Галина Олексенко народилася в Римарівці колишнього Гадяцького району. Проте в дорослому віці зустріла свою долю на Харківщині і залишилася поруч з чоловіком — у селі Кам’янка, що біля Ізюма. Війна змусила жінку повернутися на Гадяччину після місяця життя і жахів в російській окупації.
Галина Олексенко за професією вчителька початкових класів. Навчалася в Лебединському педагогічному училищі. Два роки працювала у Диканьці (зараз Полтавський район). За цей період продовжувала навчатися у Полтавському педагогічному інституті імені Короленка, підвищувала свою кваліфікацію заочно.
Коли переїхала на Харківщину, у місцевій Кам’янській школі пропрацювала 30 років.
– Поїхала якось до сестри на Харьківщину. Вона тоді захворіла і була в лікарні. Я доглядала за її дітьми та поралася по господарству. І за цей період, поки я була там, кума вирішила влаштувати пострижини, і за іронією долі зустрічаю свого майбутнього чоловіка. Він, виявляється, був її кумом, – згадує пані Галина. – От і заходжу я у двір, бачу біля сарая стоїть красень. Ми обмінялися поглядами і я почала обійматися з кумою та її сестрою, бо ж давно не бачилися. Хлопець довго дивився, а тоді й каже: «А ти всіх будеш цілувати чи через одного?». Я відповіла: «Подивлюся на вашу поведінку!» Того дня ми ближче познайомилися і він запросив мене у кіно. А через рік й 3 місяці ми одружилися. І я залишилася на його батьківщині у Кам'янці.
Галина Олексенко до повномасштабної війни
Жила родина Олексенків душа в душу. Тримали велике господарство. Були кури, качки, гуси, а також чотири корови, п'ять бичків та теляток. Тримали не один город.
Родина була велика: Галина з чоловіком Євгеном та двома дітьми – Людмилою та Ростиславом, свекор і свекруха, а також зі сторони чоловіка сестра зі своєю родиною.
З роками Галина залишилася сама: свекри, чоловік і зовиця померли, діти розлетілися по світу. Але господарство продовжувала тримати. Працювала в школі, займалася домашніми справами й приймала активну участь у громадському житті села. І прожила так 36 років. Але день, який забрав мир та спокій, знищив повсякденне життя й закарбувався в пам'яті – 3 березня 2022 рік.
«Жахи війни я знала від народження»
Галина Олексенко з самого дитинства знала, що таке війна із розповідей своєї бабусі, яка у Другу світову втратила сина й чоловіка. Війна забрала не лише її рідних, а й здоров’я і… власний будинок. Новий довелося відбудовувати батькам пані Галини:
– У моєї бабусі був найстарший син, як тільки йому виповнилося 18 років, одразу призвали до армії. Як не було складно, він зустрів перемогу – 9 травня 1945 – живим та здоровим. Проте йому не судилося прожити довге та щасливе життя. 13 травня, всього через кілька днів після Перемоги, загинув у Веприку, розміновуючи поля. Міна розірвала його так, що довелося ховати у закритій труні. Після втрати сина, через нерви, стреси та хвилювання, бабуся втратила слух.
У війну вона також втратила й свого чоловіка. Він потрапив у полон, а тоді загинув від рук загарбників:
– Моя бабуся за один день дійшла до Ромнів, шукаючи свого чоловіка, який знаходився у полоні. Але так і не знайшла. Він загинув, навіть тіла не віддали, аби поховати, – пригадує Галина. – Коли шукала свого чоловіка, врятувала двох українців, які знаходилися у полоні. Одного вивела під приводом «свого чоловіка», іншого назвала своїм сусідом. Один із них був з Лютеньки (зараз Лютенська громада на Гадяччині — прим.авторки), а інший з Донецька.
Додому вже йшла три дні. Ноги опухли. І як сказав пізніше лікар: «Все мине, проте на старість залишишся без ніг». Так і сталося.
Пережила бабуся пані Галини й Голодомор:
– Бабуся виживала у той час. Якось розповідала, як на полі проривали бурячки і хвостики від них ховали дітям у чоботах, або колосочки. Якби побачили чи знайшли – тюрма, в гіршому випадку – розстріл. Тому бабуся хоч і варила борщ із буряком та його ніколи не їла. Казала, що він нагадує їй Голодомор. Тому страхи війни мені знайомі з дитинства.
Зі сторони маминої бабусі дідусь також загинув на війні під час форсування Дніпра.
В Україні повномасштабна війна розпочалася 24 лютого, у Кам'янці– 3 березня
До останнього пані Галина не вірила, що в Україні розпочнеться повномасштабна війна. Все ж таки XXI століття. Проте війна прийшла і до Кам’янки із дзвінком від сина:
– О 4:30 ранку 24 лютого 2022 року телефонує мені син й каже: «Мамо, почалася війна! Бомблять Харків!», – пригадує жінка. — Загроза з боку росії була очевидною, проте я думала, що путін лише погрожує. До останнього не хотіла вірити, що повномасштабна війна можлива. Але вона таки настала.
З перших днів війни син пані Галини Максим зі своєю родиною одразу виїхав: вони жили на Салтівці, де було найгарячіше. Донька Галини Олексенко не виїжджала, адже проживала в переважно спокійному районі, де лише чула звуки вибухів. А ще один її син, Ростислав, 25 кілометрів пройшов пішки з Харкова, і лише за містом йому вдалося зловити попутне авто і їхати туди, куди їхав водій.
– 3 березня росіяни почали бомбити наше село. Прицільно по будинках звичайних жителів села Кам'янка. Перетворювали в руїни й магазини, фермерські господарства. Знищували техніку: комбайни, трактори, машини. Розбомбили фермерський тік. В ньому до тла згоріли тонни кукурудзи, соняшника, пшениці, – пригадує пані Галина.
Перші обстріли у селі Кам'янка
Після себе російські військові залишили жителям Кам'янки не лише руїни, біль та страх, а й чотириметрові вирви в глибину та семиметрові в ширину. Такі вирви були й на могилі Ніни, рідної сестри Галини Олексенко.
26 лютого за Ізюмом розбили газогін, тому у Кам'янці зникло газопостачання.
– Звісно, без газу було погано, проте його відсутність врятувало життя багатьом людям. Адже, якби на додачу до бомбардувань та обстрілів, ще й вибухнув газ, був би жах, – каже жінка.
4 березня Галина Олексенко останній раз спілкувалася зі своїми рідними:
– Того дня я змогла ще відправити повідомлення своїм дітям «Бомбили півтори години, немає світла, газу, зв'язку». До вечора телефон уже був розряджений. Зарядити не було де. Тому мої діти з 4 березня по 28 квітня не знали, що зі мною і чи жива взагалі. Я надіялася на наших захисників й молилася Богу. «Отче наш» почала читати українською, хоча до війни знала його на російській.
12 березня спалили сарай, а за кілька днів й будинок
12 березня розпочався пекельний бій. Того дня Галина Олексенко на своєму кутку села роздавала кам’янчанам хліб, привезений продавчинею. Попутньо планувала відвезти родичам домашнє молоко. Проте завдяки односельцю, який завернув її додому, залишилася жива.
– Доїжджаю на велосипеді до колишньої контори колгоспу, зупиняє мене односелець й розпитує: куди це їду. А я й кажу, що везу родичам молоко. Він відповів: «Ваші родичі щойно евакуювалися, вивезли їх до Слов'янська. Повертайтеся терміново додому, бачите скільки військової техніки стоїть, військові готуються, буде бій». Дивлюся, повна вулиця стояла військової техніки, наші солдати на танках, бронетранспортерах.
Я віддала односельцеві молоко й повернулася додому. Не встигла зайти у двір, як почалися обстріли. А через кілька хвилин спалили мій сарай, – розповідає пані Галина.
При перших обстрілах у Галини Олексенко згорів сарай
Фотографую з вікна будинку, як горить сарай, чую повилітали усі вікна – почали обстрілювати мій будинок. На вулиці -17°C, в будинку одразу стало холодно. А я не можу знайти місце, де сховатися. У мене правило двох стін не існувало, просто його не було. У залі стоять шафи, а між ними і стіною щілина 15 см, так я з однієї сторони дубовий стіл перевернула, з іншої сторони відчинила дверці шафи й сховалася у цій щілині. Сіла на підлогу й чую, як обстрілюють село.
Через кілька годин стало тихо. Галина Олексенко вижила. Вирішила сховатися у надійному місці – в льоху. Проте двері із сіней не відчинилися. Його завалило уламками веранди. Інші двері з одвірками винесло.
– Я не могла вийти з будинку, східці й половина веранди в уламках. Я вирішила переночувати в будинку. На ранок прокидаюся, й відчуваю, як похолодало. В будинку -6°C. Почала відкидати цеглу й перебралася до льоху. Занесла туди стільці, табуретки, з дошок зробила собі ліжко. Простелила старий одяг, ковдру та плед. Поклала подушку. А також занесла деякі інструменти.
20 березня відбувся черговий великий обстріл. Село росіяни обстрілювали фосфорними снарядами. Цього дня спалили будинок пані Галини.
– Як стихли обстріли, вийшла з льоху, бачу горить мій дім. Почала тушити, а вогонь не тушиться. А навпаки, розгоряється все сильніше, й рідина тече схожа на дьоготь. Мовби тільки погасила, проте сходить сонце й вона займається знову та горить. Дім вже не врятувати, почала усіма силами рятувати пригребицю, бо ж якщо згорить, то відкриється вид з того місця, де йдуть бої, прямо до мого сховища, – каже жінка.
Неабияку компанію пані Галині в укритті склав... кажан:
– Сама не знаю, де він узявся, і як залетів. Спав собі спокійно, не реагував ані на вибухи, ані на світло, ні на те, що я поруч. З ним не так страшно й не так самотньо було.
У ніч з 24 на 25 березня село повністю захопили російські солдати:
– Наші захисники намагалися втримати село, дуже відбивалися, проте ворогів було набагато більше. Загинуло наших бійців багато.
Галина Олексенко згадує, як до окупації села познайомилася із українським захисником. Сам хлопчина з Житомира, звати Вадим. Його старший брат був уже в полоні.
– Познайомилася з солдатом, коли ходила до своїх кумів гріти чай. Наливала у термос і мені вистачало його на добу. Ми поговорили, захисник розповів про брата, який у полоні. Запитую його: поки триватиме у селі бійня, – а він і каже: «Приказано стояти до останнього». І поки ми розмовляли, почалися чергові обстріли. Ми з кумою присіли, а військовий, навіть, оком не моргнув. Навпаки, почав нас заспокоювати й розповідати де, хто та що саме стріляє: «То танк стріляє, а то «Гради» летять. О, чуєте, то наші «Козачки» відбиваються!» Мене це дуже вразило: такий юний, а такий безстрашний, відважний. І ось такі тримали наше село.
Лівобережний Ізюм від Куп'янська відразу захопили російські солдати, наші захисники підірвали центральний місток. Тому другу частину міста ще два тижні окупанти не могли завоювати. І захопили тоді, коли узяли Кам’янку.
Хоч українські захисники відступили, проте здаватися вони не збиралися
– 26 березня відбувся черговий кривавий бій. Земля ходором ходила. Зазвичай, як були обстріли, то лежала на ліжку, а тут прямо на підлогу лягла. Сам льох також ходором ходив. Земля здригалася, – пригадує пані Галина.
Жінці здавалося, що ніби обстрілюють лише її будинок. Пані Галина добу не виходила з укриття через безперервні обстріли. Щойно вони стихли, жінка вирішила вийти й нагодувати та напоїти корову, погодувати курку — їй одній вдалося врятуватися із палаючого сарая. Від того, що побачила назовні, в жилах жінки похолола кров:
– У мене у дворі стояв російський танк. Заїхав він із воротами, хвірткою, газовою трубою. Повалив виноградний каркас. І танк стояв біля мого укриття під деревом. А наші стріляли по танку. Тому я чула, як ходором усе ходило, і не даремно було відчуття, ніби стріляють лише по моїй будівлі.
Я часто думаю, що ж мене врятувало? Може, те, що у мене на веранді повністю зацементована із щебнем підлога була, і стіни льоху викладені ніби з шлакоблоку, але з білої крейди. Чи те, що молилася й вірила у наших захисників. Часто в години обстрілів, думала, що мене привалить уламками цеглин, проте не випала ні одна.
Перед черговим обстрілом, російські солдати робили зачистку села. Заходили у кожен двір й кидали у сховища гранати. Пані Галину врятувало те, що у неї був і льох, і погріб. Тому окупанти льох відразу й не побачили:
– Я чула, як дві гранати розірвалися поблизу. Було дуже страшно. Мене одразу не знайшли. Лише на другий день, 27 березня, – пригадує жінка. – Я зранку сиділа в льохові, на пригребиці була мотузка і я нею закрутила двері, щоб вони остаточно не відірвалися й не відлетіли. Чую, хтось намагається відкрити льох. Я насторожилася, чую, з силою виривають двері й запитують, чи є хто живий. Відповідаю, що так. І вони кажуть: «Ну тогда не выходите», – і пішли. Їх не бачила, лише чула, як і вони мене.
Ще після першого бомбардування села пані Галина почала рахувати, скільки померло односельчан:
– Першим помер чоловік, ветлікар Анатолій Матюшко 9 березня, який вийшов поратися до худоби й потрапив під черговий обстріл.
Друга смерть настигла сусіда Віктора Домінського, який жив навпроти. Отримав осколкове поранення, загинув миттєво. Жінка не встигла його поховати. Чоловік згорів у власному будинку від чергового обстрілу.
За період окупації у селі не поховали жодну людину. Більшість вбили російські військові. Інші – померли власною смертю – не витримало серце. Помирали й ті, які виїжджали. Переважно старе покоління.
Загалом в Кам’янці від рук росіян загинуло близько 30 осіб.
Село Кам'янку стерли з лиця землі
Село Кам'янка після приходу росіян
– Після чергового обстрілу, у якій загинула худоба: корови, телята, свині, кури, ми з кумами зібралися покинути село. Проте під час обстрілу уламки сараю впали на авто, і кум отримав контузію й осколкове поранення в ногу. Він вижив. Пізніше сусіди його вивезли, отримав належне лікування й тепер служить на благо нашій країні, – розповідає жінка. — Того дня, коли кум отримав поранення, ми звісно не виїхали, і це врятувало життя нам усім. Бо вже за кілька годин дізналася, що мої сусіди, які виїхали о третій ночі, потрапили під обстріл. Чоловік помер на місці, жінка отримала поранення, врятували її наші солдати.
Тож Галина Олексенко продовжувала сидіти у льоху до 30 березня. Саме цього дня росіяни оголосили евакуацію:
– Я днями сиділа в укритті, єдину корову, яка у мене залишилася в живих, російські солдати випустили, а кури і качки згоріли разом з сараєм, вижила лише одна курочка.
13 березня пішла до неї, насипала мішок кукурудзи, налила водички.
Росіяни вивозили нас до міста Ізюм. Коли їхала у авто, оглянулася і не впізнала своє село, було таке відчуття, ніби його перемололи через м’ясорубку. Все зруйнували, просто стерли з лиця землі, ніби й не існувало його на карті України.
Першого разу до Ізюма вивезли 50 жителів Кам’янки. І Галина Олексенко потрапила до їхнього числа.
Вивозили жителів в машині, у якій привозили боєприпаси у село. І на очах мешканців вивантажували. Їхали у три поверхи, лежачих положили вниз, тих, хто міг ходити – посадили нагору. Разом з ними також їхали й мішки зі свининою — того дня у сусідів росіяни зарізали свиню. В машині у маленькому ящичку була й курка пані Галини. Та сама, яка вижила.
– Стільки радості було, коли я її побачила. Єдина жива птиця. Адже майже всю птицю та свиней зарізали, а корів, биків та телят випустили й організували сафарі, – пригадує жінка.
– В Ізюмі нас викинули, як свиней, біля магазину «Берізка». Ми були такі брудні, у такій пилюці. Лише очі блищать. Лежачих виносили на ковдрі. Ми забрали свої торбинки, які готували перед виїздом. Переважно це були речі першої необхідності: документи, ліки, трохи їжі. Одягу не брала, бо увесь згорів. Електроприлади спакувала у мішок й сховала, аби не дісталися росіянам.
Пані Галина згадує, що дорога до Ізюма була важкою:
– З нашого села до Харкова їхати годину й 10 хвилин, до Ізюма ще ближче. Проте ми так довго їхали, ніби пройшла ціла вічність.
Прихильники «руського міра» у Кам’янці були з 2014 року
Коли розпочалася війна у 2014 році, прихильники «руського міра» були й у Кам’янці. Жінка згадує, як одного дня в сільському магазині чоловік мріяв, аби прийшов «руський мір». На його думку, газ був би дешевий й жити було б краще. Проте Галина Олексенко не стала мовчати:
– Я одразу почала задавати йому запитання. Кажу: «Ти думаєш, що лише газ буде дешевий. А ти не думаєш, що як прийдуть росіяни, то зруйнують твій будинок, жінку та дочку твою зґвалтують, і добре, якщо вони ще живі залишаться».
За іронією долі, з цим односельцем пані Галина виїжджала із села.
– Вигляд мав жахливий, жінка його була поранена. А я не втрималася, згадала ту розмову, яка відбулася вісім років тому. Стою, обтрушуюся від пилюги й кажу: «От і дочекалися дешевого газу, якого немає тепер куди й підводити, бо будинки зруйновані».
«Організм настільки сконцентрувався на тому, щоб вижити, що в мене ні разу не розболілася голова»
Галина Олексенко поселилася разом з її колегою та односельчанкою Ольгою Юрченко та кумом Миколою Задніпровським. Спочатку тимчасово жили в будинку однієї жінки. А через кілька днів переселилися в інший будинок. Пізніше до них підселилися Валентина Матюшко й Олександра Кальченко.
– Будинок виявився дуже великим і гарним. Ми потрапили у такий мікрорайон, де проживали заможні люди. Нас поселили у трьохповерховий будинок. В ньому було гарно до війни, проте після приходу російських солдат було дуже брудно. Бачила будь-які безпорядки, але такого срачу за все життя вперше. Просто по коліна сміття. Все, що можна було викручували, витягували до дрібних болтиків та гайок. Прибирала кожну кімнату по кілька днів, – розповідає пані Галина.
Галину Олексенко поселили разом з її колегою та односельчанкою Ольгою Юрченко. З часом її забрали донька Тетяна з зятем Сергієм
2 квітня відбулася друга евакуація жителів Кам'янки до Ізюма. Тоді виїхали 26 людей. До пані Галини підселили ще двох односельців. Приїхали вони з температурою та затяжним кашлем.
– Вони страшенно кашляли. Я зі своєю колегою також сиділа у льоху, проте організм настільки сконцентрувався на тому, щоб вижити, що ні разу в мене не боліла голова, не було й тиску, кашлю чи навіть нежитю, — говорить Галина Олексенко.
Кожного дня в Ізюмі ходили містом й шукали родичі жителів Кам'янки. Двох односельців знайшли їхні доньки й забрали до себе.
Пів хлібини на п'ять днів, кухоль крупи – на тиждень
– Росіяни нас годували вареним один раз на добу. Їжа настільки смерділа, що її неможливо було з’їсти. Думаю, вони готували на воді, яку привозили в бензовозі, чи в такій машині, у якій возили солярку. Навіть чаю не можливо було випити. Так смерділо, – пригадує жінка.
Російські солдати годували евакуйованих людей вареним один раз на день протягом двох тижнів. Потім почали видавати сухі пайки. На п'ять днів давали пів хлібини, на тиждень – маленький кухоль крупи, борошна та на двох пляшку олії.
– І лише тоді, як ми стали самі собі готувати, стало легше, приємно було смакувати.
Ізюмці допомагали продуктами. Давали вимушеним переселенцям капусту, буряк, картоплю. Хтось давав крупи, а хтось і яйця.
– Я дуже вдячна жителям Ізюма за допомогу. А ще вдячна Віктору Кірєєву, який спільно з ізюмчанами допомагав не лише продуктами, а й взагалі, чим міг. А також Ірині Бєсєдіній, яка нас приютила. А перед Великоднем до нас завітала моя племінниця й привезла крупи, овочі, борошно. Тоді ми зажили. На Великдень я спекла, навіть, пасочки і балабушки з часником. Це моя традиція. Я завжди їх пекла. Пасочку прикрасила знайденою в ящичках шоколадною цукеркою і курагою, – розповідає пані Галина.
Привозили російські військові з колаборантами й гуманітарну допомогу, яку забирали з магазинів й складів міста Ізюма та інших населених пунктів.
– Одного разу, в Ізюмі, я стояла за гуманітарною допомогою, і зустріла шофера Юру, який у нас в селі працював на ставку. Ми знали один одного непогано. Часто приходив до мене по молоко чи яйця. І от вітається до мене й запитує чого це я тут і хто ж мене вивіз з мого села. Кажу, що росіяни. А він і каже: «От бачите, і що вам росіяни поганого зробили!». Мене ці слова зачепили за живе. Мовчати я не стала. Бачу, що за мною черга з 300 чоловік, а я додаю звук у своєму голосі й кажу: «Та ти знаєш, Юра, нічого поганого мені росіяни не зробили. Тільки сарай спалили, у якому погоріли качки, кури, пшениця, кукурудза». І усе перераховую на пальцях: «Згоріло дві сотні тюків сіна, спалили мій будинок. В чому перед тобою стою, в тому й залишилася. Випустили мою корову й влаштували на неї полювання. Танком заїхали у мій двір. Гранатами закидали погріб, бо думали, що я там сиджу. Я мала господарство, допомагала людям, сама ніколи і ні в кого не просила. І мене так принизили, розтоптали мою гідність. Мені так соромно було попросити картоплину. Я не просила, щоб мене звільняли не зрозуміло від чого», – каже жінка. – Вся черга слухала нашу розмову, а він мовчки розвернувся і пішов.
Був, звісно, ризик, що мене російські солдати візьмуть під руки й поведуть в комендатуру, проте я й там повторила б усе, що казала. Проте все обійшлося.
Кам’янка– Ізюм – Харків – Лютенька
28 квітня пані Галина нарешті змогла виїхати й зустрітися зі своєю родиною:
– Того дня я з колегою йшла за гуманітарною допомогою, до нас під'їхали три машини, вийшли волонтери і називають мої дані. Говорять, що дають 10 хвилин на збір та відвезуть до Харкова.
Галина Олексенко виїхала зі своєю колегою. Дорога була важкою. З Ізюма виїхали о пів на дев'яту ранку і лише о шостій вечора прибули до Харкова.
– Поки їхали, минули понад 20 російських блок-постів. На кожному з них витрушують речі, ведуть себе по-хамськи. На одному з блок-постів вийшла зібрати розкидані ними свої речі, а вони запитують: «Почему вы встали? Что, боитесь, что мы что-то украдем?». На одному з блок-постів окупанти у нас просили пігулки від тиску. Колега віддала шість пігулок, які я нещодавно для неї придбала. І коли ми вже під'їхали на перший український блок-пост, стільки радості було, а емоції просто переповнювали дух. Я що є сили з гордістю кричала: «Слава Україні!» й усім солдатам, рідненьким, з колегою, махали руками, – пригадує жінка.
Галині Олексенко пощастило, що того дня в дорозі їх не обстрілювали. Лише було чутно недалекі постріли.
У Харькові жінку зустріли діти. Галина Олексенко дуже вдячна своїм дітям та зятеві за організацію вивезення її з окупованого Ізюма. П'ять днів пані Галина жила у дочки із зятем, а тоді переїхала на Гадяччину. До Полтави їхала потягом, її машиною зустріли рідний брат й тітка, які забрали в Лютеньку. Прихисток надала двоюрідна сестра Алла Гринь з чоловіком.
У Полтаві зустріли пані Галину рідний її брат Сергій та тьотя Галина
А вже на Гадяччині пані Галина почала телефонувати своїм односельцям і допомагати їм із переїздом у Лютеньку та пошуком житла. Кожного дня шукала в селі будинок, і як тільки знаходила, телефонувала й казала: «Можете переїжджати». І ось так, до Лютеньки переїхали вже 14 жителів Кам’янки.
Галина Олексенко каже, головне, що на Гадяччині тихо, немає того жаху, який був у Кам’янці.
«У Кам’янці ніде не видно слідів існування худоби, росіяни вбили усіх»
Зараз село звільнили, проте його не впізнати. У тих, у кого залишилася хоч яка-небудь споруда – повертаються. Їх небагато. У селі небезпечно. Російські солдати після себе залишили міни.
У Кам’янці ніде не видно слідів існування худоби, росіяни вибили всю.
– Щоправда один чоловік через пів року знайшов свою поранену кобилу, вилікував її й залишився жити у селі. Не у власному будинку, а у моїх кумів в літній кухні. Біля нього живуть і собаки та коти. І їх чимало.
З Харкова приїжджали журналісти, висвітлювали події, які відбувалися у Кам'янці. Побачивши багато безпритульних тварин, запропонували волонтерам дати прихисток їм. Тому завдяки їм волонтери змогли організувати вилов тварин. Не усіх, а кого змогли зловити й відправили у притулок. Так завдяки їм я знайшла свого кота. А кішечку мою вбили ще при першому обстрілі, як згорів сарай, — говорить жінка.
***
У вересні 2022 року у селі організували пошуки тіл місцевих, аби можна було їх поховати. Допомагали і близькі люди, які приблизно знали, де той чи інший міг загинути. Проте багатьох так і не знайшли.
Кам’янка тепер назажди місце болю.
Багато журналістів з України і зарубіжних країн відвідують село, фіксуючи злочини окупантів і зустрічаючи з місцевими жителями. Всі кам'янчани надіються, що міжнародні організації допоможуть відбудувати село, до якого повернуться всі жителі.
***
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
