Його ім'я знають майже усі гадячани-військові, які знаходяться на фронті. Часто саме він є їхнім зв’яком із їхніми рідними. Гадяцький керівник гурту «Край» Олександр Крамчанінов з початком повномасштабної війни почав займатися волонтерством. В інтерв'ю Гадяч.City Олександр Крамчанінов розповів, як змінилося його життя від початку повномасштабної війни, організацію волонтерської діяльності та про потреби військових.
«Людські життя важливіші за мій страх»
Олександр Крамчанінов зараз не грає на гітарі, не виступає на сцені, а організовує екіпажі з теплим одягом, харчами та медикаментами для військових. А ще доставляє товари першої необхідності – тепловізори, буржуйки, колеса, запчастини. Зараз у його телефоні тисячі номерів захисників, які чекають на допомогу. Передусім це ті, хто знаходиться на гарячих напрямках.
Оскільки Олександр мав транспортний засіб – мікроавтобус, то займався переважно перевезенням людей з Сумщини та Харківщини на територію Гадяцької громади.
Фото: з особистого архіву респондента
– Почалося все з того, що я їздив забирати людей з Охтирки та Тростянця. Люди тікали від війни, шукали більш безпечне місце і я допомагав їм звідти виїхати. Були такі випадки, коли забирав цілі родини. Одного разу телефонують мені серед ночі незнайомі мені люди й просять забрати родину тростянчан. Вони вже чекали мене на дорозі під Липовою Долиною.
З дому Олександр виїхав у комендантську годину. На блок постах його знали, й знали чому він їде, тому пропустили. Забрав двох жінок, які пішки йшли з самого Тростянця лісами. Привіз до Гадяча.
– Не знаю, чого їздив на Сумщину, чи на Харківщину, проте знаю одне: людські життя важливіші за мій страх, чи якісь матеріальні цінності.
Спочатку Олександр неофіційно займався волонтерством. Вона не мала статусу гуманітарної допомоги. Це була просто допомога від людей людям.
З часом Олександр почав займатися доставкою товарів першої необхідності на фронт. Перша поїздка до військових відбулася у березні 2022 року.
Від допомоги вимушеним переселенцям до волонтерства для військових на фронті
Через кілька місяців, коли у Гадяцькій громаді трохи устаткувалося з вимушеними переселенцями, волонтери на чолі з Олександром почали допомагати нашим захисникам, які перебувають на фронті.
– Спочатку їздили лише на Харківщину, а зараз їздимо й на Донбас. Це найскладніші і найгарячіші напрямки фронту, — говорить Олександр. — На фронті у мене не лише друзі, з якими я виріс, а й брати. Я щодня думаю про них, як вони там, і чим можна їм допомогти. Бувають моменти, коли не виходять на зв'язок, я хвилююся, постійно пишу їм, і як тільки вони з'являються на зв'язку. Бачу, що прочитали повідомлення, мені стає трохи легше, як від серця відлягло.
Загалом Олександр намагається охопити більше місця, де знаходяться наші захисники. Тому їздить двома автівками:
— Це набагато краще, адже більше товарів можемо відвезти. Переважно возимо все габаритне – буржуйки, тепловізори, колеса на машину, запчастини. А вже як залишається трохи місця, збираю по громаді закрутки, випічку, супові та борщові набори. А ще одяг. Він був, є й завжди буде актуальним.
На фронт їздить Олександр зі своїм тезкою – Олександром Плаксіним:
– Він людина кремінь. Може безперервно водити машину. Як сідає за кермо, то його потім звідти не виженеш. Я так не можу.
Олександр каже, що дуже складно їздити удвох. Адже відповідальність несеш не лише за себе, а й за тих, хто поруч.
«Я не один займаюся волонтерством. Наша команда – жителі Гадяччини»
– Вся наша команда – це всі люди, які долучаються до допомоги. Як гадячани, так і вимушені переселенці.
– В нашій команді – Олександр та Світлана Плаксіни, Іван Волощук, хоч і на війні, проте знаходить можливість допомагати не лише побратимам, а й іншим захисникам, які знаходяться на передовій. Саме він у 2014 році організував волонтерський рух, до якого згодом я приєднався й очолив його.
Олена Будник, яка волонтерить з 2014 року. У неї своя команда, яка займається консервуванням. І дівчата законсервували таку кількість, що цілу зиму будемо возити хлопцям на передову.
У Веприку (Великобудищанська громада) є велика команда волонтерок, яку очолює Галина Шайко. Вони також постійно щось купують для солдатів, то чоботи придбають, то плащі. Все чим можуть, тим і допомагають. Бобрицьких дівчат очолює Людмила Пилипенко. У Мартинівці готують каші в автоклавах для солдатів. Займаються й випічкою. Із Сар також є дівчата, які не стоять осторонь. Колектив Сарської школи зібрав плащі для захисників, передали гроші на заправку для авто. Петрівсько-Роменських волонтерів очолює Євгенія Швед. Я її називаю «один у полі воїн». Мала Побиванка, Краснолуцький волонтерський рух, Хитцівські вареники, Гадяцький борщ. У Вельбівці також наша команда, яку очолює Світлана Новікова. Допомагають й Віталіна Пинчук та Зоя Поліщук. Зоя живе біля лісу та збирає гриби, закатує їх у банки та передає захисникам.
Колись приїхав до неї по передачку, а її немає, запитую у місцевих: "Де ж Зоя?" А мені кажуть: «Вона ще в лісі, збирає гриби». Доводиться чекати.
Коли Олександр збирає гуманітарний вантаж, то лише по громадах Гадяччини намотує 200 кілометрів:
– Якби ми збирали все, що люди дають, то нам потрібен був би КамАЗ із причепом. Тому стараємося узяти найнеобхідніше, а тоді вже все, що влізе.
Возять передачку на передову один раз на тиждень, проте коли надходять термінові замовлення, їздять частіше.
– Я залишаю всі свої справи і їду на дві доби. Буває, повертаємося й раніше. Проте як починає сутеніти, ми ночуємо у місцевих, оскільки в темну пору доби працює розвідка: і наша, і російська. Наші ж не здогадаються, що це за дві машини їдуть у такий час полями. Тому можна натрапити на дрон з гранатою чи з ВОГом (осколковий боєприпас калібру 40 мм для підствольних гранатометів).
Довіра формується з команди, коли до тебе телефонують і кажуть «відвези». Або коли кажеш, що потрібні гроші на ремонт автомобіля, тоді підтримують фінансово, бо знають, що для того щоб повезти передачку захисникам на фронт необхідний транспорт.
Часто мені телефонують незнайомі люди, інколи з-за кордону й кажуть, що мають можливість і хочуть допомогти. Переважно фінансами. Іноді кажуть: «Я хочу допомогти, скидаю гроші, а ти вклади у що потрібно й зроби свою роботу».
З гадяцького гурту «Край» барабанщик Антон Толкачов до війни переїхав жити в Чехію. І коли почалася війна, не став осторонь, почав також волонтерити. Для вимушених переселенців Антон вислав гуманітарний вантаж. Проте поштовий перевізник оголосив вартість доставки — 12 тисяч гривень за посилку:
– За тиждень зібрали лише вісім тисяч. Решту скинув ще один волонтер Андрій Завора, який живе у Лондоні. Так гуртом допомагали й продовжуємо допомагати.
Це наша історія, і її потрібно писати. Передавати нашим поколінням, щоб знали, що відбувалося у наші дні.
Також гадячани допомагають волонтерам й з пальним. Адже на дорогу в обидві сторони необхідно приблизно 150 літрів дизпалива. А якщо двома мікробусами їхати, то взагалі літрів 300.
Ми їдемо до наших хлопців, бо хочемо їх обійняти, їм хочеться побачити нас
У наших захисників немає проблем із харчуванням. Але Олександр говорить, що хлопцям хочеться домашньої випічки, хоч і не зізнаватимуться:
– Тут не стільки хочеться з'їсти, як відчути домашній затишок, тепло. Для них це увага. Вони розуміють, що про них думають й про них дбають. І це великий стимул, аби захищати нашу країну, адже знають заради чого боряться.
Коли ми до них приїжджаємо на фронт, вони часто повторюють, що їм нічого не потрібно. Краще щоб ми частіше приїжджали. Так вони відчувають, що хоч трохи побули вдома.
Захисники зазвичай не зізнаються як їм там складно. Проте з радістю діляться своїми буденними новинами.
– Ми не ділимо військових на чужих чи своїх. Просто їдемо до наших хлопців, бо нам хочеться їх побачити, обійняти, потиснути руки й подякувати, що вони є. А їм хочеться просто нас побачити.
Бувало, що приїжджали у підрозділи, де були самі гадячани. А бувало й таке, що їхали до тих підрозділів, де практично або зовсім не було гадячан. Нещодавно їздили до Сергія Перепелиці із Веприка (Великобудищнаська громада). Він командир роти, а у його підрозділі усі хлопці із заходу України. Але вони усі наші.
Якось приїхали й привезли їм хитцівських вареників, а вони кажуть «Хлопці, ось спробуйте нашого сухпайка, пригощайтеся нашою кавою». Ось так ми з ними обмінюємося енергетикою. Вони "заряджаються" від нас, і це спонукає їх до сміливості, дає сили боротися, бо є заради чого. Особливо, коли відчувають надійний тил.
На жаль, буває й таке, коли приїжджаємо у підрозділ і не бачимо тих хлопців, яких зустрічали минулого разу. Так було й з Віталієм Івановим з Веприка. Він загинув наприкінці минулого року. Ми до нього просто не доїхали, бо не було із ним зв’язку. Дуже шкода, гарний був хлопець, трохи сором’язливий.
Тоді Олександр віз передачку під Бахмут, а Віталій був на нулі. Мати хлопця дуже хвилювалася, так хотіла, щоб вони зустрілися, але зустріч відбулася інакше – приїхав сам в закритій труні.
Найбільше захисники потребують нашої уваги
– Найбільше захисники потребують уваги, ліків, засобів зв'язку та тепла. Також теплого одягу.
Оскільки на фронті не завжди є час прати та сушити одяг. Тому одяг війсковим потрібен завжди.
– Наша підтримка та увага для захисників – на вагу золота. Ми телефонуємо до них, цікавимося як у них справи, чи живі, здорові. Запитуємо, чим займалися. Вони з нами діляться своїми комічними ситуаціями, розпитують як у мирному житті справи.
Повномасштабна війна змусила переоцінити багато цінностей, кожен зрозумів чого вартий у цьому житті. Кожен зрозумів на кого можна покладатися, а на кого ні. Для когось війна – це горе, для інших – спосіб нажитися. Українці багато чого побачили й багато чого зрозуміли, головне – зробити правильні висновки й в майбутньому не наступати на ті самі граблі.
– Якось ми їздили до наших хлопців в Куп'янськ, зустріли й поспілкувалися з місцевою жителькою. В мирному житті вона підприємиця, нині ж займається волонтерством, допомагає безпритульним тваринам. І вона розповіла, як прийшли так звані "освободітелі" визволяти їх. Російські військові окупували місто, встановили свою владу і перш за все, що вони зробили – завезли своїх наглядачів над освітою та своїх підручників, зібрали усіх вчителів й сказали "Тепер будемо вчити по наших книгах, нашу історію". Ті хто повівся на цей колабораціонізм, ті ще якось могли жити, а тих, хто не був згоден саджали в тюрму. Більша частина інтелігенції сиділа за ґратами. Когось з часом випустили, а когось забрали з собою. І не відомо що з ними зробили: чи просто вивезли на територію росії чи відправили на той світ. Навіть про мера Куп'янська досі нічого не відомо.
Фото: з особистого архіву респондента
На останок хочу сказати, що бути волонтером – важлива й відповідальна місія, адже саме активна позиція, небайдужість та невтомна праця додає віри у те, що у нашого народу є майбутнє.
***
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
