Родина Наталії Жукової вже понад рік живе у Гадячі. У квітні 2022 року вони переїхали із Чугуєва на Полтавщину. У рідному місті залишилася квартира, перспективна робота – Наталія працювала графічною дизайнеркою в провідній українській компанії, займалася предметною фотографією та анімацією.
Гадяч для Наталії став не лише містом, яке дало прихисток. Тут жінка відкрила в собі кулінарний талант.
День народження вдома
Уперше за увесь час повномасштабного вторгнення Наталія Жукова повернулася у рідне місто у січні 2023 року – хотілось побачити рідний дім, близьких.
Вони приїхали на якихось два дні. Наталія відімкнула двері квартири – їм пощастило, вона залишилась цілою. Вона пригадує, що все що відчувала у той момент у квартирі – це відчуття пустоти всередині та розпачу.
За піавтора року повномасштабного вторгення Наталія лише двічі була вдома, у Чугуєві. Фото: Фото із особистого архіву Нататалії Жукової
Стіни цієї квартири бачили їхній страх, а разом із тим пам'ять нагадувала, якою затишною було їхнє помешкання, як Наталія із чоловіком робили у ній ремонт та щасливо жили. Погляд упав на акваріум. Його доньці Варі купили як альтернативу котику чи собачці – донька дуже хотіла домашню тваринку. Правда, у них тепер є кішка Нора – господарка квартири, у котрої Жукови винаймають квартиру, не змогла вивезти тварину за кордон. Варя у захваті від Нори, її мрія стала реальністю. Правда, у такий трагічний спосіб.
У Гадячі донька Наталії Жукової стала господаркою для кішки Нори. Фото: Фото із особистого архіву Нататалії Жукової
Вдруге Жукови навідалися до Чугуєва вже у травні, Наталія мріяла зустріти свій день народження вдома. І Наталія із подивом для себе відмітила, що своє рідне місто вона порівнює із Гадячем, який став для них прихистком, відмічає, що вони схожі, в інфраструктурі, населенні. Єдина відмінність: відстань до обласного центру. Щоб доїхати до Полтави від Гадяча потрібно проїхати сотню кілометрів. Від Чугуєва до Харкова – менш як сорок. Чугуївці й користувалися цією перевагою – чи то за розвагами, чи на роботу їхали в обласний центр. Але все перекреслило повномасштабне вторгнення.
Життя у ритмі будинок — погріб — будинок
У квітні минулого року родина Жукових переїхала до Гадяча – Наталія із чоловіком, їхня 7-річна донька Варвара, батьки, чоловікова 80-річна бабуся і колега мами, в будинок якої потрапила ворожа ракета. Що є таке місто – Гадяч – до квітня 2022 року Наталія навіть не знала. Сюди запросила подруга свекрухи, із якою вона навчалася у технікумі.
До 24 лютого минулого року Наталія навіть не знала, що є таке місто — Гадяч. Фото: Фото із особистого архіву Нататалії Жукової
— Нас приїхало дев'ятеро людей. Подруга свекрухи залишила нам свій дім, а сама пішла ночувати до доньки, – говорить Наталія.
Вранці 24 лютого Жукови прокинулися від вибухів. З вікна квартири вони побачили заграву від пожежі. Наталія одразу подумала про тата, у минулому військового, який хоч і на пенсії продовжував працювати у військовій частині. У ніч повномасштабного вторгнення була його зміна. Росіяни влучили у інфраструктуру та склади із пальним на Чугуївському аеродромі.
Наталія зайшла у робочий чат – її співробітники писали про вибухи в Харкові.
— Хтось написав: «Війна почалась». У мене було відчуття, наче тебе обливають холодною водою. У тебе паніка, серце стискається, ти нічого не можеш зробити, – говорить Наталія – Хоча наша співробітниця за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення розповідала, що у неї вже складена тривожна валіза. Вона знала, що нас чекає, тому що у 2014 році переїхала до Харкова із Донецька. А ми цього не розуміли, ніхто не вірив що буде війна.
Залишатися у багатоквартирному будинку поряд із військовою частиною було небезпечно, перші прильоти були неподалік в їхньому районі, прямо в житловий будинок потрапив снаряд. Тому Наталія із чоловіком зібрали речі й переїхали жити у приватний сектор до батьків.
Переломним моментом, коли Жукови вирішили їхати став приліт снаряда у сусідній будинок. Фото: Фото із особистого архіву Нататалії Жукової
Протягом березня росіяни розстрілювали Чугуїв. Життя Жукових проходило по колу: будинок – погріб – будинок. Їжі у місті не вистачало: Чугуїв ніби став відрізаним від Харкова, звідки в основному завозили продукти у місто. Тому Жуковим доводилося самотужки пекти хліб.
— Ми жили за таким принципом: мій дім – моя фортеця. Хоч і було дуже страшно, та їхати не було куди. Кому ми були потрібні. Тому й сиділи, – говорить Наталія.
Вісім місяців у хостелі
Переломний момент настав тоді, коли поряд із будинком чоловікових батьків прилетів снаряд. Тоді Жукови наважилися виїздити. Свій восьмий день народження донька Жукових зустріла вже у Гадячі.
Життя їхньої родини дійсно вмістилося у рюкзаки. В основному брали одяг для доньки, бо було ще досить прохолодно, документи, ліки.
А по приїзді у місто на них чекало ще одне випробування – вісім місяців родині довелося жити у хостелі.
Родині Жукових довелося 8 місяців жити у хостелі. Фото: Фото із особистого архіву Нататалії Жукової
— Ми не могли жити такою кількістю людей у подруги свекрухи. В гуртожитку місць вже не було, тож ми переїхали до хостела. Дякуємо власнику, він для нас робив знижку, допомагав. Чому жили 8 місяців? Ми думали, ну ось ще місяць і все закінчиться, потім ще один місяць. А потім пошуки квартири не давали результатів. Оренда була дуже дорога. А ми вже витратили усі наші заощадження. Як дизайнер я не могла працювати: ані малювати, ані фотографувати. У мене всередині був наче якийсь блок, та і стан здоров'я погіршився через постійні переживання.Коли ми їхали із Чугуєва, навіть думки не було взяти фототехніку, що її можна було б продати і мати гроші, – говорить Наталія. – А продовжувати жити у хостелі було важко, та і думки про дім не давали спокою.
Пошуки квартири не давали результатів. Жукови жили на переселенські гроші, заробітки від нетривалого фрилансу Наталії. Добре, що із продуктами допомагали небайдужі містяни. Жінка стала на облік у центр зайнятості. Чоловікові Наталії вдалося знайти роботу в одній із установ міста. Але наближалася зима. Жукови навіть думали повертатися у Чугуїв, якщо не знайдуть житло. Й одного дня їм пощастило познайомитися із гадячанкою, яка виїздила за кордон до доньки й здавала квартиру на тривалий термін – жінка їхала від війни.
Японські тістечка, адаптовані для українців
Японські тістечка Моті Наталія Жукова почала виготовляти два місяці тому. Найбільше замовлення, пригадує, робила для харківської кав'ярні своєї колишньої начальниці – 50 тістечок за раз.
Жінка пояснює, що моті – ідеальний десерт на літо, поєднання морозива і тістечка, насолоду яким можна розтягти у часі, адже найоптимальніше тримати його у морозильній камері й ласувати прохолодним. А смаки відрізняються від традиційних, тому що адаптовані під українців.
Моті — ідеальний десерт на літо. Фото: Фото із особистого архіву Нататалії Жукової
Традиційно, моті виготовляють із клейкого рисового борошна та різноманітних начинок – фруктів, ягід чи морозива. Зараз Наталія виготовляє 15 різновидів моті із різними начинками – наприклад, «Орео», карамель, Капучіно, Нутелла, мілкшейк, з сезонними ягодами — малиною, смородиною, полуницею тощо.
Ще одна перевага цього десерту – досить простий процес приготування. А якщо вже готові заготовки начинок, процес стає ще швидшим. А займатися таким незвичним десертом жінка почала випадково.
Коли Наталія переїхала до Гадяча, у неї була гостра потреба робити щось руками. Наталія навіть купила нитки із петельками і сплела плед.
— Я людина творча і мені хотілося, щоб це якось мені допомагало. І коли я формую моті – це такий своєрідний антистрес, – говорить Наталія. – Якось мені потрапила на очі реклама в Інстаграмі. Кондитерка із України переїхала в Таллінн і навчала виготовляти ці тістечка. Оплатою за навчання був донат для ЗСУ. Купила, подивилася, стало цікаво. Потім почали траплятися й інші майстер-класи. Купила інгредієнти, форми. Почала робити для рідних. Тренувалася на них понад два тижні. Тепер Варя згадує, що коли їх було багато, вони не були такі смачні, а тепер коли я роблю на замовлення, їй мало перепадає.
Фото: Фото із особистого архіву Нататалії Жукової
Перші клієнти з'явилися завдяки сарафанному радіо. По приїзді у місто донька Жукових Варя почала відвідувати студію образотворчого митецтва при місцевому коледжі культури – дівчинка навчається малювати. Одного дня Варя принесла фарби у коробці з-під торта й пожартувала над викладачкою, що там справді торт. Наталії стало ніяково за витівку доньки і щоб перепросити, вона подарувала викладачці коробочку із моті.
Варя у Гадячі відвідує студію образотворчого мистецтва. Фото: Фото із особистого архіву Нататалії Жукової
— Коли ми йшли додому, до мене зателефонував незнайомий номер. Виявилося, що це студент цієї викладачки, якого вона пригостила тістечком. Він захоплюється культурою Японії, сказав що дуже смачно і, що мої моті мають скуштувати усі, – говорить Наталія.
Після того випадку Наталія задумалась: а може, й справді про моті має знати більше людей?
Тим паче, що у місті ніхто крім неї цим японським десертом не займався. Тож Наталя створила сторінку в соцмережі, набралась хоробрості та почала пропонувати тістечка кав'ярням у Гадячі.
Фото: Фото із особистого архіву Нататалії Жукової
В одній відразу погодились та попросили шість штук на пробу, щоб побачити, як клієнти будуть купувати. А вже наступного дня попросили виготовити вже п'ятнадцять, бо їх розмели, як гарячі пиріжки. Власниця кав'ярні і сама не очікувала, що моті матимуть такий попит.
Зараз у Наталії є вже й постійні клієнти: друзі харків'яни, з якими познайомилися в Гадячі та родина переселенців, теж із Чугуєва, яка мешкає в Оснягах та щоразу по приїзді у Гадяч замовляє партію смаколиків.
У перший день у кав’ярні розібрали усі моті. Фото: Фото із особистого архіву Нататалії Жукової
Жінка зазначає, що коли вона працювала дизайнеркою, робота в офісі була для неї рутиною. А ось процес створення моті – це справжня творчість, яка рятує її від думок про війну.
— Війна змінила наше життя, лишила нас всього. Але я хочу побажати всім, щоб ніколи не опускали руки, не здавались та вірили в краще та насолоджувалися кожним прожитим днем! Ми повинні допомагати і вірити в нашу перемогу! — говорить Наталія.
