Стерилізація, притулки і байдужість: історія зоозахисниці та проблеми тварин на Полтавщині
Ранок у дворі Анжели Рослової починається з гуркоту мисок і розмовного хору на дев’яносто голосів. Хтось нетерпляче шкрябає сітку, хтось притискається до дверей, а в куті кімнати ще тепло від пляшечок — учорашні "немовлята" собачата, яких доводиться піднімати з нуля. Тут не працюють слова "робочий день" і "вихідні": коли в тебе на перетримці близько 90 тварин — ти весь час на ногах.
Анжела за фахом — викладач ударних інструментів. Закінчила Полтавське музичне училище і КНУКіМ у Києві по класу ударних, 15 років пропрацювала за спеціальністю. Зооволонтерство увірвалося випадково.
– У київській музичній школі біля нас жили безпритульні. Сучка народила цуценят, і хтось уже збирався викликати “ловців”. Прийшли волонтери, прилаштували малих — і я вперше побачила, що цей пласт життя взагалі існує, — згадує вона.
Перший "бейдж" зооволонтерки Анжела отримала 2008 року в Києві. Уже 2009-го "привезла" волонтерство в Полтаву:
– У місті робила листівки, розрізала, підписувала полтавські контакти й так збирала людей. 2010-го повернулася до Полтави "назавжди" — і включилась тут на повну.
Вона стала ініціаторкою першої зоозахисної групи в Полтаві (2008–2009 роки), де шукала людей, готових тримати на контролі безпритульних тварин у своєму районі. У 2012-му офіційно зареєструвала Полтавську обласну зоозахисну благодійну організацію "Право на життя".
Принцип, який не обговорюється
Свою позицію зоозахисниця формулює просто:
– Якщо тварина потрапила до мене в руки — на вулицю вже не повертається. Або прилаштую, або житиме в мене.
Через її руки пройшло понад 2,5 тисячі собак і котів. Більшість — хворі чи травмовані.
За словами зоозахисниці, здорових із вулиці не забирають: немає ресурсу тримати вдома здорових тварин, вони й так дають собі раду, якщо стерилізовані й підгодовуються.
Зараз у неї на перетримці близько 90 підопічних: третя частина — молоді собаки до року, котів до 20, і щонайменше 20–30 цуценят.
– Я завжди намагаюся прилаштовувати стільки, скільки можу, аби вони потрапляли в добрі руки. Якщо бачу, що людина відповідальна. Вік – не перешкода, – каже Анжела й згадує, як одного пса забрали у віці 8 років: – Він прожив у новій сім’ї ще стільки ж, у любові та турботі. І це ще раз доводить: коли поруч є людина, яка по-справжньому любить, тварина може прожити набагато довше і щасливіше.
Дім, який тримається на трьох людях і десятку "своїх"
Анжела живе з мамою та вітчимом — обом за 70:
– Допомагають, як можуть: привезти крупи, наварити каші, підмести, — каже вона. – Але з таким навантаженням потрібні фінанси і постійна людина на допомогу, хоча б раз на день, через день прибрати разом — інакше ніяк.
2012 року Анжела зареєструвала ПОЗБО "Право на життя". У складі — близько десяти людей (інколи менше). Хтось привозить тирсу, хтось підтримує інформаційно, адмініструє фейсбук-групу, надає транспорт. Але цей фронт — 24/7, і саме через нього жінка не втрималася на звичайній роботі:
– Тут завжди хтось має бути, інакше все розвалиться.
Баланс до 2022-го і чому він розсипався
На початку 2010-х у Полтаві діяло буквально дві активні організації, але до повномасштабного вторгнення вже нараховувалось близько 10 офіційних зоозахисних організацій. Тварин прилаштовували, стерилізували — і ситуацію вдавалося стабілізувати.
– За моїми спостереженнями, ми дійшли третього кола стерилізацій у місті — самок знали в обличчя на кожному мікрорайоні, — каже Анжела.
Минулого року волонтери провели лише другий за історію Полтави перерахунок безпритульних тварин.
Ключова проблема не у безпритульних тварин, а в людях, які викидають домашніх тварин. Повномасштабне вторгнення зруйнувало цей баланс: Полтава стала транзитним пунктом для евакуаційних потоків. Джерел безпритульних побільшало:
- місцеві, хто виїжджав і випускав своїх тварин;
- ті, хто приїхав із іншого міста, довіз — і покинув;
- військові та волонтери, які привозять урятованих;
- випадки підкидання на вулиці.
З’явилося більше породистих собак і котів, яких раніше майже не було. Водночас на адопції виник перекіс: частина людей шукає "лише з фронту/катастрофи":
– Після підриву Каховської ГЕС мені телефонували: “Є тварини саме з Каховки?” Казала — ні, немає, але у мене є інші, не гірші. Але відповідь була незмінною: "Ні, нам потрібні лише з Каховки", — згадує зоозахисниця.
"Пункт поводження" і великі притулки: чому "ні"
Полтава має офіційний майданчик — ППБЖ у структурі КП КТП-1628. Але, за словами Анжели, досвід показує: як тільки з’являється "великий державний притулок", це стає магнітом для підкидань.
– Я великий противник притулків від 100 тварин і більше, особливо якщо цим займається одна людина. Дуже важко знайти тих, хто безкоштовно ходив би й доглядав. За тваринами потрібен щоденний догляд: мити, годувати, прибирати, возити в клініку. З боку здається, що це просто “любов до тваринок”, але насправді — це часто пекельна праця. Щоб зменшити кількість безпритульних, потрібна масова стерилізація з достатньою кількістю місць. І влада також повинна займатися освіченням людей про відповідальність за своїх домашніх тварин, а не лише волонтерам. Люди мають бути усвідомленими, — наголошує вона.
Позиція Полтавської ОВА
Ми відправили офіційний інформаційний запит до Полтавської обласної військової адміністрації, щоб дізнатися, чи ведеться в області облік безпритульних тварин, чи існує обласна програма їхньої стерилізації та чи координується ця робота між громадами.
У письмовій відповіді ОВА зазначено, що вони не ведуть облік безпритульних тварин і що обласної програми з цього питання зараз немає. За законом, поводження з безпритульними тваринами — це повноваження органів місцевого самоврядування (міські та селищні ради).
Валентин Діденко, заступник начальника відділу життєзабезпечення, житлового фонду та благоустрою Управління ЖКГ та енергетики Полтавської ОВА, у коментарі для нашого матеріалу підтвердив: обласна військова адміністрація не збирає і не отримує жодної статистики від громад — навіть неофіційної. Координації між громадами, щоб робота з тваринами була системною, також немає: немає спільних нарад, робочих груп чи рекомендацій.
За його словами, координації між громадами щодо роботи з тваринами немає. Кожна територіальна громада вирішує це питання на власний розсуд. Як приклад, Полтавська громада закуповує вакцину від сказу і проводить безкоштовне щеплення безпритульних тварин, але не всі громади мають такі можливості.
Щодо будівництва притулку в Полтаві, то ідея не нова. Ще у 2018 році управління ЖКГ замовляло проєкт на 250 місць на вул. Заводській, 1д. Перші спроби реалізувати таку ініціативу були ще у 2012 році, але через відсутність затвердженої програми, конфлікти навколо підходів до регулювання чисельності та нестачу фінансування проєкт так і не був втілений. Схожа ситуація повторилася і пізніше: документацію частково розробили, але будівництво не розпочали.
— На мою думку, у місті має бути комунальне підприємство, яке б системно опікувалося цим питанням, а громадяни повинні нести відповідальність за тих тварин, яких приручили, замість того щоб позбуватися їх, — підсумовує він.
Стерилізація: одна клініка – це мало
Одним із ключових інструментів регулювання чисельності безпритульних тварин, на якому наголошують і волонтери, і частина місцевої влади, є стерилізація. Але в Полтаві вона досі працює обмежено.
Міська програма стерилізації працює через КП. Частину операцій волонтери роблять за зібрані кошти — у "своїх" хірургів чи за іншими безкоштовними програмами від міжнародних фондів. Коли йдеться про вагітних тварин, державна програма бере не всіх, деякі ветеринари успішно стерилізують і таких, аби не множити некеровану кількість цуценят і кошенят.
– У цьому році, на жаль, у міській програмі не було закладено коштів на стерилізацію котів, — уточнює зоозахисниця. — Тому цю потребу покриває програма від фонду "4 лапи", яка розрахована на рік, а також Royal Canin, який стерилізував на початку року в декількох ветклініках міста. Але черга на стерилізацію котів уже розписана на кілька місяців наперед. Хотілося б, щоб наступного року цю прогалину виправили.
Щодо собак, то особисто Анжела щороку стерилізує 30–40 тварин (у 2024-му це було 25 собак і 13 котів, хоча зізнається, що не завжди встигає записати всі операції):
– Цього року вже стерилізовано 35 тварин, і це лише моя цифра. Є волонтери, які стерилізують значно більше.
Головна проблема — обсяги:
– Джерел тварин побільшало, а бюджет залишився тим самим. Одна клініка фізично не тягне. Має бути хоча б дві, і стерилізацій — у два-три рази більше. Бо одна нестерилізована собака завтра — це плюс 5–9 нових. Кішка — плюс 5–7. Якщо встигнути вчасно, одна тварина залишається однією. Якщо ні — отримаєш лавину, — пояснює зоозахисниця.
Й додає, що держава має працювати системно (не лише волонтери), а люди — стерилізувати своїх: не для "здоров’я" і не "щоб потішитися малечею", а щоб не запускати проблему, яку потім хтось інший змушений розгрібати.
Новонароджені на пляшечках: щороку — як по годиннику
Окрема лінія роботи — немовлята. Анжела роками вигодовує новонароджених, здебільшого собак:
– Із ними в мене краще виходить, — усміхається вона. – У фейсбуці навіть є альбоми «Новонароджені-2022», «-2023», «-2025».
Цієї зими — шість новонароджених. Місяць тому в перший день привезли четверо цуценят, наступного дня — ще двох. Одне з них було дуже слабким, і Анжела передала його своїй колезі Людмилі Ямі, яка виходжує найважчих. Через місяць Людмила повернула цуценя, коли воно вже почало самостійно їсти.
Зараз у Анжели вісім «вчорашніх» новонароджених. Є домовленість із партнерським притулком: вона вигодовує їх до першого щеплення, після чого тварин забирають.
– Тепер беру немовлят лише з гарантією, що після першої вакцини їх приймуть, — додає зоозахисниця.
Телефон, що не мовчить
Анжела принципово бере незнайомі дзвінки — і вдень, і вночі. Так було ще до вторгнення, коли в місті працювали цілодобові клініки, і таксі їздили без обмежень. Зараз, із комендантською годиною, це складніше.
– Люди часто дзвонять у критичних ситуаціях: хтось раз на рік мені подзвонить о другій ночі: "тварині дуже зле — куди їхати?" Часто на цьому все закінчується — "ми просигналізували, а ви займайтеся". Але дехто лишається: допомагає фінансами, кормом, машиною, бере опіку над проблемною твариною — немовлятами або важкотравмованими. Таких небагато, але вони є — і роками, — каже Анжела.
Потреби, які ніколи не закриваються
У притулку немає такого поняття, як "не на часі". Щодня тут з’являється нова дрібниця, яку треба купити, або велика проблема, яку треба вирішити. І все це — без вихідних.
Потрібно буквально все:
— корм (іноді дуже специфічний, наприклад, у сучки Тосі від великого корму починаються епілептичні напади, тож усіх п’ять собак у кімнаті доводиться годувати дрібною фракцією, аби уникнути приступів);
— матеріали: саморізи, металопрофіль, обрізні дошки, листи ОСБ, сітка, цемент, плитка, навіть бетономішалка, щоб не просити у знайомих;
— обладнання: переноски, клітки, лотки для котів, пелюшки;
— побутова хімія: від Domestos до прального порошку, бо прання тут «летить мішками».
За 12 років роботи притулок уже добряче "підточили" самі ж його мешканці. Новачки рвуть сітку, гризуть дошки, шукають виходи — і все це потрібно постійно лагодити, інакше система швидко з’їде з рейок.
– Мій особистий борг у ветклініках зараз близько 200 тисяч гривень, — зізнається Анжела. — У когось менше, у когось більше. Так, ми отримуємо допомогу від небайдужих людей, але потреби закриваються лише частково. Часто витрати перекриваємо власними коштами — якщо вони взагалі з’являються. Іноді це мінімальні суми, яких не вистачає навіть на базові речі.
Жорстокість: її не так багато, але вистачає
Анжела каже, що у її практиці менше "гучних" історій, більше — просто викинутих немовлят:
– Останнім часом вигодовувала чотирьох, яких втопили і викинули в сміттєвий бак, і ще двох — втопили і закопали. Їх випадково знайшла жінка на городі: Почула писк у полі, побачила, що свіжа земля ворушиться. Розкопала. Багатьох уже не врятували — вижили лише двоє.
Є й жахливі історії травм. З району Нових Санжар — собака з вирваною шкірою на спині:
– То не опік і не нещасний випадок — шкіру відрізали і зірвали. На жаль, не перший раз із таким стикаємось, — каже вона. – Інша — з хімічними опіками на спині: хтось просто вилив щось. Зараз цю собаку курують волонтерки "Барбоскиних".
Що з цим робити? Суворіші строки. Потрібно давати не символічний строк, а таке покарання, щоб люди боялися навіть подумати нашкодити тварині. Відповідальність має бути серйозною, як і за шкоду людині, — наголошує вона.
Села — "біла пляма". Рішення — ветеринарний автобус
Окремий пласт — сільські громади навколо Полтави й далі — аж до Гадяча:
– Там багато глухих сіл. Люди часто не мають транспорту і грошей, а якщо це пенсіонерка — організувати стерилізацію майже нереально, — каже Анжела. Ще одна проблема — дефіцит фахових хірургів у маленьких районах, бувають невдалі операції.
Її мрія — хірургія на колесах.
– Хотіла сказати “електромобіль”, ні — просто ветеринарний автобус. Повністю укомплектований: інструменти, наркоз, витратники, препарати навіть від тих самих кліщів. Універсальні лікарі, які можуть стерилізувати, надати невідкладну допомогу, проконсультувати. Старостат робить заявку — автобус приїжджає. Як от у Мачухах нещодавно приїжджали людям перевіряти зір — чому б не зробити так само для тварин? Ідеально — 3–5 таких машин на область. Але навіть одна вже змінить картину, — говорить Анжела.
Хто тримає цей фронт
У кожної великої перетримки є свій невидимий тил — люди, які підставляють плече в потрібний момент. Це ті, хто привозить корм чи ліки серед ночі, допомагає полагодити вольєр, знаходить потрібні матеріали або просто телефонує, щоб запитати: «Що сьогодні потрібно найбільше?». Є ті, хто передає допомогу з-за кордону, хтось бере тварину на перетримку, поки вона одужує, а хтось підтримує фінансово, коли рахунок у клініці росте щодня.
– Насправді таких людей більше, ніж можна назвати, — каже зоозахисниця. – І кожен із них рятує не одну тварину, навіть якщо сам цього не усвідомлює. Без їхньої підтримки я б просто не впоралася.
Але поруч із цим є й інша реальність, про яку Анжела говорить напряму: навіть свідомі люди іноді "шкодують грошей" на стерилізацію — і обирають викинути:
– Як тільки тварина опиняється на вулиці — вона автоматично стає нашою турботою, — каже вона.
...
Цей текст — не про "добру жінку, яка любить тварин". Він про систему, що тримається на плечах кількох десятків людей, тоді як відповідальність (законодавча, муніципальна, людська) розмивається між "не на часі" і "це не моя справа".
А поки Анжела зварить ще одну каструлю каші. І візьме нічний дзвінок. Бо на іншому кінці — живе створіння, яке або стане чужою проблемою, або чієюсь відповідальністю. Хочеться вірити, що другим.
- Читайте актуальні новини від Гадяч.City у Telegram-каналі.
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Гадяч.City у Facebook.
- Ми також є в Instagram.
- А ще дивіться улюблені інтерв'ю та опитування в TikTok й в YouTube.
