Допомога фахівця потрібна не всім, а підтримка близьких – кожному: Людмила Пуць про ПТСР
Війна – потужний стрес, який дається взнаки в момент переживання події та ще більше відлунює у вигляді посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Й, на жаль, до нього не готовий ніхто.
Що допоможе організму встояти перед руйнівною дією ПТСР, розповідає психологиня Людмила Пуць.
За статистикою ВООЗ 14 мільйонів українців потребують психологічної допомоги внаслідок сильного й затяжного стресу.
Однак крім ПТСР, є і безліч інших наслідків психологічної травми, наприклад депресія, тривожні розлади, залежності.
Що таке ПТСР, і хто в зоні ризику?
Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) — це порушення психічного стану, що може розвинутися після травматичної події. ПТСР – це крайня реакція на сильний стресор, що загрожує життю людини. Частота ПТСР саме у момент надзвичайної ситуації низька. Зазвичай ПТСР починає проявлятися приблизно через шість місяців після травмуючої події. Проте, якщо стресор має потужну тривалу у часі дію (наприклад, перебування в окупації, постійні ситуації обстрілів та повітряних тривог тощо), вірогідність швидкого розвитку ПТСР підвищується.
Виділяють три групи факторів, поєднання яких призводить до виникнення ПТСР: інтенсивність травмуючої події, її тривалість, несподіваність та неконтрольованість, а також сила захисних механізмів особистості та наявність соціальної підтримки.
Й особисті фактори ризику: вік на момент травмуючих подій, наявність травмуючих подій та психічних розладів в попередні періоди життя людини.
Найбільш уразливими є люди у віці до 22 або старше 30 років. Щодо гендерних особливостей науковці зазначають, що у 8% чоловіків та 20% жінок розвивається ПТСР після травмуючих подій. Діти та підлітки так само перебувають у зоні ризику щодо розвитку ПТСР. Водночас кожна людина, яку зачепили військові дії, має свої переживання та реакції, що є абсолютно нормальними у відповідь на ненормальну ситуацію.
Чи правда, що ПТСР більше піддаються військові?
У кожної людини, яка бере участь у бойових діях, ризик розвитку ПТСР дуже високий. Згідно зі статистичними даними, приблизно у 60-80 % військовослужбовців спостерігаються ознаки гострої травми. Якщо їм у цей момент не надали потрібної психологічної допомоги, то це може призвести до ПТСР.
В Україні статистика ПТСР серед військових навряд чи перевищить міжнародну — в середньому, близько 8%. Екстремальний воєнний досвід може призвести (але не обов'язково) до виникнення тривожних розладів, депресій, розладів адаптації, залежності або ПТСР. Коли люди йдуть воювати, вони, взагалі-то, розуміють, що це дуже небезпечно. Слід також враховувати, що в нашому випадку військові є захисниками, а не окупантами.
Статус військового в українському суспільстві дуже високий, — реакція оточення критично важлива в розвитку посттравматичного стресового розладу. Якщо оточення, суспільство й інституції відчувають глибоку вдячність, виявляють повагу, надають підтримку й турботу, ймовірність розвитку ПТСР істотно знижується.
Заведено вважати, що ПТСР — мало не найстрашніший наслідок психотравми. Це так?
Багатьом людям, які пережили травматичну подію, спеціалізована допомога, за належної підтримки оточення і відновлення відчуття безпеки, не знадобиться. ПТСР же успішно лікується хорошою терапією та людськими умовами життя в суспільстві.
У нашому випадку ми, ймовірно, тепер частіше матимемо справу з комплексним ПТСР, тому що в нас дуже багато людей, які пережили жахіття війни неодноразово. Наприклад, ті, хто переселився з окупованих у 2014 році міст і населених пунктів у міста, які були окуповані або де проходили запеклі бойові дії 2022-го.
Скільки часу потребує лікування ПТСР?
Залежно від конкретної ситуації й підходящого методу терапії — від місяця до півтора року, за умови, що гострі правові, медичні й соціальні проблеми буде вирішено. Зазвичай цього достатньо, щоб повністю відновитися.
Як зрозуміти, що у людини ПТСР?
До переліку симптомів ПТСР відносять такі зміни:
- тривожно-фобічні стани,
- нав'язливі спогади,
- апатія,
- небажання жити,
- асоціальна поведінка,
- притуплення емоцій,
- відсутність задоволення,
- радості життя,
- постійні занурення в події минулого,
- порушення пам'яті та розлади сну,
- відчуття напруги та тривоги,
- будь-які ознаки виснаження ЦНС,
- звуження свідомості,
- соціальна відчуженість.
Звісно, близькі таке помічають. Тут дуже важливий чинник часу після події або подій. Якщо схожу картину ми спостерігаємо в період до місяця після того, як подія закінчилася, — йдеться про гостру стресову реакцію, вона адаптаційна й не є розладом. Якщо минуло значно більше часу, а симптоми уникання, вторгнення, гіперреактивності зберігаються, варто звернутися по спеціалізовану допомогу.
Чи може людина сама усвідомити, що має ПТСР?
Надійний критерій, який легко доводиться: порушуються чи руйнуються відносини з оточенням. При комплексному ПТСР це драматично виражено. Мозок людини з ПТСР продовжує жити у стані стресу й загрози. Іммобілізація не настає.
Людині, яка переживає постстресову реакцію, передусім потрібно повернути собі відчуття безпеки та контролю над власним життям. Це вкрай складно, але якщо людина знає про симптоми ПТСР, знає, що цей розлад виліковний, вона цілком здатна усвідомити необхідність і користь звернення по допомогу.
Чи може ПТСР проявлятися внаслідок травм? І що з цим робити? Як не довести до ПТСР та серйозних захворювань?
Усе, чого ми не можемо розв'язати в психіці (а всі ми живемо в стані екстремального й дуже затяжного стресу, в багатьох це накладається на робочий дистрес, тому що навантаження в усіх зросло, доходи впали, сім’ї розділені), шукає вихід і знаходить його в тілі. Затяжний екстремальний стрес згодом може призвести до фізіологічних захворювань, бо це виснажує організм. Тому турбота про себе має стати життєвою необхідністю, а не розкішшю.
Перебувати поруч із людиною травмованою важко. Особливо якщо вона не хоче звертатися по психологічну допомогу. Які поради можна дати близьким?
Завжди враховувати фактор часу: скільки часу минуло після події. Якщо місяць — то будь-які «ненормальні» реакції нормальні. Якщо минає два-три місяці, ми бачимо, що реакції стають хронічними, тоді потрібно, з одного боку, поважати право на приватність, не лізти постійно в душу, а домовлятися про те, що ми поговоримо на важливу тему. Робити це не настирливо, не травматично, але впевнено.
Та спочатку потрібно допомогти людині відновити відчуття безпеки в міжособистісних відносинах. Щоб хоча б з однією людиною в постраждалого були довіра й передбачуваність, неважливо — це родич, друг чи колега. Налагодити можливість простої людської розмови. Створити прості й зрозумілі правила: якщо людина не хоче говорити, то в неї має бути право сказати, що вона зараз не хоче, не готова. Допомогти людині повернутися до простих занять, які давали радість раніше, або винайти нові, тобто дати заземлитися, трохи пустити коріння в повсякдення — відчути запахи, побачити кольори, зрозуміти, що ти живий. І тільки коли всього цього буде досягнуто, можна почати говорити про те, що, можливо, варто пошукати спеціаліста: пошукай сам або, якщо хочеш, це зроблю я.
Це — по-перше. А по-друге, необхідно потурбуватися про статус — чи все гаразд із документами, чи закріплені певні права людини законодавчо. Таким чином, людина розуміє, яке місце займає в соціумі, на що може претендувати. Це має бути зрозуміло не тільки їй, а й усім навколо. Ну й не забувати про те, що ви можете отримати консультацію професіонала, як реагувати й діяти, коли ваша близька людина демонструє гострі стресові симптоми. Спеціалізована допомога знадобиться не всім, а підтримка близьких потрібна кожному.
- Читайте актуальні новини від Гадяч.City у Telegram-каналі.
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Гадяч.City у Facebook.
- Ми також є в Instagram.
- А ще дивіться улюблені інтерв'ю та опитування в TikTok й в YouTube.
