Вимушених переселенців об'єднує одне – вони втратили будинок, майно, часто – родичів та друзів. І щоб зберегти найцінніше – власне життя, покинули рідне місто, в якому прожили все своє життя. Багато переселенців оселилися й на Гадяччині.
Журналістка Гадяч.City зустрілася й поспілкувалася з вимушеними переселенками – Галиною Олексенко та Ольгою Нестеренко й записала їхні спогади.
Від будинку залишилися одні спогади, а з ним назавжди зникли всі записи про "родинне дерево"
Будинок Галини Олексенко – це історична цінність села Кам’янка Ізюмського району Харківської області. Більше століття тому тут проживали два брати-куркулі. Після одруження, кожен збудував собі будинок, один з яких – дім родини Олексенко.
Після революції 1917 року, господаря розкуркулили й почалася нова епоха приміщення: тут були дитячий садок, контора колгоспу, сільський клуб, гуртожиток, молокоприймальний пункт, овочесховище. В інших будівлях була конюшня і кукурудзосушилка, зберігались кавуни, у льохові квасилась капуста у величезних діжках, а у бідонах стояв запашний мед. Згодом будівлю все ж таки закрили.
У цей час сім'я Олексенків проживала на хуторі Перекіп з якого почали виїжджати люди у більш цивілізований світ. Тому у 1984 році вони останніми залишили хутір і придбали цю будівлю. Звичайно, приклали багато сил, щоб відновити життя в ній.
Будинок в селі Кам'яна до початку повномасштабної війни в УкраїніФото: з особистого архіву респондента
У будинку Галини Олексенко, який знаходиться на вулиці Кам’янській, 46, проживала велика родина: Галина з чоловіком Євгеном та двома дітьми – Людмилою та Ростиславом, свекор і свекруха, а також зі сторони чоловіка сестра зі своєю родиною.
Також тримали й велике господарство. Були кури, качки, гуси, а також чотири корови, п’ять бичків та телятка. Тримали не один город.
З роками родина зменшувалася: свекри, чоловік і зовиця померли, діти розлетілися по світу. Галина залишилася сама, але продовжувала тримати господарство, хай уже й менше, та турбот вистачало. Працювала в школі, займалася хатніми справами, зробила все, щоб діти здобули вищу освіту.
24 лютого 2022 року о 4 годин 30 хвилин пролунав неочікуваний дзвінок від сина: "Мамо, почалася війна, бомблять Харків". Що таке війна Галина неодноразово чула ще з дитинства, їй розповідала бабуся, в якої загинули чоловік і син; мама, у неї поліг батько при форсуванні Дніпра, а свекор був учасником бойових дій і потрапив в полон. Тому жах охопив душу. В цей день донька повинна була їхати на Харків.
Поступово гуркіт вибухів наближався. Місяць ЗСУ захищали село, тривали запеклі бої. Бувало, що не виходили цілу добу з льоху, особливо боялися появи ворожих літаків, які скидали бомби на житлові будинки й 2-3 обов'язково згорали.
Російські війська знищували все, що було у людей: будівлі, техніку, худобу. Будинок Галини Олексенко спалили до тла, як і все село. Не залишилося жодної вцілілої хати, а головне – почали гинути люди. Жінку врятував льох:
– Льох під будинком був великий, і я в ньому ховалася, як розпочалася повномасштабна війна. Я все повторювала: “Ти витримав першу світову, другу світову, повинен витримати й третю”. Так і сталося, на ранок дивлюся – мій будинок згорів, а льох залишився цілим. Завдяки йому я й залишилася жива.
Галина ОлексенкоФото: з особистого архіву респондента
Галина Олексенко каже, що не так шкода будинку, як знищених фотографій.
– Дуже жалкую за фотографіями, адже у моєї родини дуже багато цікавих історій. Я зібрала світлини своїх прадідів та прабабусь, записала генетичне дерево як по маминій, так і по батьковій лінії. Розпочала писати вступну частину до книги про історії своєї родини. Проте все згоріло разом із будинком. Залишилися одні спогади, а от нотатки про “родинне дерево" – втрачені…
Нестерпно боляче розуміти, що ти мала абсолютно все, і все втратила в один момент
Ольга Нестеренко все життя проживала в Попасній, Луганської області. Зробила у квартирі євро-ремонт за гроші, які довго збирала. Мріяла спокійно жити та насолоджуватися життям. Проте з приходом російських військових довелося залишити все своє життя в рідному місті й поневірятися по чужих квартирах.
– Я останні п’ять років готувалася до виходу на пенсію. Назбирала гроші, і робила євро-ремонт кожної кімнати один раз на рік – влітку. Утеплила всі стіни, засклила всі вікна. Протягом року я до дрібниць продумувувала ремонт кожного приміщення у квартирі, замовляла сучасні меблі, шукала деталі інтер’єру. Я повністю змінила квартиру, аби нічого не нагадувало про присутність мого чоловіка, адже для мене це було болюче розлучення. З балкона зробила терасу, а з лоджії за барною стійкою спокійно пила чай чи каву, або ж з подругами пили шампанське й дивилися у вікно, яке виходило в місто й просто насолоджувалася життям.
Жінка готувалася до виходу на пенсію, адже розуміла, що на самі пенсійні гроші не проживеш, тому й старалася придбати все, що необхідно для комфортного життя.
– Я, навіть, поставила всю сучасну техніку у квартирі. Тому мені настільки було боляче все в один момент втратити. Це було психологічно важко.
Ольга Нестеренко часто дізнавалася у своїх сусідів, яким вдалося виїхати з Попасної, в якому стані знаходиться її квартира.
Квартира Ольги НестеренкоФото: з особистого архіву респондента
– День, який я не забуду і який кардинально змінив моє життя – 14 травня. Того дня мені прислали фотографію міста, зокрема й моєї квартири, і коли я побачила, що вона повністю зруйнована, і лише на одному цвяху висить кондиціонер – стало нестерпно боляче. Я знала, що рано чи пізно її зруйнують, проте я не уявляла, як падатимуть люстри, столи чи шафи з речами, а навпаки, уявляла як падають в безодню іграшки внука. Це і машинки, якими ми гралися, і конструктори, які ми будували…
У Ольги Нестеренко була істерика від побаченого, розболілося серце й піднявся тиск. Проте все обійшлося. Жінка вчасно випила ліки.
Часто жінка у своїй уяві гуляє по своїй квартирі, заходить у кожну кімнату, проводить рукою по столу, відкриває шафу…
– Я часто у своїй уяві навідую її. Згадую, як трикімнатну квартиру нам з чоловіком видали на підприємстві на якому він працював, а потім ми її приватизували. Нестерпно розуміти, що ти мала абсолютно все, і все втратила в один момент.
Жінка досі не викинула ключі від своєї квартири, яка розташована на вулиці Первомайська, дім 58, квартира 142.
– Я не змогла викинути ключі, знаю, що квартири вже немає, та й під’їзду, як такого, теж немає, просто не підіймається рука.
