Олена Герцеску разом із мамою, 65-річною Аллою Надточій живуть у Педоричах, що у Великобудищанській громаді. Евакуювалися сюди із Циркунів, що на Харківщині — пані Алла у травні минулого року, а Олена — наприкінці літа 2022-го.
Педоричі стали другим домом для них під час повномасштабного вторгнення. Сюди жінки евакуювалися разом із 13-ма собаками та 10 котами.
На краю Гадяччини
Коли їдеш на Педоричі, здається, що мандруєш десь на край світу. Власне не на край світу, а на край Гадяччини — від Педоричів до межі із Сумщиною кілька десятків метрів. І вже коли майорить умовний кордон із сусідньою областю і вже не чекаєш ніяких поселень, крізь сосни вигулькують хати. В одній із них і поселилися Олена Герцеску із мамою.
Біля їхнього будинку на стовпі лелеки облаштували гніздо. Коли в’їжджаєш у село, його одразу видно. В Україні існує повір’я, що чорногузи не в’ють абиде своїх гнізд, а лише біля обійсть добрих і працьовитих людей.
За словами жінок, Педоричі за природою дуже схожі на їхні Циркуни.
Сила Фейсбуку звела родину переселенців, власників цього будинку та місцеві органи влади — саме у соцмережі Олена побачила оголошення про те, що у Педоричах можуть надати житло під потреби Олени — жінка шукала не квартиру чи кімнату, а саме будинок куди б господарів пустили із тринадцятьма собаками та десятьма котами. У кожній із них своя трагічна доля: розкішну шоколадного окрасу кішку Тамару чоловік Олени ще малесеньким кошеням приніс із ринку. Котяче дитинча хтось викинув прямо у снігову кашу.
Кішка Тамара із маленького кошеняти виросла у красуню.
А Малиш прибився раненим до хати Олени напередодні евакуації на Гадяччину й нікуди не хотів іти. Тоді Олена вирішила забрати його разом з іншими. Уже у Педоричах вона забрала до себе пса сусідки, від якого та відмовилася, й собаку, яка жила у лісі.
– Вона нас почула, прийшла, лащиться, а сама така худа, всі кістки можна було порахувати, – говорить Олена.
Жінка заводить до двору й одразу над селом здіймається дзвінкий гавкіт. Півтора десятка хвостиків охороняють свою територію від чужинців. Це зараз вони сміливі й войовничі, а коли у Циркунах були обстріли, тварини бігли тулитися до Олени – просили у неї захисту.
Олена проводить до невеликої кухні. З вікна видніється чорна масна щойно переораної землі, по якій діловито ходить чорногуз.
Родині переселенців доглядати за тваринами допомагають зооволонтери.
— Нам господарі відвели третину городу. Сказали, садіть, що хочете. Я не знаю, як би ми пережили все оце, якби не люди, які нам тут допомагали, — говорить Алла Надточій і у її очах з’являються сльози.
Їхній город і хату, де народилися три покоління їхньої родини — тут народилися й пані Алла, Олена та її син — довелося залишити через війну.
Окупація Циркунів
До повномасштабного вторгнення Циркуни були добротним селом. Тут працювали два м'ясокомбінати, дві меблеві фабрики, магазини, розташовувались склади ринку «Барабашово». Коли росіяни зайшли у Циркуни 24 лютого 2022 року, вони подумали, що це вже Харків.
Від Циркунів до обласного центру всього якихось шість кілометрів. Відстань невелика, тому Олена знайшла роботу у місті — останні чотири роки працювала у грузинській пекарні. Але увечері, після робочого дня, відстань від Харкова до будинку Олени не здавалася такою привабливою — їхній будинок знаходився на околиці Циркунів й додому жінка поверталася об 11 вечора. Олена говорить, що це його і врятувало від руйнувань — центральна частина постраждала набагато більше, через яку проходила траса на Білгород і якою каталася російська техніка.
Фото із окупації. Олена разом зі своїм улюбленцем Барні. Фото: Фото надала Олена Герцеску.
Зараз Олена про окупацію розповідає з усмішкою на обличчі. Хоча тоді було зовсім не до сміху. Перші два тижні були як у пеклі. Люди сиділи по хатах і боялися виткнути надвір носа, щоб не потрапити на очі росіянам. Родина Олени жила на запасах у погребі. Світла, зв’язку, тепла не було. Їх рятувала стара грубка, яку не викинули на випадок «а раптом щось станеться» — біля неї можна було і грітися, і варити їсти – і тваринам, і людям.
Олена говорить, що вони ніколи не робили запасів круп, макаронів, солі чи цукру, бо вважай жили майже у місті — якщо щось закінчувалося, просто йшла до супермаркету й купувала черговий пакунок. Вже коли їсти не було нічого, сусіди мінялися між собою продуктами. Олена говорить, що найбільше під час окупації хотілося чомусь саме цукру, щоб пити солодкий чай.
Ще сутужніше було із їжею для тварин. Певний час Олена давала старі запаси комбікорму, який дуже економили, а коли й він закінчився, пробувала варити пшеницю.
На парканах писали слово "Люди", щоб до будинку не залазили мародери.
Під обстрілами Олена разом із сином ходила на місцевий м’ясокомбінат — коли почалося повномасштабне вторгнення власники почали роздавати циркунівцям ковбасу, а пізніше й м’ясо — без електрики воно псувалося. Олена ж забирала те м’ясо, щоб годувати тварин. Крім своїх, Олені довелося доглядати й за тваринами сусіда. Напередодні повномасштабного вторгнення він поїхав на роботу і повернутися у село вже не зміг. Без господаря залишилися майже десяток хаскі.
– Від нашого дому до м’ясокомбінату відстань, може, така як від Педоричів до Бобрика. Ми брали тачку і йшли. У нас був такий стан, наче ми забули, що можемо померти. Ми навіть не знали, чи дадуть щось нам для тварин. Просила хлопців: годую 30 тварин, допоможіть. То вони йшли на зустріч і віддавали мішки того зіпсованого м’яса. Тягнемо ту тачку із сином, вона вже смердить, а скрізь осколки літають. Йдемо, позаду щось вибухає. Раз щось зірвалося за нами. Попадали. Підіймаємося, біжимо із тачкою далі. Воно знову вибухає. Дивимося, а там де ми щойно проходили снаряд попав у хату, все зірвалося. Зараз згадую, як страшний сон, — говорить Олена.
Будинок Олени Герцеску постражав менше у порівнянні із будинками у центральній частині Циркунів. Проте тут немає світла й газу, побитий осколками дах і тече стеля. Фото: Фото надала Олена Герцеску.
Жінка ділить росіян, що окупували їхнє село, на «перших» і «других». «Перші» нагадували школярів, які каталися на БТРах. Було відчуття, що навіть автомати більші за них. Вони розповідали, що приїхали на навчання. «Другі», які прийшли вже після того, коли стало зрозуміло, що українці так просто не здадуться, почали грабувати село. На Білгород відправляли автобуси із награбованим зі складів Барабашово.
Циркуни були в окупації 72 дні. На початку травня село звільнили. Коли з’явився евакуаційний коридор, жителі Циркунів стали виїжджати. Олена відправила маму до її сестри у Харків
– У мами був інсульт і два інфаркти, тому я майже насильно «випхала» її до міста. А сама думала: якщо мені призначено померти, то помру. Помру, але своїх тварин не покину, – говорить Олена.
Алла Надточій зі своєю улюбленицею Ліндою.
З вигнанням росіян легше не стало, село залишалося під обстрілами. Причому росіяни стали гатити по тій частині села, де жила Олена. Жінка із сином спробувала вирити землянку, проте не прорили й метра, як виступила вода.
Так вони прожили прожила у Циркунах до кінця літа — Олена доглядала за своїми хвостиками й навіть посадила город. Зорати землю було ніяк, тому жінка сапкою перекопала город. Обробляла його… на колінах — вираховувала час між прильотами, ховалася від снарядів у висохлому ставку. Олена із гордістю показує фото на смартфоні своїх двадцяти соток.
Допомагала разом із сусідами тушити ліс — він горів після обстрілів росіян.
Жінка пригадує, що обстріли були такої сили, що під ногами здригалася земля. Олена навіть попрощалася із життям, написала записку тітці, у якій вказала, де закопала свої ювелірні прикраси.
Утримувати тварин допомагали зооволонтери. Олена й зараз дивується, як під снарядами їм вдавалося пробиратися до її будинку.
– Вони завжди були захекані. Під’їжджали до двору, викидали мішки із кормом і швидко їхали. А вслід їхньому авто стріляли росіяни, – пригадує Олена.
Як виїхати із двома десятками тварин
Хоч їхній будинок отримав невеликі руйнування, Олена зрозуміла, що зиму вона із продірявленим від осколків дахом і стелею, яка протікала, без тепла не переживе — газу не було, дров заготовити ніяк. Крім того, самі українські військові просили людей виїздити. В іншому випадку, на них чекала примусово-добровільна евакуація. Й Олена зрозуміла, якщо буде примусова евакуація, про тварин ніхто не буде думати.
Й почала шукати будинки, щоб виїхати. Одного разу у Фейсбук побачила оголошення, що у Великобудищанській громаді можна поселитися у пусту хату. Зателефонувала за вказаним номером. Виявилося, що на обійсті великий двір й господарі не проти, якщо у ньому буде така кількість тварин.
День евакуації. Олена везла із собою на Гадяччину всі речі, які необхідні для догляду за тваринами.
– Ой ми й не думали, що нам так допомагатимуть. Наша староста у Бобрику Світлана Іванівна (Світлана Вельбой — прим. автора), а як нам сусіди допомагали, закруток нам принесли, самі господарі допомагали облаштовувати хату. Ми їй будемо вдячні до кінця життя, – говорить зі сльозами на очах пані Алла.
У Педоричі спочатку приїхала мама Олени із внуком, а за два дні й Олена із тваринами. Зізнається, увесь час думала, як сприйматимуть таку кількість тварин.
– Я знаю, що чимало людей негативно ставиться до таких, як я. Мовляв, тварин назбирала. Й навіть мої знайомі говорили, щоб я їх покинула і не робила собі клопоту. Відпусти, воно саме проживе. А як я його покину. Воно ж живе, – говорить Олена.
Тож коли питання із будинком було вирішене, Олена наважилася на евакуацію тварин. У цьому їй допомогли харківські волонтери. Знайти авто, перевезти тварин — це половина справи. Олена хвилювалася, які будуть умови для тварин. Тому із дому везла навіть шифер, щоб зробити для своїх хвостиків укриття.
– Так, шифер, — говорить Олена на наше щире здивування. — Я коли збиралася, то перш за все думала про речі, які мені знадобляться у догляді за тваринами – каструлі, виварки, відра. Думала: ну куплю я зерна, а куди я його всипатиму. Взяла із собою бочечки із нержавійки, ще бабуся із дідусем купували. Взяла лопату, кирку (сапу), старалася взяти все. Бо як не ракета прилетить, то винесуть мародери. Везла пральну машинку, згрібала посуд, одяг, навіть старий, у якому поралася, подушки, ковдри.
Евакуюватися не могли протягом трьох днів — українські військові не пускали через роботу ворожої артилерії та дронів й не хотіли брати на себе відповідальність, якщо під час операції хтось може загинути. Коли стало трохи тихіше, Олені дали лише 40 хвилин на те, щоб швидко все завантажити та виїхати із Циркунів.
Коли приїхали у Педоричі, селяни кинулися допомагати переселенцям. Віддавали овочі, консервацію, будок у тварин не було – дістали соломи, пізніше організували й будки — частину привезли гадяцькі зооволонтери, частину замовили на місцевій пилорамі. Волонтерка Олена Гейко із Гадяча допомагала зі стерилізацією тварин і лікуванням. Самі господарі будинку допомагали облаштовувати для переселенців.
Будки для тварин допомогли дістати волонтери та жителі громади.
Олена і пані Алла говорять, що Педоричі дуже схожі на їхні Циркуни — поряд ліс і луки, є город і хата теж нагадує їхню – така ж невелика і затишна. Але все-таки їм дуже хочеться повернутися на батьківщину. Поки що у них такої змоги немає: більшість переселенських грошей родина витрачає на догляд за тваринами та проживання. Та й Олена розуміє, що зараз нянькуватися із нею та двома десятками тварин ніхто не буде. Хоча знає, що циркунівці потроху повертаються до рідного села. Бодай хоч подивитися, що сталося із їхніми будинками.
Спочатку собакам було важко адаптуватися до життя у Педоричах: вдома вони вільно гуляли у закритому дворі, тут їх посадили на цеп, тому що не було загороджень.
Коли жінки збиралися виїздити на Гадяччину, Олена до речей поклала фотоальбоми.
– Щоб була пам’ять, якою була я, щоб подивитися, яким був син у дитинстві. Розумієте, коли ми їхали у Педоричі, ми думали, що вже ніколи не побачимо своєї хати, – говорить Олена.
Але їхня хата стоїть. І чекає, коли туди знову повернеться три покоління їхньої родини.
***
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
