImage
Знайшла роботу саме в тому салоні, який обходила тричі стороною
BG
Роботу знайшла швидко — за тиждень, чи два. Перед тим ходила по всіх салонах міста, але вільних посад не було. Але салон “Перламутр” чомусь обходила стороною. Завжди, коли проходила мимо думала “Для чого мені туди заходити, мені ж потрібно в інше місце”. І одного разу, в інтернеті знайшла оголошення, що у Гадячі шукають майстра перукаря. Коли зателефонувала була в легкому шоці. Виявилося, що шукав працівника саме той салон, який я обходила тричі стороною.
У Гадячі поганих людей не зустріла. Всі привітні, добрі. Допомагають. В приватному секторі де ми жили, були хороші сусіди. Тьотя Валя прийде й каже "Ой, Таню, де ви ходите! Ніяк не достукаюся до вас. Я вареників наварила, хотіла вас пригостити". А я що, на роботі до шести. І тут, на квартирі сусіди привітні, ввічливі.
Маєш руки, ноги – йди працюй. Нічого сидіти на шиї у державі
Для мене війна – це перелом в житті. А ще проблеми зі здоров’ям. На фоні стресу у мене розвинулася пухлина на щитоподібній залозі і довелося робити операцію.
Війна – це складність, і без сторонньої допомоги не обійтися. Те саме стосується й дітей, адже потрібно дбати про їхнє психологічне здоров’я. Мені порадили психолога, який працює у Гадяцькій міській лікарні, але ми поки справляємося самі.
Завдяки допомозі держави, я придбала меншій дочці велосипед, щоб хоч якось зарадити їй під час війни. Якщо розумно користуватися цими коштами, то можна спокійно жити на них. Проте було б не правильно постійно сидіти на шиї у державі. Ми здорові люди, у яких є й руки, й ноги, голова, і в стані заробити самі собі на прожиття. Тим більше, що по переду зима, і потрібно взутися, одягнутися. Як в інтернеті гуляє одна фраза "Ну що, настав той час, коли потрібно одягати те, в чому виїхав на кілька тижнів".
Війна по своєму розставила крапки над “і”
Зараз моя старша донька говорить мені: “Ти мріяла жити у Полтавській області? Тепер ми тут живемо”. Війна по-своєму розставила крапки над “і”.
Звісно, я мріяла жити в Полтавській області, проте не знала, що це буде Гадяч.
Місяць тому їздила додому, до батьків. Намагалася поговорити, переконати їх, щоб поїхали зі мною. Але вони відмовилися. Мої батьки із тих людей, які корінням вчепилися у своє місто, яке нікому й ніколи не віддадуть. Будуть жити в рідному Торецьку до останнього свого подиху.
Я не шкодую, що ми виїхали з Донеччини. Адже розумію, що перш за все моїм дітям потрібна тиша. Щоб могли жити й спати спокійно. А в тих умовах, в яких зараз знаходиться Торецьк, залишатися не можна. На жаль, багато хто й досі не хоче покидати свої рідні домівки. І це боляче.
Хочу звернутися до тих людей, які говорять, що їм нікуди їхати. Їхати завжди є куди, потрібно тільки захотіти. Досі їздять евакуаційні потяги, автобуси. Люди приймають рішення самі, як їм жити. Якщо прийняли рішення залишитися у гарячих точках, то ви повинні розуміти, що чекає вас попереду. А попереду зима без світла, газу та води. Якщо ви не бережете себе, то хоч би побережіть батьків своїх та дітей.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
