"Їх не можна просто не помічати": як живуть безпритульні тварини у Гадяцькій громаді

16 серпня — Всесвітній день безпритульних тварин. Це день, коли у всьому світі нагадують: чотирилапих друзів не можна просто не помічати. У Гадяцькій громаді цю істину вже сім років доводить своїми вчинками Леся Паладич — жінка, яка перетворила власний дім на притулок і присвятила життя порятунку тих, кого інші залишають напризволяще.

Один порятунок, який змінив усе

24 квітня 2018 року для Лесі Паладич усе змінилося. З вікна роботи вона побачила, як біля магазину "Гадячанка" автомобіль збив кота, який кілька тижнів жив поблизу.

— Я навіть не встигла подумати. Забрала його й на таксі помчала в Миргород, — згадує Леся.

У ветеринарній клініці лікарі наклали гіпс на одну лапу, іншу довелося частково ампутувати. Призначили курс лікування, і кота, якого назвали Рижиком, Леся забрала додому на реабілітацію.

Цей день став початком історії притулку "Рижик".

— Тоді я зрозуміла, що більше не можу проходити повз тих, хто страждає. Якщо можу врятувати — рятую, — каже вона.

Відтоді минуло сім років. Сотні врятованих життів, безсонні ночі, тисячі кілометрів у дорозі й нескінченні дзвінки з проханням допомогти. Та кожна історія починалася з одного — бажання подарувати тварині шанс.

Від Сонати до Ніки: любов, яка триває все життя

– Тварин любила завжди, скільки себе пам'ятаю, — каже Леся. У батьківському домі завжди були котики, а особливе місце в серці займала кішечка, на ім’я Соната.

Про собаку вона мріяла з дитинства. І коли вийшла заміж, то разом із чоловіком вирішила втілити цю мрію. За весільні кошти вони купили собачку породи коллі, на ім’я Ніка. Дванадцять років Ніка була поруч — у радості та сумні. Вона не просто пес, а справжній член родини, той, хто без слів розуміє настрій і завжди чекає біля дверей.

Сім років тому, коли вона лише починала, у мережі шукала досвідчених волонтерів, щоб навчитися й уникати помилок. Тоді прочитала пораду:

– Не починайте, бо коли у вас буде притулок і сотні тварин, постійні борги, і ви захочете зупинитися, вже буде пізно. Бо ви єдина людина, кому вони потрібні.

Сьогодні вона сама каже це новачкам:

– Не починайте. Це титанічна цілодобова праця. Я постійно на межі.

Притулок "Рижик": дім, у якому 24/7 піклуються про тих, кого зрадили

– Понад 150 тварин, більша частина яких хворі або старенькі. Вони мають свої особливі потреби: хтось на лікувальних кормах, хтось на пожиттєвому лікуванні, — розповідає Леся.

Вакцинація та обробки в притулку — це надзвичайно важливо. І для їхнього здоров’я, і щоб не допустити поширення хвороб серед інших. Але все це коштує грошей. І немалих.

Усі тварини перед потраплянням у притулок проходять карантин, обстеження на дві невиліковні хвороби — імунодефіцит та лейкоз, отримують протипаразитарні обробки й вакцинацію. Малечу вакцинують двічі комплексною вакциною та від сказу, дорослих — щороку. Усі мають ветеринарні паспорти. Стерилізація — обов’язкова умова.

Зима приносить свої труднощі:

– Кімнати притулку опалюються в холодну пору року калориферами. Ціна на електроенергію — знають всі. Щоденне прання ковдр собачок з інвалідністю… На превеликий жаль, в туалет вони ходять мимоволі, тому без щоденного прання ніяк. А це ще й витрати на воду.

Ще корм, наповнювач для туалетів, памперсні пелюшки, ковдри… Від постійного використання все це швидко приходить в негідність, – говорить зоозахисниця.

Леся проводить екскурсію:

– У мене є окрема кімната для карантину, окрема для хворих. Є й приміщення для здорових, з великим вигулом, де вони вільно пересуваються і знаходяться там, де хочуть. Але навіть там спокою немає — нові мешканці з’являються постійно. Є навіть свої “сезони”. Зараз, як я говорю, — котопад. Щорічно це серпень, вересень, і тоді притулок переповнений.

Вона на хвилину замовкає, а потім додає:

– Я навіть записую, звідки вони потрапляють до мене, бо за кожним числом — історія.

І починає рахувати:

– Вельбівський ліс — двоє. Сміттєві баки, Сарський — один. Евакуація з зони бойових дій — сім. Смітник — вісімнадцять. Двоє — вивезені в мішку. Мама в ящику за містом з малечею — троє. Троє — викинуті у відрі. Троє — кошенята ВПО. Один — збитий на дорозі. І ще двох мучили діти на Черемушках.

Вона вдихає і продовжує:

– І це лише коти. Цуценята — інша сумна статистика: викинуті біля річки, народжені в полі, знайдені в лісі. Тих цуценят, яких знайшла в пустому дворі — половина мертві. Були й вкрадені, бо хтось хотів їх утопити. Деяких просто виставили під магазин “Маркетопт”.

– Фізично дуже важко, бо це 24/7. Притулок у мене вдома, тому я постійно біля них. Усі вони прагнуть уваги та ласки. Вони, як і люди, стресують, коли тривога або летять дрони. Собаки, наприклад, дуже виють.

І навіть у найнапруженіші дні дзвінки не припиняються:

– Ще щодня маю до десятка дзвінків. Де люди просять про допомогу. Не собі, тваринам. І завжди стараюся у своєму графіку знайти час, щоб вислухати й допомогти.

Леся з теплотою говорить і про тих, хто поруч:

– Дякую Богу за мою команду однодумців і дякую сусідам за терпіння. Знаю, їм теж непросто.

"Жорстокості багато, як і байдужості"

Вона зітхає і продовжує:

– А коти? Вільний вигул, де їх розривають собаки, труять сусіди або збивають машини. Підніміть, будь ласка, очі на багатоповерхівки й подивіться, скільки сіток “антикішка” є на вікнах? Ніскільки. Щомісяця телефонують господарі, що у них випав кіт з 4-го чи 5-го поверху. І знаєте, який відсоток виживає? Менш як 10. Це така любов…

Далі вона пригадує випадки, від яких холоне серце:

— Нещодавно був випадок, коли жінка била і топила у річці (на очах у сотні людей) свою кішечку.
Ще був випадок, коли собаку закрили на вулиці в залізній клітці 1 м×1 м, і вона там постійно жила, народила цуценят у мороз...

Вона робить паузу і каже тихо:

– Жорстокості стільки, що вона вже не дивує. Щодня дзвінки: викинули в мішку, прив’язане в лісі, отруєні, завезені... Тисячі невинних душ, які вірять нам, а ми, “люди”, так з ними вчиняємо.

Про бездіяльність влади та правоохоронців

Правоохоронці, за словами Лесі, зазвичай лише реєструють звернення. У неї вдома — ціла папка з талонами про прийняття заяв, але далі справа не йде.

– Нікому воно не потрібно. Бездіяльність зашкалює, — каже вона.

До міської ради Леся тепер уже не звертається — роками чує одну й ту саму відповідь: "не на часі". На її думку, владу влаштовує, що зооволонтери самостійно ловлять безпритульних тварин, стерилізують і прилаштовують їх, а також підбирають кошенят і цуценят із вулиць. Таким чином кількість безпритульних не збільшується, і проблема начебто вирішується сама собою.

Попри це, зоозахисниця не припиняє своєї роботи. За її словами, лише за сім місяців 2025 року вона прилаштувала 110 тварин. Це відбувається по-різному: хтось телефонує сам, інші знаходять оголошення в соцмережах.

— При прилаштуванні головне — відповідальність майбутніх господарів. Стараюся сама відвозити, щоб подивитися умови. Обговорюються обробки, щеплення, стерилізація, — пояснює Леся.

Вона веде базу даних прилаштованих тварин та їхніх нових родин. Каже, що найбільше тішиться, коли отримує фото чи відео своїх колишніх підопічних у нових домівках. Але визнає: не всі прилаштування успішні, і через гіркий досвід тепер набагато уважніше обирає майбутніх господарів.

Історії порятунку

Попри всі труднощі, за кожною цифрою і кожним випадком у записнику Лесі — живі історії. Деякі з них — справжні драми порятунку.

На початку липня 2019 року Леся дізналася про пса, який понад чотири місяці блукав вулицями, шукаючи допомоги, хоч трохи людської уваги. Виснажений, зневоднений, з болем у кожному русі — він важив лише 47 кілограмів при зрості, що вимагав набагато більшої ваги. Лейкоцити в крові були підвищені, гемоглобін — критично низький, діагностували демодекоз.

Його допомогли забрати волонтери з Лубен, а небайдужі люди зібрали 1000 грн на дорогу та обстеження. Разом із подругою Леся особисто проїхала близько 500 км маршрутом Гадяч — Лубни — Полтава — Гадяч, щоб забрати його до себе. У клініці лікарі спершу розводили руками, але все ж почали боротьбу за його життя.

– Він був виснажений настільки, що дивитися в ті очі було нестерпно. Назвали Нордом, — згадує вона.

Норд прожив у Лесі лише вісім місяців. У нього було хворе серце, і 2 травня 2020-го він пішов за веселковий міст. Але, як зізнається Леся, він назавжди залишив у її серці особливий слід — пам’ять про тих, кого любиш навіть тоді, коли знаєш, що часу разом було мало.

Рекс

Травень 2023-го. Рекса збила машина. За один день він побував у трьох містах — Полтава, Суми, Харків — у пошуках найкращої допомоги. Внутрішні органи були забиті, тіло вкрите гематомами. Він лежав у клініці "Добродій" на цілодобовому стаціонарі, під крапельницями. Кожен день — боротьба за життя. І навіть найменший прогрес ставав святом:

– Коли він уперше поїв і навіть сходив у туалет — це було для мене перемогою, — каже Леся.

Рекс живе у зоозахисниці 2,5 роки. На його спасіння було зібрано 74 000. Леся безмежно вдячна кожному за його порятунок.

Тенере

Початок липня 2024-го. До зоозахисниці потрапила кішка Тенере, яку майже заживо їли опариші. Леся розповідає, що таке бачила вперше:

– Це було жахливо. Лікарі залишилися після робочого дня, щоб врятувати її. Годину витягали тих паразитів. А потім довелося робити кесарів розтин.

Тенере вижила, але боротьба за її життя залишила глибокий слід у пам’яті. Нині красуня живе у зоозахисниці.

Ізюм

На початку вересня 2021-го біля мосту, обабіч дороги, знайшли пса, який зовсім не міг ходити. Він тягнув задні лапи, спираючись лише на передні. Леся назвала його Ізюмом і почала тривале лікування. Ще змалечку, у два місяці, він уже пройшов операцію, після якої потрібна була довга реабілітація.

Наприкінці листопада його перевезли до київського центру реабілітації "Step up":

– Він почав робити перші кроки, краще піднімати попу, тримати спинку. Це були маленькі, але дуже важливі перемоги, — згадує Леся.

На жаль, повністю завершити відновлення завадила війна. Сьогодні Ізюм живе у Лесі, і у вересні йому виповниться чотири роки.

Шарік

Середина листопада 2023-го. Трирічний домашній пес на ім’я Шарік був забраний Лесею з Чернігівської області у дуже занедбаному стані. Колись він мав господаря — молодого хлопця, який нині захищає Україну, та його матір. Але два роки свого короткого життя провів у злиднях і без належного догляду. На самовигулі потрапив під машину, залишився скаліченим, харчувався випадковим сміттям.

Леся каже, що, можливо, саме самовигул врятував йому життя:

– Якби він ще й сидів на ланцюгу, то давно б помер. Та серце крається від думки, що після того, як у таких забирають собаку, господарі часто беруть іншого — і історія повторюється.

Коли вона забрала Шаріка, він був наляканий і виснажений, а ще стонадцять кліщів, безліч бліх, зчесані до кісток лапи й відірваний хвіст, який кровоточив.

– Я обробила рану хлоргексидіном та вундехілом, — говорить Леся.

Під час першої поїздки в машині Шарік тремтів на руках у Лесі три години, а потім заснув — так сплять лише ті, хто вперше відчув себе в безпеці. Вона вкрила його пледом і розплакалась: "Ці очі заглядають просто в душу".

Увечері того ж дня він жадібно поїв, не підпускаючи котів до миски.

– Мабуть, ніколи досі не наїдався, — каже Леся.

Нині Шарік живе у Лесі — і став справжнім позитивчиком, який випромінює радість і вдячність.

Чому тварини стають безпритульними і що можна змінити

– Майже всі випадки — це травмовані, хворі, напівживі тварини. Безпритульними здебільшого не народжуються, ними стають. Від безвідповідальності, — каже Леся.

Вона пояснює, що люди часто бездумно розмножують тварин, а коли розуміють, що не зможуть прилаштувати малечу, просто викидають її: у ящиках, відрах, мішках. Дехто залишає біля магазинів із записками "Прилаштовуються в добрі руки":

– Це роблять свідомо. Не боячись ні відповідальності перед законом, ні Богом, — додає вона.

За словами зоозахисниці, лише близько 5% людей, які беруть тварин, дійсно готові піклуватися про них 12–15 років. А деяким потрібний припис — “не дозволено брати тварин”. Бо неправильний догляд, погане харчування, невчасне лікування або його відсутність, самовигул — усе це приводить до смерті.

Леся вважає, що змінити ситуацію можуть масова стерилізація, суворіші закони з реальними покараннями за жорстоке поводження, а головне — просвітницька робота:

– Найкращий спосіб допомогти тварині — взяти її в родину. Якщо не можете — жертвуйте кошти, корм, ліки, ставайте волонтером або куратором конкретної тварини. І, будь ласка, поширюйте інформацію про тих, хто шукає дім. Це може зробити навіть дитина, головне — бажання.

"Вони вірять нам. Не зраджуйте їх"

– Радію, коли вдається витягти з лап смерті, і навпаки — впадаю в депресію, коли запізно. Коли ти тримаєш холодне тільце й розумієш, що ми не всесильні, — хочеться втекти. Але й на це не маєш права, бо завтра знову підгузки, таблетки, годування, прибирання, дописи.

Вона вдячна кожному, хто допомагає — фінансово, речами, руками. Але, за її словами, найцінніше — коли тварина знаходить свій дім, справжній і назавжди. Вони, як і люди, хочуть любові, турботи і відчуття, що потрібні.

Тому вона просить:

• якщо можете — прилаштуйте тварину;
• якщо не можете — допоможіть кормом, ліками, коштами;
• якщо і це складно — поширюйте інформацію про тих, хто чекає на дім.

– Це не складно і не потребує грошей. Але може врятувати чиєсь життя. Вони вірять нам. Не зраджуйте їх, – підсумовує Леся.

Її слова — це не просто прохання, а нагадування, що доброта починається з малого, і для когось це може стати початком нового життя.

Читайте також: "Це частина любові до улюбленця": Леся Паладич про підготовку до візиту у ветклініку

Читайте також: Як працює та виживає "притулок" для тварин у Гадячі в умовах війни

• Читайте актуальні новини від Гадяч.City у Telegram-каналі.
• Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Гадяч.City у Facebook.
• Ми також є в Instagram.
• А ще дивіться улюблені інтерв'ю та опитування в TikTok й в YouTube.