Історії людей, які вимушено тікають від повномасштабної війни у різні куточки України, схожі. Передусім – це спогади про найгірші дні, тижні, а то й місяці, виживання у страху за життя найдорожчих людей.
Нью-Йорк, що на Донеччині, не єдине місто, яке з 24 лютого потерпає від російської збройної агресії проти мирного населення. В маленькому населеному пункті проживає не більше десяти тисяч мешканців. Однак, місцеві жителі, навчені досвідом 2014 року, не стали чекати, коли місто почне обстрілювати артилерія, або їх захоплять окупанти. І з березня 2022 року місто залишила більша частина жителів. Всі вони оселилися у відносно спокійних та безпечних містах та селах України.
З надією на те, що скоро повернеться до рідної домівки, до Гадяча на тимчасове проживання евакуювалася жителька Нью-Йорка Валентина Руденко. Вона розповіла журналістці Гадяч.City свою історію війни. Далі – пряма мова.
Життя до 24 лютого тепер ніби не існує
Я все життя прожила у Нью-Йорку, де народилася. Мала роботу мрії – перукаря. Адже з самого дитинства часто відвідувала перукарні, спостерігала за роботою спеціалістів. Мене надихала їхня праця, особливо, коли бачиш із яким настроєм виходять клієнтки із салону краси. Закінчивши школу, відразу знала на кого піду вчитися, проте вирішила не зупинятися й вступила ще й на курси модельєра, де за фахом працювала лише 10 років. А перукарем працюю й нині. Стаж – 49 років. Досі не можу відірватися від роботи.
Також мала стабільність та плани на майбутнє. Проте, з початку лютого, коли всі закордонні ЗМІ попереджали про наступ росії на нашу країну, зрозуміла, що може статися щось страшне та набагато гірше ніж те, як ми жили до 24 лютого. Але вірити в це не хотіла й до останнього надіялася, що не буде повномасштабної війни. Думала, що можливо все вирішать переговорами. Проте зараз дивлячись на те, з якою ненавистю та агресією російські війська атакують Україну – домовленостей не повинно бути.
Завдяки нашим захисникам, місто Нью-Йорк – українське
Війна – це жах. Ми місяць жили в Нью-Йорку. Спочатку було дуже страшно, але потім трохи звикли. Попри війну – життя продовжувалося. Ми пристосувалися та працювали в цих важких умовах.
До повномасштабного вторгнення бойові дії відбувалися на околицях міста, а після 24 лютого почали обстрілювати саме місто.
Ніхто не сподівався на таке, але повномасштабна війна таки почалася. Весь час вірила й надіялася, що всі жахіття закінчаться й ми повернемося до звичного життя, проте буденним стало існування в умовах виття сирен та безперервних обстрілів. Найстрашніше стало, коли по нас запустили винищувачі, й ракета влучила в сусідський будинок. Це, власне, й змусило задуматися про переїзд в безпечніше місто.
В перший місяць війни мало хто виїжджав, більшість надіялися на те, що все заспокоїться і буде добре.
За увесь період доки ми жили під обстрілами, а це один місяць, було і світло, і вода, і газ. І зв’язок. Працювали магазини. Проте за місяць все стрімко здорожчало, адже доставити до нашого міста продукти, засоби гігієни та ліки було дуже складно.
Ракети літали над головами, інколи неможливо було просто вийти на вулицю.
Наші захисники, як би їм важко не було, тримають оборону, не впускають в місто російських військових. Боролися й борються, часто віддаючи свої життя. І завдяки захисникам, місто Нью-Йорк – українське.
Нью-Йорк – Львів – Гадяч
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ми ще були вдома. Думки про переїзд не було. Проте з кожним днем ставало все гірше та гірше. Окупанти могли обстрілювати місто 24 години на добу, а могли з перервами – вдень та вночі по декілька годин. Обстрілювали й авіаракетами, і звичайними ракетами. Обстрілювали місто з танків. І син прийняв рішення – виїжджати до Львова — там жили його друзі-одногрупники. З Нью-Йорка не було евакуаційних рейсів. Вирушили в Краматорськ, а звідти потягом до Львова.
Виїжджали під пострілами, але ніхто не злякався. Проте було страшно, в думках увесь час крутилося “Чи влучить по нас ракета? Чи доїдемо?“ Коли сіли в потяг, трохи заспокоїлися. Моя родина виїхала зі мною.
В одному купе, в якому ми виїжджали, було 12 людей, спали один на одному. Було й багато тварин, люди не залишали своїх домашніх улюбленців. Однак було тихо та спокійно, люди з розумінням ставилися один до одного. Війна згуртувала людей, і це очевидно. Ми стали людянішими.
У Львові нас зустріли, надали житло, люди допомагали як могли. Проте, прожили у місті близько трьох місяців. І вирішили їхати далі.
У Гадячі також був друг та однокурсник мого сина, і він запропонував приїхати до нього. Так ми й потрапили у Гадяч.
До речі, в цьому році ми планували поїхати на Сорочинський ярмарок, відвідати Полтавщину, зокрема й Гадяч, але війна внесла свої корективи і до Гадяча змусила приїхати війна.
Тут, у Гадячі трохи стало легше. Так, сирени лунають, проте місто не під обстрілами й вся родина жива, здорова й поруч, а це найголовніше.
З Донеччини ми вчасно виїхали, якщо можна так сказати. Не пережили те, що пережили наші сусіди, знайомі, друзі, та й просто місцеві жителі.
Нью-Йорк окупанти намагаються зрівняти із землею, проте наші захисники тримають оборону
Хоч я й виїхала з міста, однак зв'язок із сусідами тримаю й по нині. Вони не змогли виїхати, адже у них батько хворий, не залишати ж його самого. Та й за нашою домівкою вони доглядають. За останні місяці дуже багато виїхало з міста, проте ті, хто залишився – тримаються. Місто напівпусте, ті, хто не зміг виїхати бачать, як на їхніх очах місто руйнують. Російські окупанти намагаються зрівняти Нью-Йорк із землею. Проте наші захисники продовжують обороняти місто, волонтери допомагають з продуктами.
Віднедавна почалися перебої зі світлом, проте воно є. Немає ні газу, ні тепла, ні води. Зв'язок – український. Магазини працюють. Банки – зачинилися. Аби отримати зарплату чи пенсію, потрібно їхати в сусіднє місто – Костянтинівку. Лікарня працює, приймає пацієнтів, але лікарів небагато, більшість виїхала. Надають лише першу допомогу, а якщо необхідне серйозне лікування чи операція, то відправляють в інше місто – Краматорськ.
До 24 лютого йшли бойові дії на околицях міста, проте не руйнували житлові квартали, не обстрілювали лікарні, школи, дитячі садочки, не обстрілювали критичні інфраструктури.
З початком повномасштабного вторгнення окупанти зрівняли з землею не одне село навколо Нью-Йорка. Нічого не залишилося окрім руїн. А там жили прості люди, у яких були мрії та плани на життя, які хотіли просто жити, а росія у них забрала цю можливість. Росія навмисно обстрілює місцевих, вони, мабуть, отримують від цього якесь демонічне задоволення, по іншому як назвати всі ті варварства, які вчиняють російські солдати стосовно мирного населення, до українців.
Часто захисники Донеччини виставляють пост з проханням, аби місцеві виїхали, бо вони заважають, наші чоловіки не можуть й не хочуть ризикувати життям звичайних мешканців. Кажуть, що буде легше й краще. Проте не всі дослухаються до порад. На жаль. Багато бояться покинути свій рідний дім, а ще страшніше виїжджати в нікуди.
Більша частина жителів Нью-Йорка хотіли та чекали "руській мір"
Люди у Гадячі співчутливі, часто чую “кажуть, що до переселенців таке-сяке відношення”, та ні, немає такого.
Тут багато однодумців, і це головне. Коли люди об'єднуються заради перемоги в Україні, об'єднуються аби допомогти один одному. У нас, в Нью-Йорку трохи інакше, багато проросійських жителів. Вони чекали й хотіли "руській мір", очікували, що буде краще, що приєднають місто до Криму. Менша половина жителів не хотіли приєднання до Криму, не хотіли й не хочуть жити під росією. І ті, хто хотіли "руській мір" розплющили очі, побачили що приніс цей "руській мір", що сталося з Горлівкою, Донецьком та багатьма іншими містами в Україні.
А тут, у Гадячі, люди патріотичні, і це головне. Це гріє мені душу.
Попри війну – життя продовжується
У Гадячі адаптувалася швидко та легко. Місто маленьке, комфортне, спокійне. Ми з чоловіком знаходимо час для прогулянки по місту. А ще Гадяч – дуже зелене місто. Багато квітів. А ще здивувало те, що біля кожного будиночка є клумба із квітами, гадячанки просто молодці. Ну дуже гарно. Місто чисте, люди стараються, прибирають сміття. Гадяч дещо нагадує наше місто. Мені подобається, залишитися не можу, хочу додому, до свого рідного міста, де виросла, де пройшло моє дитинство, юність, закоханість. Там все моє життя.
Роботу знайшла швидко, зайшла якось в салон "Перламутр" й запитала "Вам перукар потрібен?" А вони: "А чому б і ні!" В роботі я трохи заспокоїла свою душу. Адже робота для мене – це розрада, саме в цій середі відволікаюся й на якусь мить забуваю про все.
У Гадячі вже маю постійних клієнтів. Вони мені, як рідні. Клієнти довіряють мені, а я довіряю їм. Головне, щоб був контакт із людиною. Це важливо. На роботі дівчата допомагають, підтримують і морально, і фізично. Я дуже вдячна їм.
На моїх очах маленькі клієнтки підростають, стають дорослими, одружуються, знаходять роботу, проте продовжують приходити до мене на стрижку. Це не може не надихати.
З тим, як змінюється покоління, змінюються й тренди, і я не відстаю від них, постійно вдосконалююся, дивлюся різні майстер-класи. Мені це подобається, приносить задоволення.
Мене часто чоловік запитує, чому я не йду на пенсію. А я не можу відірватися від своєї роботи, в таких випадках я йому просто кажу: "Я встигаю все, й вдома, й на роботі". Тоді чоловік деякий час не ставить мені це запитання. Але, думаю, що це не надовго.
На останок хочу сказати, що росія з її жителями не відібрала у мене надію та мрію. А мрію я, як і всі українці про нашу довгоочікувану перемогу та мир. Обов’язково відбудують всі міста в Україні. А як інакше? А ще я нарешті повернуся у своє рідне місто – Нью-Йорк.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
