12 липня тодішній міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко підписав наказ про внесення елементів народної культури до переліку Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Серед п’яти нових позицій і традиція вишивки Гадяччини.
Гадяцьку сорочку знають по всій Україні
— Гадяцьку сорочку знають і Києві, і у Львові, на Волині. Найбільше я боялася, що хтось раніше створить проєкт і скаже, це наша, звягельська сорочка (родина Косачів жила у Звягелі до 1879 року — прим.авторки), — говорить Лариса Труш, очільниця відділу культури Гадяцької міської ради. Зараз вона вже може полегшено зітхнути, адже вся команда робота десятків людей протягом кілької років увінчалася успіхом.
Побоювання пані Лариси були не безпідставні, адже як ідеться у наказі Мінкульту, традиція гадяцької вишивки поширена не лише на Гадяччині, а й у Запоріжжі, Тернополі, Львові, Луцьку, Миколаєві, Харкові, Хмельницькому, селищі Рокині Луцького району Волинської області та у місті Новий Розділ Львівської області.
Лариса Труш в сорочці-жидівці з колекції Наталії Мариненко з с.Броварки Фото: Фейсбук-група "Броварки і броварчани"
Таку географію легко пояснити — жінки дівчата одружувалися із хлопцями із інших регіонів, переїздили, везли із собою посаг і традиції. Ймовірно, саме так від Олени Пчілки на Волині й пішла традиція гадяцької вишивки. І хоч сорочка гадяцька, проте найбільше екземплярів її зібрано у інших містах України — Львові, чи, наприклад, у Переяславі.
Щоб гадяцька сорочка потрапила до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини знадобилося аж чотири роки. І 2019-й рік можна вважати доленосним у відродженні гадяцької сорочки.
— У 2019 році тоді ще тодішні райони Полтавщини на розгляд Департаменту культури для формування обласного переліку нематеріальної культурної спадщини мали представити свою родзинку. У нас був варіант із гадяцьким кулешем, адже як-не-як наше місто було гетьманською столицею. А потім заслужена майстриня України Наталія Свиридюк нагадала, що у нас є гадяцька сорочка, — каже Лариса Труш. — На той час цих сорочок не було навіть у музеях Гадяччини.
На власні очі жінка побачила цю сорочку у цьому ж році — гадячани їхали представляти район на фестивалі "Лялина світлиця" у Опішні. Серед учасниць була й жителька села Броварки Ганна Летик, яка одягла бабусину гадяцьку сорочку. Сорочка тривалий час пролежала у скрині. А у Звягелі Ларисі Труш під час фестивалю "Лесині джерела" подарували альбом Олени Пчілки із зібраними зразками вишивок і жінка побачила вже знайомі орнаменти. Альбом також підказав, де можна шукати ці сорочки, адже не у всіх селах Гадяччини, виявляється, вишивали гадяцьку сорочку — найбільше у Лютеньці, Теплому, Плішивці. Тож тепер знали, де можна їх шукати. Несподівано виявили, що чимало таких сорочок у приватній колекції колеги Лариси Труш — директора Гадяцького будинку культури Олександра Олефіренка.
Після включення до обласного списку нематеріальної культурної спадщини почалася робота для наступного етапу — національного списку.
З того часу працівники культури, бібліотечної системи й вишивальниці почали популяризувати гадяцьку сорочку й шукати екземпляри, які ще залишилися на Полтавщині, щоб створити матеріальну базу для виставок і мати змогу подати заявку для включення до списку елементів нематеріальної культурної спадщини. Лариса Труш розповідає про поїздку гадяцької делегації на огляд-конкурс у Полтаву. Це було під час пандемії, тож на замовлення майстриня із Гадяча Ярослава Донос відшила захисні маски зі стилізацією вишивки гадяцької сорочки.
— Їх небагато було, всього 20 штук, але вони розлетілися як гарячі пиріжки, — говорить Лариса Труш.
Як втрачали гадяцьку сорочку
Гадяцьку сорочку ми втрачали двічі — вперше у 40-х років 20 століття. Лариса Труш, припускає, що це пов’язано із геноцидом євреїв (у Гончарному гаю під Гадячем є поховання євреїв, яких нацисти розстрілювали протягом періоду окупації Гадяча у 1941-1943 років). У Гадячі, який із 18 століття входив у смугу осілості євреїв, на початку 20 століття, вони становили третину від етнічного складу міста. Саме євреї забезпечували торгову сферу Гадяча й постачали барвник індиго, який вони завозили із Індії.
Річ у тому, що синій барвник дуже важко дістати із природних складових, на відміну від того ж червоного, який виготовляли із жучка червецю, якого можна було знайти чи не на кожній присадибній ділянці. Але жителям Гадяча й навколишніх сіл пощастило, адже сюди цей барвник заводили підприємливі євреї. Також барвник у місто могли завозити хасиди, які приїздили молитися на могилу духовного наставника Алер Ребе. Тож гадяцькі сорочки навіть називали "жидівками". Але ж етичних міркувань зараз прийнято все ж називати сорочку гадяцькою.
Вдруге гадяцьку сорочку втратили у 90-х роках, коли люди не розуміючи їхньої цінності, віддавали за безцінь покупцям старовини. Зараз ці сорочки можна знайти у приватних колекціях по всьому світу. До речі, якщо ще чотири роки тому гадяцьку сорочку можна було купити за близько тисячу гривень, то зараз ця ціна злетіла до майже 20 тисяч на онлайн-аукціонах.
Ймовірно, чимало гадяцьких сорочок могло потрапити за кордон під час більшовицької окупації у 20-х роках 20 століття. Борці проти більшовиків, зокрема й Полтавщини, де спалахували селянські повстання, могли виїздити у еміграцію й брати із собою сорочки.
Також зменшенню популярності техніки гадяцької сорочки могло "сприяти" поширення брокарівки, тому що квіти і півники за схемами було легше вишивати. Брокарівська, або ще "мильна" вишивка за схемами продавалася разом із милом московської фабрики "Брокар і К°". й згодом "брокарівка" почала витісняти аутентичні шви. Саме тому Олена Пчілка й видала альбом "Українські традиційний орнамент" для популяризації та привернення уваги до традиційних орнаментів.
Олена Пчілка створила альбом "Українські традиційні узори", щоб привернути увагу до автентичних українських швів, які почала витісняти брокарівка. Фото: Фейсбук-сторінка Музею родини Косачів
Й брокарівка не несла ніякого смислового навантаження, у той час, як аутентичні шви, у тім числі й на гадяцькій сорочці, мав свій символізм і служив оберегом.
Гадяцька сорочка — необов’язково вишита синіми нитками
Однією із практичних популяризаторок гадяцької сорочки на Гадяччині стала жителька Петрівки-Роменської Ірина Ніженець — із 2019 року жінка відроджує традицію гадяцької вишивки й ретельно досліджує її історію та виготовлення. Протягом цих років жінка вишила сім вишиванок у стилі гадяцької сорочки. Також власноруч вишиту гадяцьку вишиванку подарувала Сергію Кравченку — захиснику Азовсталі, звільненому із російського полону під час масштабного обміну полоненими у вересні 2022 року. Цікаво, те, що для цієї вишиванки пані Ірина використала житомирські узори із книги майстрині Лідії Бебешко та адаптувала до техніки гадяцької сорочки.
Ірина Ніженець створила вишиванку для захисника Азовсталі Сергія Кравченка. Фото: Особиста сторінка Ірини Ніженець у мережі Фейсбук
Те, що вона зараз відрожує гадяцьку сорочку називає ніяк інакше, як Божим провидінням, адже хоч і вміла вишивати — хрестиком, душа до нього у неї не лежала.А ось узори на старому полотні традиційної уставкової сорочки викликали щире захоплення і зацікавлення. Ніженець споробувала їх вишивати — о, диво! Руки мовби самі робили стібки.
— Вишивати аутентичні узори люди навчаються роками, а у мене вони виходили якось природньо, ніби ці знання мені передалися на генетичному рівні, крім того, я й сама навчалася вишивати у майстринь, по відеоуроках та на майстер-класах, — говорить Ірина Ніженець.
Жінка розповідає, що унікальність гадяцьких сорочок не лише у барвнику, а й у техніці вишивки. На одній сорочці могло бути до 20 видів швів — вирізування, лиштва (або лічильна гладь), штапівка, мережка-ляхівка, настилування, набирування, курячий брід, зерновий вивід, мережка-гречечка, вистіг тощо, а також пухлики — призбирана тканина нижче плеча, зубцювання — обробка країв манжетів, комірів та облямівок сорочки та рясування — збирання в складки.
Техніка гадяцької сорочки витончена — якщо на Полтавщині вирізування було три нитки на три або чотири на чотири, то на гадяцьких сорочках — дві на дві нитки. Це була більш ювелірна робота. Також для гадяцьких сорочок була характерною двоколірна мережка, або за словами колишньої жительки Римарівки Раїси Нехаєнко (нині покійної), цю мережку називали "кольрова кручена мережка".
— Це мережка настилом через чисницю, заповена білим кольром, а пусті клітинки були обвиті синіми нитками, — розповідає Ірина Ніженець. — Перед на сорочках не вишивали, а робили його вистігом на лице, так декорувався розріз сорочки. Акцент робили саме на рукавах — руки захищали обереговими знаками.
Хрестик також використовувався, але як допоміжний вид техінки — на уставці спинки та облямівках можна зустріти оздоблювальний узор, вишитий хрестиком.
— На гадяцькій сорочці був елемент хрестика. Він вишивався дві нитки на три, тобто він не був квадратним, або дві на дві ниточки й був значно меншим від брокарівського, — говорить Ірина Ніженець.
Також гадяцька сорочка необов’язково була вишита лише синіми нитками. А наприклад, коричневими — нитки фарбували листям кори чи дуба й тоді нитки низивали "охоровими" або "охрою", а сорочки вишиті такими нитками — "дубівками". Щоб колір цих ниток був яскравішим, до розвину додавали іржаві цвяхи. Щоб отримати червоний колір, нитки фарбували у материнці і червецю (народна назва комахи кошеніль із якої і зараз виготовляють барвник кармін). Крім того, у гадяцькій сорочці могли поєднуватися сині і сірі кольори.
Сорочки могли вишивати й чорними нитками — їх могли одягати або у піст, або жінка собі могла вишити таку сорочку на смерть. До ниток для такої сорочки (поминальної) жінка могла додавати своє волосся. Також траурну сорочку її власниця могла одягти, щоб показати, яку сорочку вишила собі на смерть.
Під час вивчення історії гадяцької сорочки пані Ірина виявила ще один невідомий пласт історії вже самого Гадяча, а саме те, що існувало спеціальне начиння, у якому фарбували нитки привезеним барвником індиго. За словами відомого етнографа Юрія Мельничука, розповідає пані Ірина, це начиння знайшов відомий етнограф родом із Плішивця Олексій Доля. Тепер ці речі можна знайти у Музеї історії українського побуту в Пироговому. Це свідчить про те, що у Гадяч привозили не лише готові нитки, а й про те, що у Гадячі місті існували цілі майстерні, де ці нитки фарбували барвником індиго.
Пані Ірина наразі вишила ще собі ще одну оберегову вишиванку за зразком старовинної гадяцької сорочки із власної колекції та елементів узорів із бабусиної сорочки. Переносить на нове полотно деякі шви, якуі шила бабуся та вишивальниціі того часу. До речі, усі жіночі вишиванки, які вишила Ірина, створила, зшиває, також традиційно, як зшивала її бабуся та гадяцькі майстрині — вручну.
Гадяцька сорочка у національному списку. Що далі?
А далі, за словами Лариси Труш, починається найтяжче — підтверджувати, що гадяцька сорочка дійсно є культурним надбанням України. Очільниця відділу культури говорить, що в планах — провести фестиваль "Сорочка кольору неба". Також визнання гадяцької сорочки дозволяє громаді брати участь у міжнародних грантах. До речі, результати подання заявки тим часом вже чекають.
— Мені б хотілося, щоб кожну людину, яка в’їжджає до Гадяча, зустрічала, наприклад, стилізована під гадяцьку вишивку стела. Також хотілося б, щоб техніку гадяцької вишивки вивчали у навчальних закладах. Наприклад, у Гадячі це можна б було зробити на базі нашого Гадяцького фахового коледжу культури і мистецтв імені І.П.Котляревського, — говорить Лариса Труш.
Для працівниць Гадяцького будинку культури створили сценічні вишиванки у стилі гадяцьких сорочок.
Проте чи не найбільшими популяризаторами гадяцької сорочки мають стати самі гадячани. Наприклад, кілька років тому колективу Гадяцького будинку культури пошили сценічні костюми із використанням кольору і техніки вишивання гадяцької сорочки. Кепки, футболки, екоторби в навіть патчі для військових із стилізованими елементами гадяцької сорочки, не кажучи вже про самі вишиванки — це те, що повертає нам нашу сорочку. Гадячани й жителі тодішньої Гадяччини її створили, сучасним гадячанам — її популяризувати і відновлювати.
