Олена (прізвище та місто не вказуємо, з етичних міркувань та в цілях безпеки респондента) – переселенка зі Сходу України. До Гадяча жінка переїхала у 2014 році, коли почалися бойові дії в її рідному місті. А з початку повномасштабного вторгнення – 2022 року – забрала своїх рідних й виїхала за кордон.
Рідне місто Олени майже повністю зруйноване, проте її вітчим, «друзі» досі живуть на Сході. Про перший день війни, виживання в окупаційному місті, а також про страхи та бажання жити – у матеріалі Гадяч.City.
Хвилювалася, як приймуть гадячани, і чи буде проблема у мовному бар’єрі
– Я народилася та виросла на Сході України. Планувала навчатися в торговому університеті, проте при вступу в універ не вистачило кількох балів, тому вступила у Донецький інститут залізничного транспорту на менеджмента організації.
Після закінчення навчання, Олена не працювала за професією жодного дня. Натомість їздила на заробітки за кордон.
– Коли у 2014 році почалася війна, я переїхала до мами, яка проживала у приватному секторі, подалі від міста. Як почалися інтенсивніші обстріли, ми перебралися до бомбосховища й прожили там п'ять місяців. За ці місяці навчилися визначати коли будуть обстріли, а коли буде трохи тихо. І в цей момент, коли знали, що обстріли припиняються, ходили за продуктами.
У пані Ольги у Гадячі проживає родичка, саме вона наполягла, щоб жінка зібрала речі, забрала свою родину й виїхала з міста:
– Я виїхала з сином, мати відмовилася їхати. Їй дуже важко залишати свій дім, в якому роками вкладала свою душу.
Виїхали нормально. Проблем з перетином кордону не було. У Гадячі родичі зустріли Олену та її сина. Допомогли облаштуватися. Жінка влаштувалася на роботу, а вже за кілька місяців зустріла свою другу половинку.
– Мені було дуже важко, я плакала кілька місяців, не могла заспокоїться й взагалі прийти до тями. Проте заради сина, повинна була узяти себе в руки, що я й зробила.
Коли Олена переїхала у 2014 році до Гадяча, то дуже хвилювалася як її сприймуть самі гадячани, і чи буде проблема у мовному бар'єрі. Проте всі хвилювання були марними.
– За всі роки поки я тут живу мені ніхто не сказав, що я якась не така, чи чому я взагалі сюди приїхала і так далі. Мене ніхто не звинувачував. А навпаки, поставилися з розумінням й допомагали чим могли.
Мій організм не хотів сприймати той факт, що знову потрібно кудись виїжджати
– Я до кінця не могла повірити в те, що повномасштабна війна все-таки розпочалася. Не хотіла пережити те, що пережила у 2014 році. Мій організм не хотів сприймати той факт, що знову потрібно кудись виїжджати. І я відразу сказала, що все, більше нікуди не поїду. Чоловік пропонував під час повітряної тривоги спускатися у бомбосховище, проте й тут відмовилася. Було дуже страшно. А ще страшніше, коли розпочалася повномасштабна війна, а мій син був у бабусі на Сході України. І там, 24 лютого, російські військові збирали на війну чоловіків та юнаків з 17 років. І я боялася за життя власного сина. Дякувати Богу, знайшла спосіб і забрала його.
Якщо порівнювати війну, яку розпочали росіяни, то у 2014 році відбувалися бойові дії на околицях міста, жителі Сходу чули постріли, свист ракет, вибухи. Проте з 2022 року міста стирають з лиця землі. Те, що не розбомбили, російські військові все вивезли. Місцеві жителі залишилися без світла та зв'язку.
Усі люди, які працювали в органах влади, на високих посадах і підтримували Україну, їх вважають або безвісти зниклими, або на іншому світі.
Зараз люди розуміють, що відбувається, а тоді, у 2014 році, люди не розуміли. Більшість думали, що місцеві самі хотіли цього референдуму, проте такого не було. Олена каже, що містяни не ходили голосувати, не виходили в місто, а по телебаченню показали все навпаки:
– У 2022 році мені вдалося вмовити й забрати матір до себе, у Гадяч, а от вітчим відмовився їхати. Виїжджали зі Сходу на підконтрольну територію України через Литву та Латвію. Хоча до 24 лютого на підконтрольну територію України можна було спокійно попасти напряму.
Залишилися й так звані друзі Олени. Жінка каже, що майже з усіма перестала спілкуватися, адже починаючи з 2022 року, її вважають зрадницею, яка залишила «руській мир» і живе в Україні:
– Мені інколи й погрози приходять, хоча вони знали, що я завжди була за Україну. Трохи образливо, бо ж з ними дружила скільки себе пам'ятала.
Німеччина солідарна з Україною та її народом
22 жовтня Олена своїх рідних вивезла за кордон, у Берлін.
– Коли ми приїхали, на центральному автовокзалі нас зустріли волонтери з України. Вони працюють й допомагають біженцям. З будь-яким питанням можна підійти, і вони допоможуть. Поселила своїх в готелі сімейного типу.
В Берліні жити можна. Проте, за словами жінки, місцеві дещо строгі:
– До прикладу, якщо у нас, в Україні, чоловік може поступитися вагітній жінці, чи жінці похилого віку, то у Берліні якщо й буде вільне місце, чоловік краще сидітиме сам і поставить свої сумки, а жінка просто стоятиме поруч.
Проте в Берліні безкоштовна медична допомога, і мамографія, і огляд гінеколога. Один раз на тиждень медичний персонал приїде до вас додому й візьмуть тест на коронавірус.
А ще коли родина Олени приїхали до Берліна, коштом держави її матері та синові надали окуляри, оскільки у них були певні проблеми із зором.
Мінус – мовний бар'єр. Жінка каже, що в цьому плані трохи важко. Проте по приїзду їм безкоштовно організували курси з німецької мови:
– Для мене головне, що моя родина у безпеці. Відвезла, поселила, побачила місто. І тепер можна додому, в Україну, до чоловіка.
Як почалася війна в Україні, німці підтримують Україну як можуть. Організовують благодійні ярмарки, на якому збирають кошти для нужденних українців.
– А посольство росії у Берліні загороджено стрічками. Росіяни бояться якби місцеві на них не напали, не розбили вікна чи ще щось. Німці солідарні з українцями, – говорить Олена.
Війна лише поставила на паузу мої мрії
У Гадячі Олена з чоловіком планували побудувати будинок, проте розпочалася повномасштабна війна. Але вона лише поставила на паузу мрію.
– Мати повернеться в Україну, проте вона ще не знає, що на Схід я її вже не відпущу, залишу біля себе. Сама також не повернуся, адже у Гадячі у мене є родина, друзі. Гадяч – мій дім. Ми поїдемо лише у гості, у вільний український Донецьк.
