Про Степана Лазуренка у Гадячі знають хіба кілька містян. Ані де був будинок цієї людини, хто його родичі — невідомо. Ба, більше коли у місті декомунізовували вулиці, його ім’я не присвоїли жодному топоніму Гадяча. Про Степана Лазуренка забули, проте історія не забуває, що ця людина колись стояла у витоків українського війська та брала активну участь в Українській революції.
Учитель, який взяв до рук зброю
Степан Лазуренко — полковник армії УНР. Народився у Гадячі у 1892 році. Відкриті джерела зазначають, що він походив із козацької родини. Закінчив Гадяцьку гімназію та деякий час навчався на учительських курсах губернського земства в Полтаві.
Шлях до армії УНР у Лазуренка почався із Першої світової — у 1914 році він пішов добровольцем на фронт. Кілька місяців навчався у офіцерській школі в Петергофі і відправився на передову.
Воював на Південно-Західному фронті. За виявлені в боях хоробрість і відвагу нагороджений золотою зброєю і Георгіївським хрестом.
Лютневу революцію штабскапітан Лазуренко зустрів у Саратові, де перебував у відрядженні.
Повернувшись до України, взяв активну участь у творенні національного війська. Зокрема, був одним із засновників Богданівського полку — першої української військової частини, сформованої із добровольців.
Степан Лазуренко
І білі, і червоні — вороги
Формування полку підтримала Українська Центральна Рада. Богданівці відзначалися бойовим завзяттям у військових операціях та вели бої із червоногвардійськими загонами.
Після розформування частини Степан Лазуренко служив курінним у Дорошенківському полку Запорозької дивізії. Бився з червоними військами під Крутами.
В березні 1918 року брав участь в боях проти більшовиків на території Полтавщини. Після того як у Полтаві Запорозька дивізія була розгорнута в корпус, а Богданівський курінь — в полк, командував другим куренем богданівців.
Взимку 1917-1918 рр. захищав від більшовиків північно-східні рубежі України. Вирвавшись із оточення біля Лозової, провів поріділі частини на Правобережжя Дніпра. У 1919 р. очолив Богданівський полк, воював проти білогвардійців і червоних.
Внаслідок виснажливих переходів двічі хворів на тиф. У листопаді 1919 р., при відході Українського війська за Збруч, залишився у лікарні м. Ярмолинці з обмороженими ногами у тифозній гарячці.
Життя для фільму
А ось про період із 1919 року до 1944 року, взагалі нічого не відомо. А це чималий відрізок часу. У 1919 році Степанові Лазуренку було 27 років. А із ссср він вирвався у 1944, у віці 52 років. Тобто людині довелося ховатися 25 років! Як це йому вдавалося? Підозрюємо, що про ці роки можна було б написати книгу чи зняти фільм.
Дивним є і формулювання як він потрапив до Німеччини: "разом із німецькими частинами, що відступали, залишив Україну". Спочатку жив у Німеччині, а у 1948 р. виїхав до США. Також не зрозуміло, у якому році він із родиною виїхав до США — у 1948-му чи 1950-му. Родина Лазуренків мешкала у Детройті.
Про детройтський період життя відомо, що Степан Лазуренко "брав активну участь у громадському житті української діаспори, співпрацював з часописами "Тризуб", "Прометей". Залишив спогади про рідний Богданівський полк, зустрічі й розмови з Симоном Петлюрою". Зокрема, у двомісячнику "Тризуб" за 1963 рік Степан Лазуренко залишив спогади про богданівців.
До честі Степана Лазуренка, він був одним із тих, хто розбудовував українську військову термінологію. Зокрема, в Українському війську особовий склад намагався максимально дистанціюватися від усієї російської військової термінології, у тому числі й пов’язаної з командним складом. Військові Богданівського полку відмовилися від багатьох російських військових термінів і перейшли на суто українські — періоду Гетьманщини XVII–XVIII ст. Зокрема, назву «офіцер» було замінено на «старшина» — за аналогією з козацькою реєстровою старшиною часів Богдана Хмельницького.
Водночас намагалися й підібрати національні відповідники до інших російських військових термінів.Зокрема Степан Лазуренко, згадував:
"Брак українських військових статутів, а особливо військової української термінології, примусив нас подбати й про це. І тому для вироблення військової української термінології та українських військових статутів була утворена комісія в складі курінних: штабс-капітанів (ми мали ще російської армії ранги) Івана Забудського, Степана Лазуренка, Киріченка, Хілобоченка, поручників: Бориса Барвінського, Журавського, Калиніченка, Іванюти, підпоручників: Яворського, Шаповала Олександра, Шаповала Методія, прапорщиків: Петра Певного, Василя Павелка, Миколи Падалки, М. Гальчина, Мих. Мищенка та ін.
Ця комісія гаряче дискутувала над кожним словом і реченням, військовим терміном, дотримуючись мовного закону, як також зберігаючи особливості військової команди: чітко, коротко й ясно. Ми встигли виробити лише один муштровий статут, який потім був виданий воєнним секретаріятом Центральної Ради за підписом, чомусь лише одного, пполк. Капкана, а не комісії. Але ми не заперечували цьому. Важне було те, що ми дали українській армії перший український військовий статут та початок українській військовій термінології".
Дід Степан, внук Степан
Про родину Степана Лазуренка відомо, що його дружина, Зінаїда Лазуренко, народилася у Новогеогріївську. Зараз цього міста немає на карті України — воно пішло під воду під час будівництва Кременчуцького водосховища
.У Лазуренків був син Сергій та донька Оксана. Сергій Лазуренко закінчив полтавську школу №15. Навчався у Київському медичному інституті (1942), закінчив інженерний факультет Вейнстенського університету в США. З кінця 1980-х Сергій Лазуренко став головою управи церкви св. Андрія Первозваного у Детройті. У 1995 році Сергій Лазуренко відвідав Полтаву і Гадяч. Але у місцевій пресі, газеті "Гадяцький вісник" ми про цей приїзд не знайшли жодної згадки. Якщо Сергій Лазуренко живий, йому має бути 98 років.
Також у подружжя було четверо внуків — Степан, Ольга, Інна та Алла. Також є згадка про правнучку Зіну. Внук Степан помер у 1978 році, правда, жодних згадок про причину смерті немає.
Зінаїда Лазуренко пережила чоловіка на 17 років — у газеті української діаспори "Свобода" за 1986 рік є некролог у якому зазначається, що вона мала хворе серце — стареньку підкосила смерть улюбленого внука Степана. А поховали її на кладовищі Баунд Брук, біля свого чоловіка — Степана Лазуренка, де він знайшов останній прихисток у 1969 році. На цьому ж кладовищі похований інший відомий гадячанин — генерал-хорунжий армії УНР Михайло Крат.
***
Звісно, це дуже й дуже стисла інформація, ми знайшли українську детройтську групу в США, можливо, хтось знає нащадків Лазуренків. Ми лише зараз починаємо відкривати для себе Українську народну республіку, пам’ять про яку забрали у нас росіяни.
І те, що у гадячанин був одним із тих, хто будував УНР це багато чого важить. Адже армія — це наріжний камінь держави. І ми мали свою державу вже сто років тому.
Завдяки зокрема Степану Лазуренкові.
