Після початку повномасштабного вторгення росії процес декомунізації в Україні трохи прискорився. Наприклад, у Гадячі нарешті перейменували вулиці, у Ціпках декомунізували Ватутіна, у Харківцях демонтували пам’ятник. Але чи досить цього для декомунізації? І чи декомунізацією єдиною ми зможемо розірвати зв’язки із нашим агресором. Про це розмова із регіональним представником Українського інституту національної пам’яті у Полтавській області Олегом Пустовгаром.
"Геть від Москви!" знову на часі
— Коли ми говоримо про декомунізацію, дерадянізацію чи дерусифікацію, ми правильно називаємо речі своїми іменами?
Олег Пустовгар:
— На самому початку нашої розмови пропоную домовитися про дефініції, щоб читач усвідомлював від чого «танцюємо» у нашій розмові. У багатьох громадах України – від заходу до сходу і півдня відбувається звільнення від різноманітних російських впливів. Деякі політологи і журналісти назвали це дерусифікацією.
Однак, на мій погляд, точнішим визначенням є деімперіалізація. Так звик формулювати протягом 30 років своєї громадської праці і у патріотичному середовищі, і як держслужбовець, і як активіст «Просвіти». Ще відтоді як 18-річним юнаком долучався до лав Гадяцької районного Руху. Йдеться про процес всеохопного позбавлення українцями шкідливого російського імперського спадку.
Після Революції Гідності, у час російсько-української війни гасло заяскравіло новими значеннями і відтінками. Нині шлях «Геть від Москви!» — це звільнення від російських впливів і у безпековій, й інформаційній, і дипломатичній, і релігійній, і економічній сферах. Деякі кроки на цьому шляху протягом восьми років українське суспільство зробило. При Порошенку — Томос про автокефалію, відмова від російського газу, заборона російських соцмереж і телеканалів, закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». При Президенту Зеленському — заборона медведчуківсько-мураєвських каналів — інформаційних слуг кремля, також проросійських партій, законодавство про покарання державних зрадників-колаборантів, нещодавня ініціатива Міністерства культури та інформаційної політики щодо вилучення пропагандистської російської літератури з бібліотек і заміна її якісною україномовно.
— Гуманітарна сфера є мегаважливою...
— Бо це про нашу свідомість і ідентичність. Зараз багато дискусій навколо того, що вважати Українською перемогою. Зрозуміло, що це визволення від російських загарбників усіх українських територій і можливо, у перспективі розпад росії на низку національних незалежних держав. Однак, на моє переконання, ключова наша перемога настане лише тоді, коли КОЖЕН українець проведе кордон з росією у своїй свідомості. Ось на таку перспективу і спрямована політика деімперіалізації як багатовимірного поняття. Його складові – дерусифікація, декомунізація, дерадянізація, декомунізація, деколонізація.
Без української мови не може бути України. Тому протягом століть російський імперіалізм прагнув вбити українську мову. Подолання наслідків емських указів, валуєвських циркулярів, різноманітних розпоряджень генсеків ЦК КПРС, утвердження української мови як державної, зрештою виконання мовного закону — це дерусифікація.
Позбавлення від наслідків злочинної комуністичної ідеології, виконання декомунізаційного закону — це декомунізація.
Дерадянізація — це звільнення публічного простору від радянських «совкових» маркерів (позначок) і у вигляді пам’ятників ,і топонімів, і різних надгомильних агітаційних споруд з написами «Борцям за владу рад». Зазвичай, йдеться про об’єкти, які з одного боку формально то й не підпадають під дію Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», але ж і досі використовуються для пропаганди комуністичного тоталітарного режиму. Прикладів дуже багато.
Пам’ятник полеглим у Другій світовій війні у Гадячі.
Російська імперія жила виключно захопленнями
— У Гадячі і на Гадяччині декомунізовують вулиці. Але радянський спадок залишається — це пам’ятники невідомому солдату та братські могили, пам’ятники і навіть назви начальних закаладів. Що нам робити із цим цим? Наприклад, у селі Лютенька Лютеньської громади, є пам’ятник лютеньчанину Михайлові Величаю, майору Червоної Армії. Наче й свій, але із радянським шлейфом. Його іменем навіть названа школа. У Гадячі — обласний ліцей-інтернат носить ім’я росіянина Єгора Кочергіна.
— Як відомо, нещодавно погруддя Ватутіна демонтували у Ціпках Краснолуцької громади біля Гадяча. З одного боку під дію декомунізаційного закону не потрапляє, бо там існує норма про «опір і вигнання нацистів». З іншого, цей росіянин причетний до численних військових злочинів проти українців.
Або під декомунізаційний закон не потрапив і російський «пролетарський» письменник Максім Горький (Пєшков). Чому? По факту, збройно не придушував український визвольний рух. Втім, ідеологічно це робив успішно: автор лозунгу, який широко використовували комуністичні злочинці у часи сталінського терору 1937-1938 років та нині їхні путінські послідовники: «Если враг не сдаётся, – его уничтожают».
Горький підтримував, схвалював систему комуністичних концентраційних таборів ГУЛАГ, називав українську мову «украинское наречие», паплюжив Симона Петлюру. Після смерті Горького за вказівкою Сталіна, вулицям, провулкам, паркам культури і відпочинку присвоювали ім’я цього улюбленця кремлівського диктатора. Це відбувалось у значній кількості міст і сіл Радянського Союзу.
Російська імперія в різних своїх іпостасях – від царської, радянської до сучасної – жила виключно завоюваннями і присвоєнням територій. Обурливо, коли нині відчули це не через історичні знання, а на власному досвіді? Так! Але тоді треба й визнати, що обурливим і ненормальним є перенасичення публічного простору якраз російськими історичними міфами, символами, пам’ятниками, назвами населених пунктів, вулиць, площ, підприємств, освітніх і культурологічних установ. Йдеться не про часи СРСР, а колоніальну спадщину, якій сотні років. «Рускій мір» проник у всі пори буття. Навіть у сферу торгівлі. Скажімо, торгові марки «сир російський», «батон підмосковний», «ковбаса московська» і т.д.
Нещодавно уродженець Полтави, директор соціологічної служби «Рейтинг» Олексій Антипович оприлюднив дані всеукраїнського соціологічного опитування. Він каже, що 65% українців підтримують перейменування вулиць в Україні, що містять російські, або ж радянські назви; 71% виступають за демонтаж пам’ятників, які пов’язані з Росією.
Минуло понад вісім років з часу ухвалення декомунізаційного закону. Триває восьмий рік російсько-української війни. Гадяч увесь цей час лишався єдиним в Україні (за винятком окупованих росією) містом, де не відбувалася декомунізація топоніміки: ворожі маркери СРСР, правонаступником якого є путінська росія, в’їлися, наче іржа, у публічний простір древнього славного козацького Гадяча — гетьманської столиці, полкового міста Гетьманщини, міста, де укладався знаменитий Гадяцький договір, батьківщини видатних діячів УНР, Олени Пчілки, колиски роду Драгоманових.
Перейменування топонімів, назви яких містять символіку комунорежиму, є обов’язком, а не правом органів місцевого самоврядування, і відповідна норма статті 7 Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» не передбачає винятків щодо можливості не перейменування такого об’єкту топоніміки.
Тож на проблему саботажу законодавства ще два роки тому звернув увагу Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті . Спільно з громадськістю Гадяча, депутатами міської ради я намагався конструктивно співпрацювати з міською радою Рішенням виконкому Гадяцької міської ради за № 281 було створено комісію з питань перейменування, до якої увійшли співробітники мерії, місцевого історико-краєзнавчого музею, історики, краєзнавці, вчителі, директори шкіл, викладачі Гадяцького коледжу культури і мистецтв імені Івана Котляревського, депутати міської ради Катерина Кулик і Юрій Гаврилко. Паралельно діяла дорадча група, основу якої склали я, голова громадської спілки «Українська культурна спадщина» Олексій Новіков, вчитель, громадський діяч і один із засновників Руху у Гадячі Анатолій Скаженик, краєзнавиця Ірина Орлова. Нарешті червоні радянські назви «забанили»: депутати Гадяцької міської ради перейменували понад 30 площ, вулиць, провулків Гадяча. Хоча, у порушення закону, депутати й не перейменували у Гадячі провулок Пролетарський… Все ж у квітні цього року на папері декомунізацію топоніміки Гадяча майже завершена. Кажу, «на папері», бо нові таблички не встановлені.
З «тієї ж опери» і пам’ятники або назви на честь навчальних закладів на честь величаїв чи кочергіних. Помітив, що у комуністичні часи ідеологи режиму сформували силу-силенну місцевих «культиків». У Кременчуці — сталінський радянський співак і актор Утьосов. У громадах колишнього Лохвицького району – це радянський генерал Кирпонос, який брав участь у встановленні радянської влади російських більшовиків в Україні і спробі СССР загарбати Фінляндію. У Петрівсько-Роменській громаді і у Гадячі – це ще білорус Корзун, який придушував масовий військово-політичний повстанський національний рух народів Центральної Азії проти поневолення ленінською Росією (поширена назва руху-басмацтво), зокрема у 1919-20 рр. брав участь в окупації держави «Бухарський емірат» (нині Бухара — місто в Узбекистані).
Перемога у Другій світовій війні не відновила УНР
— Чи можна говорити, шо дерадянізація — це лише очищення від радянських назв?
Олег Пустовгар:
— Дерадянізація — це ще й очищення публічного і медійного простору від радянських діячів і псевдонаукової термінології про період Другої світової війни. Нерідко надибуємо у ЗМІ, незаконне словосполучення «звільнення від німецьких нацистських загарбників». Але чи може вважатися звільненням українців заміна гітлерівського режиму на сталінський? Чи можна вважати «перемогою» перемогу Колими над Бухенвальдом? Із законодавства поняття «визволення» виведено, адже це була перемога антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні. Але її наслідком не стало відновлення УНР. Українська перемога попереду, нею завершиться ця війна з російським імперіалізмом.
Уродженець Лютеньки – полковник Армії УНР Василь Чабанівський. Уродженець Гадяча – генерал-хорунжий Армії УНР Михайло Крат. Чому б не поставити питання інакше: а чи не посідають ці кочергіни у публічному просторі місце видатних гадячан, які ніяк не увічнені на своїй малій батьківщині? А це ж постаті всеукраїнського масштабу!
Василь Чабанівський — полковник Армії УНР родом із Лютеньки
Колоніальне мислення – це, коли культуру метрополії, її діячів тубільці знають краще, ніж свою. Коли більше переймаються втратою пам’ятника чи назвою школи/інтернату, вулиці на честь нав’язаного окупантами радянського/російського діяча, ніж увічненням своїх. От свіжий приклад з перебігу перейменувань у Гадячі. У цьому році згідно з Постановою ВР на державному рівні має відзначатися 130-річчя із дня народження Степана Лазуренка, військового діяча, полковника Армії УНР, учасника боротьби за незалежність України у XX столітті, уродженця міста Гадяч. Полтавський офіс вносив цю постать на увічнення у назві вулиці, але чомусь це прізвище не знайти на карті Гадяча.
Братські могили — радянський маркер
— Мабуть, немає жодного населеного пункту, де б не було братської могили радянських воїнів. Навіщо комуністи влаштовували ці поховання у центрах міст і сіл. Що це означало для них, комуністів і людей?
Олег Пустовгар:
— Ці поховання – окремий масив радянських маркерів. По великому рахунку – це ідеологічні комунокапища у центральних зонах міст і сіл. Режим часто-густо їх створював штучно: наприклад, у Мукачево не було боїв, тому туди з усіх-усюд звезли тіла полеглих червоноармійців і поховали у самісінькому центрі міста! Дуже часто іноземні туристи дивуються з такої практики, у Європі рідко таке зустрінеш. Іноді неприємно спостерігати як діти, підлітки катаються на скейті чи велосипеді по суті, по кістках полеглих. Тим паче, що вже багато років існує урядовий документ, яким не рекомендовано у місцях відпочинку, у паркових зонах будь-які поховання. Є загальноприйняте місце — цвинтар.
— Що нам потрібно робити із цими похованнями?
Олег Пустовгар:
— Надмогильні пам’ятники слід розділити на дві умовних групи. Це могили російських більшовиків або колабораціоністів, які загинули під час подій Української революції з встановлення радянської влади, придушення селянських повстань і окупації УНР. Тобто йдеться про 20-ті роки минулого століття. Такі надгробні пам’ятки слід демонтовувати і передавати до Державного музею-заповідника «Парк радянського періоду у Путивлі».
Вміст поховання — на цвинтар. У декомунізаційному законі щодо цього немає норм зобов’язуючого характеру. Але окрема процедура існує. Про неї у виконкомах громад відомо. Проте дехто протягом шести років дії закону до цієї проблеми навіть не торкався. Кажуть, це час, якісь кошти. Але у центральному парку Рівного днями за півдня демонтували пам’ятник більшовику Олеко Дундичу, а його тіло перепоховали на заміському цвинтарі. Тобто було б бажання.
Нема коштів на ексгумацію? Тоді можна просто прибрати незаконний комуністичний монумент, а на його місці поставити покажчик, про те, що тоді то і тоді то відбудеться перепоховання. Що цікаво: досвід багатьох громад західної України, де процес пішов, показує, що наміри ексгумації були марними, оскільки під цими комуністичними монументами…ніхто не похований! Тобто уявіть масштаб ідеологічного дурману, який напускали на наш народ російсько-комуністичні окупанти! Думаю, й на Полтавщині нас очікує чимало відкриттів
Друга група — це учасники Другої світової війни, борці з нацизмом. Тут зовсім інша проблема. Про демонтаж не йдеться, ні! Але переосмислення і реконструкція таких могил-меморіалів вже не просто назріла, а навіть перезріла. Адже ці меморіали російсько-комуністичний режим зробив теж елементом своєї пропаганди! Кожен школяр вже знає, що для України Друга світова розпочалася у 1939 році, але на цих меморіалах досі бачимо совкові цифри «1941-1945».
Монумент у селі Лютенька. На ньому вибиті дати 1941-1945, тоді як Друга світова війна почалася у 1939 році.
А ще ордени леніна, з’єднань Червоної армії, герби СРСР, серпи і молоти, незаконний термін «велікая отєчествєнная», який ще у 2016 році виведено з правового простору. Всі ці радянські наративи-символи мають бути прибрані. Що натомість? В українських піснях говориться, що червоні маки розцвітають там, де пролилася козацька кров. Але ви на цих меморіалах не побачите український і європейський символ поваги до тих, хто знищив нацизм, тобто символ червоного маку, який український народ давно сприйняв як питомо своє, рідне.
— Яка європейська практика поховання вйськових?
Олег Пустовгар:
— Національні військові меморіальні кладовища — це світова практика вшанування воїнів, які віддали життя за свою країну. Аналогічні цвинтарі існують в США, Канаді, Франції, Польщі та інших країнах. Україна теж нарешті пішла цим шляхом. Нещодавно Верховна Рада підтримала ініціативу Інституту нацпамяті щодо створення Національного військового меморіального кладовища. На ньому ховатимуть «загиблих (померлих) осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, забезпечували виконання службових обов’язків та присяги на вірність Українському народу».
Арлінгтонський військовий цвинтар у Вашингтоні.
Це буде архітектурний комплекс, що включатиме власне військове кладовище, музейний комплекс, ритуальну будівлю та інші необхідні споруди для організації почесних поховань. Увічнення пам’яті тих, хто вже був похований на інших цвинтарях,здійснюватиметься у музейному комплексі Національного військового меморіального кладовища. У законі також є норма, яка забороняє ховати на Національному військовому меморіальному кладовищі осіб, які обіймали керівні посади в комуністичній партії, а також осіб, які на день смерті мали судимість за вчинення умисного злочину. Наскільки якісно буде виконуватися цей закон покаже життя.
Невідомих солдатів штампували за єдиним зразком
— Пам’ятники невідомому солдату — навіщо їх ставили?
Олег Пустовгар:
— Закон України "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років" чітко каже про "шанобливе ставлення до пам’яті про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років, про ветеранів війни, учасників українського визвольного руху та жертв нацизму" і є священним обов’язком держави та громадян України. Але ці пам’ятники режим штампував за єдиним зразком радянської монументальної пропаганди і маркував ними простір. А паралельно у 1946 році влаштував новий голодомор, репресував десятки тисяч воїнів Другої світової лише за те, що опинилися у полоні нацистів, або за те, що опинилися на окупованих німцями територіях. Теж саме щодо конкретних героїв: скільки утисків зазнав від сталіністів українець Олексій Берест, який і піднімав прапор Перемоги над Рейхстагом! До того ж десятиліттями він був невідомим у всіх сенсах, бо суперечив сформованому Сталіним міфу про Єгорова і Кантарію.
За останні три місяці вся західна Україна вже очистилася від радянських «невідомих солдатів». Сподіваюсь, цей шлях пройдуть і центральні області, зокрема громади колишнього Гадяцького району. Східні й південні теж, вже, після визволення від російських загарбників. Найкращий меморіал Другої світової війни у звичайному селі чи місті – це розміщені світлини полеглих односельчан, це клумба з декоративним маком, це пам'ять про земляків, а не радянський пафос. Недарма ж у згаданому законі сказано, що «Друга світова війна 1939-1945 років, що розпочалася внаслідок домовленостей націонал-соціалістичного (нацистського) режиму Німеччини та комуністичного тоталітарного режиму СРСР, стала найбільшою трагедією людства у XX столітті. Зважаючи на те, що під час Другої світової війни 1939-1945 років націонал-соціалістичним (нацистським) та комуністичним тоталітарним режимами на території України було вчинено численні злочини проти людства та людяності, воєнні злочини та злочини геноциду, внаслідок чого Україні та Українському народові було завдано величезних втрат.
— Чи є на Полтавщині якийсь облік братських могил: скільки воїнів насправді там поховано і чи це справді братські могили, а не кенотафи. Наприклад, як це сталося у Естонії?
— Такий облік ведуть у Департаменті культури і туризму Полтавської облдержадміністрації. Відповідну дослідницьку роботу провадили і фахівці Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського. Про конкретні такі факти мені невідомо.
Що робити із пам’ятниками воїнам-"афганцям"
— Ще одна радянська спадщина — пам’ятники воїнам-«афганцям». Чи потрібно декомунізовувати їх?
Олег Пустовгар:
— Є певні тонкощі декомунізаційного законодавства. Такі пам’ятники чи меморіальні дошки не підпадають під дію закону. Однак топоніміка з терміном «інтернаціоналізм» у публічному просторі є незаконною. Скажімо, масово були перейменовані парки, вулиці і площі з назвою «воїни-інтернаціоналісти», якими виправдовували під приводом «надання інтернаціональної допомоги» та виконання «інтернаціонального обов’язку» вторгнення СССР (нині його правонаступник-росія) до Угорщини у 1956 році, Чехословаччини у 1968 році, до Афганістану у 1979 році.
Афганська війна була останньою з великих імперських авантюр Радянського Союзу. За неповними даними в них загинуло майже 6 тисяч етнічних українців, а уродженців України набагато більше. Війна СРСР проти Афганістану, яка була найбільшою після Другої світової війни радянською агресією, коштувала за різними підрахунками 1-1,5 мільйона життів афганського народу. За 10 років через війну в Афганістані пройшли 150 тисяч українців, з яких загинуло 3 тисячі 288 осіб (майже 22% всіх втрат), 72 пропало безвісти або потрапило в полон, поранено 8 тисяч, з них 5 тисяч залишилися інвалідами. Півтисячі жінок стали вдовами, 711 дітей — сиротами. Це страшна ціна, яку заплатила Україна за імперські амбіції Кремля.
Олександр Кравченко із Біленченківки загинув у Афганській війні.
З іншого боку, радянські солдати українського походження виконували у Афганістані приблизно ту ж окупаційну місію як зараз буряти, інгуші, чеченці, татари, калмики в Україні. Це народи, поневолені російською імперією. Українці були поневолені тоді. У Афагані Червона Армія вчинила тисячі страшних злочинів, які чинить правонаступник СССР – сучасна росія. Касетні бомби, зґвалтування, катування, вбивства мирних мешканців. Це було й тоді.
Пам’ятник воїнам-"афганцям" у Гадячі.
Тож настав час проговорювати і продискутовувати ці непрості сторінки на рівні громад. Вивчати конкретні меморіали, прізвища, біографії — без міфологізації. Хто вони? Особи, які чинили злочини на чужій землі? Заручники матінки-історії? Чи Герої чужої війни? А ще варто знати і пам’ятати, що з самого початку Революції Гідності і російсько-української війни у 2014 році тисячі «афганців» добровільно виступили проти режиму Януковича та на захист рідної землі від російських загарбників. Тож, як бачимо, тема непроста, не чорно-біла, неодновимірна. Тож це точно не той випадок, щоб поспіхом демонтовувати.
— Чому країнам Балтії вдалося пройти шлях декомунізації і дерадянізації? І чому вони раніше пройшли цей шлях?
— Між колоніальним, радянським мисленням і голосуванням на виборах , обранням влади-прямий логічно-наслідковий зв'язок. Україна відновила незалежність не набагато пізніше від країн Балтії, але тривалий час лишалася по факту осколком УРСР. Путін знову силою хоче загнати нас у ту ж імперію. І збройно, і ідеологічно. Окупанти на окупованих територіях ставлять свої окупаційні маркери — у Генічеську відновили бюст леніну, у Херсоні оголосили про намір створити пам’ятник російській імператриці Катерині…
Ми віримо у перемогу, віримо, що у цій столітній (саме так, столітній, бо росія напала ще сто років на УНР, а сучасна Україна є її правонаступником!) війні переможемо. Але уявімо, що… програли. І от російські окупанти після придушення опору чинитимуть так як як зараз на Херсонщині чи Донбасі… А ще проблема у тому, що свідомість багатьох окупована росією. Ці люди сприймають окупаційні символи як норму, просто як історичну пам’ятку, а не створений окупантом символ для духовного й інтелектуального поневолення українців.
Тож альтернативи політиці деімперіалізації немає.
