Незабаром, а саме 29 червня, громадській діячці родом із Гадяча Олені Пчілці виповниться 175 років. У історію вона увійшла як меценатка, письменниця, упорядниця видання про українське вишивальне мистецтво. Але є ще одна іпостась Олени Пчілки — вона була редакторкою двох видань, двох "Рідних країв" — часопису, який виходив у Полтаві та земської газети у Гадячі. Про редакторство Олени Пчілки, революційну зміну газети та паралелі із сучасністю гадячанам розповідала директорка Гадяцького історико-краєзнавчого музею Ірина Орлова.
Друковані видання як частина національного відродження
У наш час газети сприймаються як такі, що "віджили" свій час, їх читають хіба бабусі по селах, які не мають доступу до інтернету (думка вже хибна у своєму корені). А на початок 20 століття випуск газет, та ще й українською мовою було просто небаченим проривом і... трохи "нахабством" якщо дивитися на ситуацію із боку росіян.
На початок 20 століття із понад 200 друкованих видань, що виходили у Полтавській губернії (територія губернії не корелюється із сучасними кордонами Полтавської області. Губернія була набагато більшою й займала території сучасної Сумщини, Київщини та Черкащини), майже 200 були російськомовними й лише 30 — україномовними. Але початок 20 століття ознаменувався і небаченим національним піднесенням. До речі, саме це піднесення й стало одним із підвалин створення Української народної республіки.
Тож локомотивом тодішнього національного відродження стали полтавці, а заснування газет — одним із його складових. У 1905 році у Лубнах брати Шемети видають першу україномовну газету не лише Полтавської губернії, а й Наддніпрянської України — "Хлібороб". Але газета одразу виявилася "небезпечною", адже побачило світ лише п’ять номерів і полтавський губернатор забороняє її вихід.
"Рідний край" — у Полтаві й у Гадячі
Паралельно із "Хліборобом" у тому ж році, у Полтаві Микола Дмитрієв, Григорій Коваленко, Григорій Маркевич та Панас Мирний видають журнал "Рідний край". У 1906 році до редколегії входить Олена Пчілка, а у 1907 році стає його редакторкою.
Проіснував цей журнал майде 10 років, зазнаючи утисків від російського режиму.
На початку 20 століття газетна справа не обійшла стороною й Гадяч. Тут земська управа у 1906 видає свою газету — "Газету Гадяцького земства". Із сучасного погляду, це був такий собі бюлетень міської ради. Звісно, головним мотивом цієї газети був офіціоз. Але все змінилося у травні 1917 року, коли редакторкою газети стала Олена Пчілка. Вона недовго була на посаді — всього менш як рік (до лютого 1918 року), але зробила газету передовою для свого часу.
До нашого часу збереглася стенограма засідання земства, на якому затверджували Олену Пчілку як редакторку видання й обговорювали як ведеться говорити — його концепцію. Засідателі, певно, й самі бачили, що газета відірвана від життя повіту, адже про події місцеві можна було дізнатися хіба у розділі оголошень на кшталт, що хтось загубив сюртук на вулиці Середній.
І на Олену Пчілку покладалися великі надії, що вона реформує газету як на часопис саме по місцеве життя.
Але одним із каменів спотикання на цьому засіданні стала так, мова видання.
— За українську мову частина говорила, що це не на часі (нічого нового немає). Частина говорила, що це взагалі не потрібно. Ну і в кінці цих дебатів вирішили надати слово Олені Пчілці, яка була присутня на цьому засіданні земських зборів. І те що сказала Олена Пчілка — це для мене маніфест для кожного українця, — говорить Ірина Орлова.
Що сказала Олена Пчілка на зборах
"Я буду говорити перед шанованими гласними по-українському і дозволу нате прошу. Бо це було б образою для моєї рідної мови і для мого рідного краю серед котрого ми тут зібрались. Думаю, що річ моя зовсім зрозуміла для більшости присутніх, бо ми знаходимось посеред України у Полтавщині. Однак ось тут зараз деякі гласні говорили, ніби вони не розуміють української мови і через те не слід заводити її в гадяцьку газету. Се мене дивує. Правда. Я знаю що проміж нами, людьми, єсть багато перевертнів. Такими перевертнями роблять їх школи і все дотеперішнє життя на Україні. Та все ж я не розумію, як можна не знати мови свого народу і не хотіти навчитися її, бувши вибраному від того народу, виступаючи громадськими діячами серед його. Мені здавалось би, сором не тільки не знати мови свого краю, а ще й не пускати її у своїй краєвій газеті. Думаю, що проміж поляка або і людьми інших національностей у їх краю такі речі були б неможливі. Се тільки наша країна досі була така нещаслива. Але хотьби й чуючи, що тут є супротивники української мови, в гадяцькій газеті, я все ж думаю що вони говорять недоречі. Бо газета тая видається не для їх, вона призначається для народу Гадяцького повіту. Так чого ж говорити за його наперед, що він не розбере української мови? Чому я ж думаю, що хоч як убивали українську мову цілі століття, однак вона проміж нашим народом не вмерла.
Я не можу судити про своє писання, однак думаю, що все сказане мною було б зовсім зрозумілим для моїх земляків, якби які свої думки написав.
У всякім разі покладаю на увагу шановному зібранню, що коли я піду в редактори гадяцької газети, то тільки для того, щоб писати їй по-українському. Коли предсідатель управи тижнів два перед цим запрошував мене за редактора, я сказала йому: "Ви знаєте хто я, знаєте моє українолюбство і я ні від своїх думок, ні від своєї рідної мови не відцураюсь. Цілий вік я писала по-українському і тільки так згодна писати у вашій газеті. Те саме, зовсім не клівшись, кажу і тепер. Конторські справи і того, що кажуть повинно печататися в газеті мовою російською, я на себе не беру. Отака моя відповідь А вирішайте, як знаєте".
Вирішили, що місцеві новини будуть друкуватися українською мовою, а увесь офіціоз — російською.
Як змінилася газета за редакторства Олени Пчілки
Примітно, що після приходу Олени Пчілки на посаду редакторки, трохи змінюється сама назва газети. Замість "Газети Гадяцького земства" вона тепер стає "Рідним краєм". Ймовірно, на нашу скромну думку, так Пчілка хотіла хоч таким чином продовжити життя полтавському "Рідному краю" — хоч у назві.
Після приходу Олени Пчілки у газеті висвітлюється суспільно-політичне, соціально-економічне національно-культурне та релігійне життя не тільки країни світу, а й жителів Гадяцького повіту. Олені Пчілці вдавалося утримувати баланс між новинами державного характеру і новинами безпосередньо у губернії та повіту. Гадяцька газета виходила у період першої світової війни, тож на її шпальтах виходили новини із фронтів.
Олена Пчілка висвітлює підготовку до виборів у повітове земство й опісля аналізує переможців. Неодноразово у статтях підіймається "жіноче питання" Наприклад, у Києві мав відбутися селянський з’їзд. Олена Пчілка робить замітку про те як на цьому з'їзді підіймалося питання як написати одне речення: що буде делегатів понад 200 людей чи формулювали "понад 200 жінок і чоловіків". Частина делегатів вважала, що це уточнення не важливе, але зрештою проголосували за другий варіант.
Олена Пчілка порушувала питання мови — наприклад, у невеликій замітці запитує, чому в україномовних батьків дитина говорить російською. Писала про українізацію шкіл у Гадячі — початкові школи вже навчали дітей українською. А ось у жіночій і чоловічій гімназіях мова викладання залишалася російською і викладачі пручалися проти українізації, аж поки Олена Пчілка не розгромила заклади на шпальтах газети. Й після того піднялися учителі народних шкіл й самі гімназисти й першою гімназією, яка перейшла на українську стала чоловіча.
На шпальтах газети друкувалися матеріали про українізацію українського війська та оголошення про збір коштів для фонду Центральної Ради.
Так, за кількамісячне своє редакторство Олена Пчілка перетворила посередню повітову газету на складову національного відродження, яка проговорювала до читачів важливі суспільно-політичні теми.
