Твори Лесі Українки ми знаємо зі шкільної парти. Навіть у своєму мовленні використовуємо фразу, яку, якби не Леся Україна, чи й вживали б — contra spem spero (без надії сподіваюся — лат.). І ще одна фраза, яка заставляє трепетати серце — "твої листи пахнуть трояндами" — те, що ми знаємо про кохання до Сергія Мержинського із її листів. Проте епістолярна спадщина Лесі Українки набагато більша глибша. Вона справді була блогеркою 19 століття. До вашої уваги кілька листів Лесі Українки.
Початок червня 1876 року. Лист до Драгоманових. Це перший лист Лесі. Їй на той момент було 5 років.
"Були у нас ужачі яйця; ми хотіли, щоб вони вивелись, та закопали в землю, та нічого не зробили. Я дуже скучила за вами всіми. Гімнастику вже зняли, а зимою повісить папа. Вишинська казала, що я не можу там на одну гору не дуже високу злізти. Бабушка купила стакан. Купець казав, що такий, хоч трясни об пол, то не розіб’ється, а папа каже: ну, тряснем ним. Колись ми переправлялись на ту сторону, а мама пішла за хлопцем, щоб правив, а ми самі поїхали, а мама хотіла встати та впала у воду."
Леся.
Перша світлина маленької Лесі, яка збереглася. . Київ між 1876-1878 рр.
Кінець 1876 року. Новоград-Волинський. Лист до Драгоманових.
"Мене перезвали на Лесю. Миша колись нарисував на стіні чорта та ще на дверях написав козячі ріжки і якесь лице. Ми все сидимо дома, а то, було, попросимо сала та й підшкваримо собі. Ми приїдемо до Вас. Уже повісили гімнастику, мама купить мікроскоп."
24 лютого 1877 рік, Новоград-Волинський.
"Дякую Вам за саванаринів. Женевці іще лучче саванаринів. Завтра мої роковини народження, і мені мама щось подарує. Ми ходили гулять і ліпили баби. Мені дуже хочеться, щоб Ви до мене написали, бо я до вас написала."
Друкується за рукописною копією, зробленою сестрою Лесі Українки Ольгою. Копія зберігається у матеріалах М. Д. Деркач у Львові.
Датується за змістом листа на підставі згадки про день народження Лесі Українки.
"Дякую Вам за саванаринів – до дня народження Лесі Українки М. П. Драгоманов надіслав із Женеви в подарунок книжку з малюнками про життя малих савоярів (від Савойя – південно-східна область Франції)."
Друга половина 1877 року, Новоград-Волинський, до Драгоманових.
"У нас єсть кубики ті, що складають сторони, тільки там багацько помилок. Я не знаю, чи вміє ваш драгоманець говорити. Де ви живете, бо ми колись до вас приїдем? А що там ваш драгоманець, чи здоров? У мене єсть дві книжки."
Леся.
"Я не знаю, чи вміє ваш драгоманець говорити." – 27 березня (8 квітня) 1877 p. y Драгоманових народилася дочка Аріадна (Рада), тобто «драгоманцем» Леся в листі називає свою маленьку двоюрідну сестру Раду.
Фрагмент світлини року 1881.
14 січня 1881 року, Луцьк до бабусі Єлизавети Драгоманової
"Милая бабушка, поздравляю Вас з празником і дякую Вам за подарки. Із чулків на мене прийшлась всього одна пара, бо другі не налазять; тії смушки чорнії, що ви прислали, почали облазить, бо, мабуть, були покрашені, то папа їх продав і купив замість тих другі, сиві, і зробив мені муфту і шапку. Лілі дали червоний шарф, а мені сивій; Ліля дуже хвастає своїм шарфом і надіває його часто зверху шуби. У Лілі єсть біленька шапочка з пушком і біла муфта. В Колодяжному тепер скарлатин. Моєї кицьки вже давно нема, зато до нас приблудилась друга кицька, красивая, така сіра з полосами, як той тигр, і в неї скоро будуть котенята, в неї вже раз були котенята, тільки їм ніхто не давав їсти, то вони одичали і поздихали. Ну, тепер прощайте, милая бабушка, напишіть, що Ви робите і чи здорові."
Леся.
*Ліля – Ольга Петрівна Косач, в одруженні Косач-Кривинюк (1877 – 1945), молодша сестра Лесі Українки.
14.01.1881, Луцьк, лист до Єлизавети Драгоманової.
"Милая бабушка, поздравляю Вас з празником і дякую Вам за подарки. Із чулків на мене прийшлась всього одна пара, бо другі не налазять; тії смушки чорнії, що ви прислали, почали облазить, бо, мабуть, були покрашені, то папа їх продав і купив замість тих другі, сиві, і зробив мені муфту і шапку. Лілі дали червоний шарф, а мені сивій; Ліля дуже хвастає своїм шарфом і надіває його часто зверху шуби. У Лілі єсть біленька шапочка з пушком і біла муфта. В Колодяжному тепер скарлатин. Моєї кицьки вже давно нема, зато до нас приблудилась друга кицька, красивая, така сіра з полосами, як той тигр, і в неї скоро будуть котенята, в неї вже раз були котенята, тільки їм ніхто не давав їсти, то вони одичали і поздихали. Ну, тепер прощайте, милая бабушка, напишіть, що Ви робите і чи здорові."
Ваша Леся
14.12.1881, Луцьк, до Єлизавети Драгоманової
"Милая бабушка, простіть мене, що я так довго не писала до Вас. Я з мамою приїхали сюди вчора ввечері і пробудем тут два дні, Миша і Ліля остались дома, в Києві. Ми учимось дома, до нас ходить учитель-студент, і ходить до нас кожний день; я іще беру уроки на фортепіано і ходжу раз в неділю. У Митьки, сина дяді Гриші, був скарлатин, тепер уже пройшов, тільки він ще не виходить надвір. Ми перше обідали в гостиниці, а тепер вже єсть кухарка – теж німка. Моя кицька, що в мене була, кудись втекла вже давно. Того платка, що Ви прислали мамі, я ще не бачила, бо ми з ним розминулись, бо як ми виїхали в Луцьк, то папа послав в Київ платок і мені муфту й шапочку. Мені в Києві добре, тільки ні в ким гратись, бо которі єсть знакомі – або великі, або маленькі, або не хотять ходити до мене. Ліля має чотири кукли – три маленькі і одну велику, що їй подарувала Шура, кукла закриває очі, і Ліля її дуже любить; в теї кукли єсть кілька платтів, і Ліля її по десять раз на день переодіває, перш по одному платтю, а після всі разом – одне на друге. Мама збирається, як приїде в Київ, знять портрет з Лілі. У мами тепер зробився флюс. Ми ходили два рази в театр в Києві і на виставку картин. Папа як їздив в Колодяжне, то вбив лося і взяв собі [нрзб.]. Прощайте, мила бабушка, напишіть, що Ви робите і чи здорові."
Ваша Леся
11.03.1883, Київ, до Єлзавети Драгоманової
"Простіть мене, що я до Вас не писала, все ніяк не зберусь. Спасибі Вам за плаття, чулки і гроші. Плаття уже пошили, а за гроші іще нічого не купили. У мене іще і досі болить рука ліва, так що нічого не можна робить: ні шить, ні грать, ні держать нічого, тим я так погано пишу. Я перше була дуже слаба, а тепер уже нічого собі, хоть я ніколи не буваю зовсім здорова, бо завше рука болить. Перше я мазала руку йодом і мочила в солоній воді, але од йоду дуже шкура злазить, то я тепер не мажу і не держу в воді.Милая бабушка!
На празники я нікуди не ходила, бо іще слаба, а тепер позавчора ранком справляли Шевченкові роковини, то я ходила, Миша і Ліля, і ми там читали стихи. Давніше я ходила на два концерти; на перший ходили: я, мама і Миша, а на другий тільки я і мама. У Тамарці є два зубки, і вона вже трошки лазить, але вона ще нічого не їсть, окрім молока, дуже любить Мишу і маму, так що як вони ідуть, то вона кричить, щоб брали її на руки, страшенно боїться чужих, а найбільш Старицького. Тамара має дуже багацько йменнів, але найбільш її звуть Марцею і Марусечкою. Мама їздила в Харків на «Різдвяну ніч» дивиться. В четвер ввечері приїхав папа і в вівторок вранці поїде.
Я тепер ходжу пить кефір, може, чули що про його, ходжу кожний день і п’ю по два стакани щораз. У Лілі тепер кашель і насморк, і вона од того нікуди не ходить гулять. Ми певне що приїдемо цього літа до Вас у Гадяч. Нам перед празниками прислали із Женеви: мені квітку з бомаги, таку, що як розвернуть, то вийде вазон з квіткою розквітнувшою, Лілі – картинку, таку, що як потягнуть зверху за бомажку, то вийде дівчинка з-за рожевого куща з віночком в руках і одкриється віконце в хатці, а звідти виглянуть дві дівчинки, Тамарці дитинку бумажну, таку, що пищить, як придушить, а Миші картинку.
Я перше училась грать і вже нічого собі грала, але тепер через руку перестала. Мама, як їздила в Харків, то привезла мені дві ленти, а Лілі ленту і маленький поїзд з трьома куколками: одна з їх така, що крутить головою, руками, ногами, сидить і стоїть. У Лілі є три книжки, котрі вона читає. Прощайте, мила бабушка, пишіть, що Ви робите і чи здорові, цілую Вас, прощайте, більш нема що писать."
Ваша Леся
*І досі болить рука ліва… – На початку 1881 року Леся Українка дуже застудилася. Невдовзі у неї почала боліти права нога, а в жовтні 1882 р. з’явилася невелика пухлина на кисті лівої руки. Почалася, як пізніше говорила поетеса, «тридцятилітня війна» з туберкульозом, хоча в цей час лікарі діагностували то ревматизм, то «недокрівну золотуху». Тільки влітку 1880 року гадяцький земський лікар Борткевич (польський засланець, учасник повстання 1863 р.) правильно поставив діагноз – туберкульоз кісток – і порадив хірургічне втручання. 23 жовтня 1883 р. професор Рінек у клініці Київського університету зробив Лесі Українці операцію на лівій руці.
*Тамара (ще: Марочка, Марця, Марусечка, Тамарця) – так спочатку називали в сім’ї молодшу сестру Лесі Українки Оксану Петрівну Косач-Шимановську (1882 – 1978); жартівливе прозвисько «Уксус».
*Я перше училась грати… – хвора, а потім і прооперована рука позбавила Лесю Українку можливості стати піаністкою. Про це вона з гіркотою писала пізніше в грудні 1890 р. до М. Драгоманова: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт…»
18 липня 1889 року, Одеса, до матері Ольги Драгоманової
"Вже днів з п’ять, як я тобі не писала, але ти не сердься, бо я з того не винна. Як приїхала пані Броніслава, то кілька днів не можна було ні до чого прийнятись. Тепер вона вибралась од мене в другу хату (тут-таки, в нашому дворі), оказалось, що нам тісно в одній хаті жить. Пані Броніслава навезла з собою багато речей, і в хаті повстав такий хаос, який був до початку світу, хоч, по-моєму, і можна було б усе повстановлювати так, що не було б дуже тісно, але пані не сподобалось так, і вона вибралась собі. Що ж: риба шука, де глибше…Люба мамочко!
У понеділок ми поїхали у місто, бо треба було пані Броніславі дещо купувать; отже, ми по страшенній жарі волочились по місту, і втомились ми, звісно, дуже. На другий день хаотичний стан моєї хати все ще не пройшов, пані мала деякі спори з грекосом за хату, що хотіла перше найнять, а послі показалось, що там жить не можна, а грек не хотів оддавать назад задатку і т. д., і т. д. П[ані] Броніславу розпач обгорнув, як тільки приїхала вона на лиман, але тепер, здається, трохи примирилась із ним. Тепер все втишилось і владилось, і я засіла за кореспонденцію.
Живу я так собі, як і перше, – не дуже добре, не дуже погано. Погано те, що пропадаю від спекоти. Ви не маєте поняття, яка тут страшенна спекота: в понеділок було 43°, я сама на термометрі бачила; так що я сміючись читала ваші скарги на спеку – ачей же, під каштаном не бува такої температури? Кажуть, що моряки, повернувшись з Африки і навіть з екватора, говорили, що там не так жарко, як тут, у Одесі. Тропіки переїхали на лиман!.. Всюди панують матроськії костюми, віяла, зонтики, содова вода і морожене. Прикажчики в магазинах стоять з пальмовими віяльцями. Я купила за 10 к. «спасення душі», себто віяльце. Кажуть, у неділю перебувало в городських купальнях шість тисяч чоловік. Я з своїми ваннами в 29° пропадаю. В парку не бачила більше гадюк, певне, пропали від спеки. Однак Микось нехай пришле мені мою шаблю, бо тут собаки увечері спускаються з цепів і я боюсь вийти за двері. Погано тепер те, що уночі трудно спать од жари та од мух, і навіть раз Пашкевич, побачивши мене, сказала, що ніби я дуже поблідла і, як вона каже, втомилась, хоч справді не знаю, чим я могла втомитись: ото тільки, що у місті була та лазила за покупками, а то по цілим дням абсолютно нічого не роблю.
Уліти мої їдуть (лізуть), тільки дуже-дуже помалу… «когда-то будут!»… А от Миші стидно, що лінується писать свою уліту, адже ж, здається, не під тропіками живе, то не повинен би так предаваться dolce far niente.
Однак я не маю права йому проповіді такої казать, бо сама не переписала й досі того нещасного «Самсона», сьогодні постараюсь переписать увечері і завтра пошлю разом з листом до Миші. Дуже йому вдячна за лист і за всі новини, що мені списав. Неприятна новина цей кір! Бажаю негрикам вберегтись од нього, і нехай їх «блаженное состояние» продовжиться до мого приїзду. Дроздишка поздоровляю з самостійністю, чи то з самоходностю!.. Ой, добре вам там жить, а мені… От і Маргарита хутко їде (може, завтра) в свою Канівщину, тоді вже мені буде зле. Однак ти, може, мені не повіриш, усім моїм скаргам, то я вже мовчу. Прощай, що іще пригадаю, те напишу в Мишиному листі. Бувайте всі здорові! Цілую тебе, мамочко, голубочко, ластівочко!"
Твоя Леся
Чи не прислала б ти мені якого маленького узорчика для Шуриного рушника?
Дякую тобі за ноти. Сьогодні з їх грала. Грала «Matrosenlied» але не дуже добре, бо фортепіано поганеньке і я до нього не звикла.
11 липня 1898, Гадяч, до Ольги Косач
"Не знаю, чи застане тебе сей лист, та все-таки напишу на всякий случай. Діло в тім, що тут приїхав дядя Саша (днів три тому назад) і думає пробуть тут до 20 іюля (сам приїхав). Він тут стрівається з компанією гадяцьких «любителей» і хоче подати їм ідею, щоб поставили твою «Світову річ», отож дуже просить мене, щоб я написала тобі і попросила, аби ти привезла з собою п’єсу, хочеться йому поставити її, навіть сам збирається грать. Тепер тут маються заснувать приют і для того збирають фонди, отож між іншим дають спектаклі – вже два було. Справді, привези п’єсу, їй би слід бути поставленою в Гадячі. Привези теж которий там примірник моєї драми, хочу дядькові показать, а то він уже обіжається, що я «ховаю» од нього драму, написану при його сприянні, а я зовсім не ховаю, тільки не хочу вголос по чернівці читать, бо взагалі не люблю її читать і навіть вважаю, що то мені «вредно», сам же дядько нехай прочитає, мені цікаво, як вона йому здасться. Одному психіатрові, п. Чернях[івському], вона сподобалась, побачимо, що другий скаже.Люба мамочко!
Ну, не буду більш писать, бо що ж так, на безвість. Та й побачимось хутко. Бувай здорова! Міцно цілую тебе і молодую гусю."
Твоя Леся
28 липня 1898 року, Гадяч, до сестри Ольги
"Пересилаю тобі листа. Вибачай, що розпечатала, для легкості пакета, але ж ти знаєш, що я його не читала. Милая Лілія!
Сьогодні ми отримали одкритку од Миші з Києва, – питає, коли там буде папа, щоб їхати з ним далі до Гадяча. Ми телеграфірували, що папа невідомо коли буде і що ждати його в Києві не радимо. Думаю, що Миша прийме се на увагу і виїде сюди, може, завтра. Од тьоті Єлі нема ще ні слуху, ні вісті. Серг[ій] Кост[янтинович] вчора ввечері поїхав, ми з ним ранком були на хуторі, чимало ходили, так що я таки добре втомилась, але, проте, ніяких припадків не було, навіть не починалось, – добрий знак! Наша група (в другій позі) вийшла дуже добре, а в першій позі погано зовсім. Сергій Костянт[инович] ще раз тобі кланявся і просив нагадати, щоб ти не забула про нього, як їхатимеш у Дерпт.
Напиши, як ти застала наших в Умані, коли ви з Тосею вмовилися їхати і які плани Костецького?
Листа Кат[юші] я одправила, слава богу!
Дядько сьогодні ввечері має виїздити і таки зважив заїхати на Орел. Вчора він з Кузьміними на човні катався, – на щастя, я була на хуторі, коли вони збирались, і доля врятувала мене від сеї partie d’ennui! Шкода, що ти виїхала, тепер, як Миша приїде, було б ліпше, якби ми обидві були тут, та що вже – «долг выше всего!».
Бувай здорова! Цілую тебе міцно, моя Лілія, Джілія, Ліліточка! Папу і все товариство теж міцно цілую."
Твоя Леся
P. S. Ділова справа: ніяк не можу знайти чулок, що ти значила, де ти їх сховала?
Олена Пчілка, Леся Українка і Сергій Мержинський; вгорі на копиці Ольга Косач (сестра Лесі), Олександр Драгоманов (рідний дядько по лінії матері), Ізидора Косач (наймолодша сестра Лесі). Гадяч, 8 липня 1898 рік.
25 березеня 1901 року, Київ, до Ольги Кобилянської
"Ви бачите, люба товаришко, що я вже тут, отже, нещастя вже впало на мою голову. Сьогодні якраз дев’ятий день по смерті мого друга, вже тиждень, як він лежить в землі. А я, бачите, жива, хоч не знаю, як сказати, – здорова чи ні? Хвороби жадної не маю, та голова на плечах наче не моя, не слухають мене руки і дуже неохоче беруться до роботи. Нічого мені не хочеться, нічого мені не треба, я примушую себе хотіти і вмовляю, ніби те чи інше потрібне мені. Я страшно втомлена фізично і морально і, здається, спала б без кінця, однак спати багато не можу, тільки лежу часами по цілих днях. Але есть у мене ще одно бажання, таки справжнє, виразне бажання, се поїхати до Вас на зелену Буковину. Мені хочеться Ваших тихих речей, Ваших лагідних поглядів, Вашої ще не чуваної для мене музики, мене ваблять Ваші незнані, а вже милі гори і вся Ваша країна, що здавна мрією моєю стала.
Напишіть мені, дорога товаришко, чи можу я приїхати до Вас так, щоб не стати Вам на заваді. Будьте одверті і щирі: коли Вам досить туги й без мене, то так і скажіть, я не ображусь і не здивуюсь, бо я ж сама знаю, що я невеселий гість. Коли Вам невигідно прийняти мене до своєї хати, то не турбуйтесь тим, я можу собі й в отелі жити, бо досить звикла жити сама і жадні обставини мене не лякають. Матеріальних витрат тепер не боюся, бо матиму власні фонди на сю подоріж.
Коли збираєтесь на весну в гори, то, може б, зачекали на мене. Я хочу виїхати звідси по великодні (так близько 7 апр[іля] ст. ст.), маю пробути скілька днів у Львові, бо маю там справу до Труша, а десь так між 10 і 15 апр[іля] (все рахую по старому стилю) могла б бути у Вас.
Як бачите, ще не дуже хутко, але я просила б Вас відповісти мені завчасу, щоб я знала, куди і як мені збиратись. Так чи інакше, я по великодні вдома не лишуся, не всиджу на місці. Се дивно: я втомлена і розбита, проте щось мене жене в світ, кудись так, де я ще не була ніколи, далі, далі, все далі… Я, може, й на Буковині не забарюсь, а ще куди-небудь повіюсь, не знаю ще… Побачимо.
А тим часом напишіть мені, тільки швидше, на бога, швидше, дорога товаришко! Я так буду ждати! Цілую вас і руку стискаю. Наші всі вітають Вас."
Ваша Л. Косач
Леся Українка та Ольга Кобилянська, 1901 рік
30 червня — 3 липня 1913 року, Кутаїсі, до сестри Ольги
"«Пишу до тебе», вибравши годину, коли голова не дуже болить і жару ще нема, а ранішня прострація вже трохи розвіялась. Такі години бувають тепер не так-то часто, і треба їх ловити. Сама не знаю, чого се я так уже хутко і так по всіх швах розклеїлася цього разу. Ти скажеш – «київська втома». Але що ж там такого особливого було в Києві? Та я ж кожен раз заїздила в Київ і навіть на довше, а такого все ж не бувало, як тепер, а ще єгипетської поправки ставало хоч на півліта або й до осені. Сей раз я й на морі оскандалилась – 4 рази «принесла жертву морю» – і приїхала додому з таким шлунком, що хоч не їж нічого. Любая Лілеєнько!
Такий він і тепер, болить раз у раз; як сяду їсти, то плакати хочеться, до того мені всяка їда противна, але, звісно, примушую себе їсти, бо інакше ж можна зовсім знесилитись. Подібно до сього було тої зими, як ми були в Хоні, але й тоді втрата апетиту не була такою надмірною, як тепер, я більше боялася їсти через спазми, ніж не хотіла, крім того, тоді майже не було жару (не більш як 37,5 і то рідко), а тепер мало в який день не доходить до 38, буває і 38,4, триває то довго, часом всю другу половину дня, часом весь вечір і ніч, до 3-ї г[одини] ночі, часом двома наворотами, без виразної періодичності, а ранком спускається до 36,4, і тоді вже голова болить і нападає прострація така, що я вже волію жар, ніж таку «нормальність». При тому цистит загострився, і буває щось таке кругле і тверде під правим ребром, що коли його трохи надавити, то болить напробій, до самого хребта (там, де нирка), тільки се буває рідко і недовго, але зате дуже неприємно.
Останнє прижиттєве фото Лесі Українки. Травень 1913 року, Сурамі.
Ну, от бачиш, які я речі тепер пишу, – чи ж не ліпше вже мовчати?.. Мовчала я, зрештою, більше через те, щоб не проговоритись про ту грошову скруту, в яку було ми попалися, і щоб ти не завдала собі ще з тим якого клопоту. Тепер, нарешті, се заспокоїлось, бо мама після всяких перипетій таки вернула мені 55 p., що лишились у неї (каже, що поручила Федору відправити з Гадяча, як виїздила звідти, а він загубив адресу мою і не відправив і т. п.). Сяк чи так, але нам прийшлося було дуже круто, ми продавали речі з хати і тим живилися, інакше не знаю, що б ми й робили. Добиваючись переводу в рідніші сторони, Кльоня витратився на подоріж у Новочеркаськ і т. п., вліз в довги, а тепер літом прийшлося ті довги віддавати, та й екстрений виїзд Феоктисти Семенівни теж дещо коштував, от і вскочили в кризис.
Тепер гострота кризису минулася, але взагалі нам таки треба «щось думати», бо такі кризиси можливі і надалі. Поки були в мене запасні гроші або хоч середня змога заробити, то ми могли жити без біди, але тепер я нічого не маю, робити в теперішньому стані зовсім не можу, а ще й потребую ліків, то, значить, Кльоні приходиться за всіх відбувати. До речі, може б, ти знову написала Паші, чи не віддав би він мені хоч по частках ті 200 р. Все ж він має постійний заробіток і якийсь маєток, а я, крім туберкульозу, нічого не маю. Ще ж і Олександр Антонович вийшов в одставку і має приїхати сюди з Феоктистою Семенівною, одержавши зовсім невелике «единовременное пособие», що, либонь, усе й піде на ліки та на переїзд. З осені знов почнеться медитування про Єгипет для мене…
Під впливом всього сього ми й надумали, що коли до осені нічого не вийде з переводом у Новочеркаський округ (ще деяка надія єсть), то треба подаватись у Середню Азію, де вже напевне можна мати місце, аби хіть. Се прикро через те, що далеко і чужо (хоч воно й тут те саме є), але там на всіх посадах збільшена плата, багато дається на переїзд, швидше можна дослужитись до «несменяемости» (тепер се дуже важно) та й інші вигоди є. Головно ж, ми надіємось, що, може, тамошній клімат до значної міри замінить Єгипет, бо там надзвичайно сухо, здебільшого тепло, навіть гаряче, зима недовга, а до того ж, кажуть, там будови добрі і в хаті холод зимою не дошкуляє так, як тут. Може, провівши 2 – 3 роки без перерви у сухому краю (там нема і 200 мм «осадків», тимчасом як тут коло 1000 мм їх), я поправлюся хоч так, щоб не бути інвалідом; а так, як тепер, то, може, виїзди в Єгипет мені ще й вадять, бо потім ще гірше почувається всяка вогкість, та й далекі двотижневі переїзди, либонь, уже робляться не під силу, як ось остатній раз показалося. Крім того, при теперішніх фінансах моїх приходиться з вас тягти на той Єгипет, а я ж тямлю, що ви всі не багачі і, значить, давали б «не от избытка», а стягалися б з остатнього, може, – та хіба ж се по правді?
Могла б я, правда, удатись по запомогу, так як Коцюбинський, і думаю, що мені б не відмовили, але з різних причин волію Середню Азію, ніж се… Ну, та се ще все видно буде, а поки що я тільки тобі про се пишу, мамі ж, наприклад, не пишу, бо вона візьме се не з практичного, а з ліричного або ще якого погляду і, може, тільки зайвих неприємностей Кльоні понаписує, як то вже й траплялося.
А тепер от я тобі неприємність напишу, вживаючи права старшої сестри. Яке се в тебе протианемічне лічення з трьома чужими мовами, з юрбою дітвори в хаті, з двома службами медичними, з репетицією небоги і т. п., з їздою щодня по 14 верстов? Мені здається, що так здобувають анемію, хто її не має. Схаменися, Лілеє, ти ж бо лікар! Не компрометуйся. За два тижні за границею навчишся мови краще, ніж тут за 2 місяці, а заплатити репетитора небозі було б економніше, ніж учити її самій. Навіщо ти марнуєш свою силу? Не будь марнотратною, моя Лілеєнько, твоя сила дуже дорога і єсть куди її прикласти. А крім того, я не хочу, щоб моя золотая Лілія прив’яла. Покинь все, що лише можна кинути, і лічись таки справді. Будеш?
Міцно цілую тебе і Михаля, будьте здорові, мої золотесенькі!"
Твоя Леся
