Рік тому, 11 квітня 2022 року, під час спроби прориву українськими військовими оточення російськими окупантами Маріуполя, загинула бойова медикиня танкового батальйону 36-ї бригади морської піхоти Ольга Таран, родом із Котельви, що на Полтавщині. До загибелі жінка півтора місяця виконувала свій військовий обов’язок на заводі Ілліча і навіть за мить до смерті просила побратимів не залишати ранених.
Остання ротація
12 квітня 2022 року вранішню тишу у квартирі полтавки Анни Міняйло порушив телефонний дзвінок. Всі ще спали. На годиннику була сьома ранку, телефонував тато Анни. Для дзвінка просто так це було дуже рано. Анна боялася взяти слухавку, бо вже на підсвідомому рівні відчувала, що цей дзвінок не на добро. Анна подумала: або щось із мамою. Або… із Олею.
Анна Міняйло із сестрою Ольгою Таран Фото: Фото надане Анною Міняйло
Ще у грудні 2021 року їхня Оля: для родини донька і сестра, мама і дружина, для танкового батальйону 36-ї бригади морської піхоти – виконувачка обов’язків начальниці медичного пункту Ольга Таран поїхала на ротацію до Сартани, що за шість кілометрів від Маріуполя. Там вона й зустріла повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року. Хоча вже з 22 лютого евакуйовувала поранених хлопців. У день вторгнення Ольга зателефонувала до Анни і дала інструкцію, куди вона мала їхати, якщо росіяни спробують захопити Полтаву.
Анна запитала сестру, чи у неї все гаразд.
— На 90 відсотків складаюся із кави, тиск 190 на 100, — відповіла Ольга.
Після того сестрам вдалося поспілкуватися лише декілька разів, та й то у режимі повідомлень: Ольга була в оточенні у Маріуполі й не могла зв’язуватися із рідними. Попередила Анну, щоб завжди відповідала на незнайомі телефонні номери, адже дала її телефон усім своїм знайомим. Та попросила, щоб Анна подбала про доньку Владиславу.
Ольга Таран із донькою Владиславою. Фото: Фейсбук-сторінка Ольги Таран
Анна натиснула на вхідний виклик.
Тато на тому боці слухавки плакав і запитував як далі жити.
Чоловік Ольги, теж військовий, рано-вранці 12 квітня повідомив батьків Ольги, що їхня донька напередодні загинула у Маріуполі.
Ольга не повернулася зі своєї останньої ротації. Де все починалося, там усе й закінчилося: у 2015 році перша ротація Ольги Таран була на Донеччині — у районі населених пунктів Піски та Водяне. Остання — поблизу Маріуполя. Подруга Ольги згадувала, що у неї було погане передчуття, що із цієї ротації вона не повернеться.
Латина на шпалерах
Між Ольгою та Анною — п’ять із половиною років різниці у віці. Дівчина пригадує, Ольга ніколи не говорила, що хоче стати ані військовою, ані медиком. Хоча у дитинстві вже цікавилася медициною у іграх — давала уколи лялькам, реанімувала горобенят, які випали із гнізда.
У 2002 році Ольга закінчила 9 класів місцевої Котелевської гімназії. На сімейній раді постало питання: що далі робити — чи Ольга навчатиметься далі у школі чи завершуватиме навчання й здобуватиме фах. На той час Ользі було лише 15 років і батьки дуже хвилювалися відпускати доньку у доросле життя. Тому колективно вирішили, що Ольга поїде на навчання до Лубен — у місцеве медичне училище. Мама дівчат була родом із Лубенщини, там проживали їхні бабуся і дідусь, тож для Ольги це був надійний тил. Й батьки не так хвилювалися за доньку.
Фото: Фейсбук-сторінка Ольги Таран
Анна пригадує: спочатку Оля вагалася, чи медицина буде їй до душі. Проте пізніше зрозуміла, що це те, чим вона хотіла займатися у житті.
— На першому курсі ми усією родиною здавали із Олею екзамен із латині. У нас було лише два дні і шістсот слів. Щоб вона їх запам’ятала ми писали їх простим олівцем на шпалерах, меблях, де тільки можна. Вивчили всі. Оля здала екзамен, а я їх навіть пам’ятала на своєму першому курсі,— говорить Анна.
У Лубнах Ольга зустріла свого першого чоловіка — військового льотчика. Вісімнадцятирічна Ольга поїхала слідом за чоловіком у Миколаїв, куди його направили по військовій службі.
Тут Ольга працювала у притулку для дітей, а потім й у центрі соціально-психологічної реабілітації для дітей. Анна Міняйло пригадує, що її сестра дуже любила вихованців закладів, за свої гроші купувала солодощі й одяг, а дівчаткам-підліткам була за подружку і старшу сестру.
Миколаїв став доленосним містом у житті Ольги Таран. Вона тут не лише зустріла свого другого чоловіка, народила доньку Владиславу, а й почала свою військову службу.
Коли росіяни у 2014 році вторглися на Донбас, Ольга перебувала у декретній відпустці. Чоловік Євген пішов воювати на фронт. Щойно декретна відпустка завершилася — це був жовтень 2015 року, Ольга й сама підписала контракт зі Збройними силами України.
— Вона вирішила не повертатися на те місце роботи, звідки йшла у декрет, — говорить Анна. — Говорила, що від неї буде більше користі на фронті. Їй дуже хотілося служити у 36-й бригаді морської піхоти (яка базується у Миколаєві — прим. авторки), постійно шукала вакансії.
Ольга дуже хотіла служити у 36-й бригаді морської піхоти.Фото: Фейсбук-сторінка Ольги Таран
За 7 років служби Ольга Таран неодноразово бувала у зоні проведення антитерористичної операції та операції об’єднаних сил. Служила фельдшеркою танкового батальйону, польового вузла зв’язку, бойовою медикинею медичної роти, а потім повернулася у свій танковий батальйон на посаду виконувачки обов’язків медичного пункту. Ольга мала безліч нагород і медалей. У квітні 2021 року Ольгу Таран указом Президента України нагородили медаллю «За врятоване життя».
— Але ми не знали про її нагороди, вона мало ділилася із нами про свою військову службу. Усі її міжнародні сертифікати, медалі ми знайшли лише тоді, коли готували документи на поховання. Вона завжди говорила, що менше знаєте, краще спите, — пригадує Анна. — Її смерть стала спустошенням для багатьох, адже її любили і поважали, бо вона сама віддавала всю себе своїй роботі.
Квітень 2021 року. Рідні дізналися про нагороду Ольги, коли впізнали її на фото.
Пекельний квітень 2022-го
За рік по смерті Ольги у її родини залишилося чимало питань. Хоча, як зазначає Анна, вони не були у Маріуполі й не можуть оцінювати дії тих, хто потрапив у пекло. Ольга була серед тих військових, які у ніч із 10 на 11 квітня намагалися здійснити прорив із заводу імені Ілліча («Азовмаш»), що у Маріуполі, щоб з’єднатися із військами Збройних сил України. Відомості про смерть Ольги родині довелося збирати буквально по крихтах на основі свідчень побратимів.
— У нас не було безпосереднього свідка її смерті. Це були лише перекази свідчень. Жені, чоловікові Олі, про її загибель повідомив її побратим і друг родини, який разом виходив із нею. Проте він також не був безпосереднім свідком. Коли Женя у цей же день хотів дізнатися подробиці, цей військовий уже був поза зоною — він потрапив до російського полону, — розповідає Анна.
Ольга за місяць до повномасштабного вторгення. Фото: Фейсбук-сторінка Ольги Таран.
24 лютого 2022 року 36-та бригада зайняла позиції на заводі Азовмаш. Він був менш захищений, ніж завод Азовсталь, а постачання — як зброї, так і їжі оборонці Маріуполя востаннє отримали 3 березня. Після цього до Азовмашу вже не було доступу. Останні дні перед проривом Ольга як і решта бійців харчувалася раз на день — іноді свої порції їжі вона віддавала побратимам.
Коли ситуація на «Азовмаші» стала критичною, 36-та бригада вирішила йти на прорив. Після декількох невдалих спроб і великих втрат особового складу частина бригади під командуванням Сергія Волинського з’єдналася із азовцями на Азовсталі. Інша частина потрапила в полон.
У ніч прориву Ольга зібрала у бункері всіх своїх, роздала перев’язувальні засоби і знеболювальні, проінструктувала, як надати собі чи іншому медичну допомогу й просила, щоб допомагали пораненим.
У Ольги була змога поїхати у броньованому авто, куди саджали поранених і дівчат-медиків. Проте вона поступилася своїм місцем пораненому бійцеві, а сама сіла у тентоване, нічим не захищене вантажне авто.
Щойно їхня група почала виходити, росіяни стали крити колону вогнем. Ольга отримала перше поранення у живіт. Проте й поранена Ольга виконувала свої обов’язки. Вона побачила, що комбат танкового батальйону отримав поранення. Він загинув одразу, але Ольга про це не знала і побігла надавати йому допомогу.
У цей час розпочався мінометний обстріл, поряд із Ольгою впала міна й жінка отримала численні осколкові поранення. Коли обстріл закінчився й до Ольги прибігли її побратими, вона була іще жива. Їй вкололи знеболювальне, проте тяжкі поранення не давали шансу на життя.
Ольгу поховали у братській могилі, а для її родини почався період… надії.
Три місяці надії
Після татового дзвінка зранку 12 квітня Анна відчула, як щось у неї всередині обірвалося. Але три місяці Анна та її родина вірила, що Ольга жива.
— Ми опанували себе. У нас не було жодних доказів, що Оля загинула, ми мали лише перекази від інших. Тому це давало якусь надію, — говорить Анна.
15 квітня родина подала заяву на розшук Ольги, мама Анни і Ольги здала біоматеріал для зразків ДНК. З квітня по 12 липня родина на переставала шукати Ольгу або бодай якісь відомості про неї. Анна обривала телефони гарячих ліній прокуратури, СБУ, урядової лінії. Знайшла військових, яким вдалося прорватися крізь лінію фронту і дістатися до Запоріжжя. Але про смерть вони також лише чули.
Постійно моніторила російські телеграм-канали. В одному знайшла військовослужбовців танкового батальйону. Слідкувала, чи не обміняли їх.
Фото: Фото із ообистого архіву Ольги Таран
29 квітня обміняли військовослужбовицю, яка була із Ольгою Таран на Азовмаші. Родина Анни вийшла із нею на зв’язок. Вона не була на прориві безпосередньо із Олею, але після спроби чула, що Оля загинула. Але підтвердити цього не могла. Як і не було у неї конкретної людини, яка бачила смерть Олічки. Але поранені і ті хто вижив після обстрілу росіян та повернувся у бункер, всі говорили, що Оля загинула, – говорить Анна.
Сумнівів додавало й те, що рідні почали чути різні версії її загибелі, тому цей факт додавав ще більше упевненості, що Ольга жива. Їхня віра у це зміцніла, коли вони дізналися, що Ольга може бути у Оленівці. Такі відомості їм вдалося дізнатися… від російської сторони.
— Ми через батька одного із побратимів змогли вийти на контакт із росіянином, який міг щось знати про полонених. У червні від нього прийшло повідомлення: «девочку нашли. сидит под Д». А наступного дня прийшло ще одне повідомлення: «Д — Еленовка», – говорить Анна Міняйло.
Проте доки рідні сподівалися, що Ольга жива і шукали, її тіло вже було у Києві — на початку червня (обмін був 9 червня) російська та українська сторони провели обмін загиблими. Серед тих, хто повернувся додому була й Ольга.
13 липня прийшли результати аналізу ДНК. У Центрі цивільно-військової співпраці Анні повідомили, що є збіг біоматеріалів мами дівчини та невідомої жінки, чиє тіло знаходиться у київському морзі. Так вмерла надія, що Ольга жива. Але Анна й далі хапалася за останні соломинки. Сподівалася, що ДНК-тест міг бути помилковим. Але на жаль, дива не сталося, на тому боці слухавки вона почула слова співчуття. Анна змогла повідомити батькам, що Олі більше немає лише наступного дня.
Ольга Таран повернулася у рідну Котельву 21 липня. Її із військовими почестями поховали на місцевому кладовищі. Донька Ольги Владислава попри свій вік мужньо пережила звістку про смерть мами. Євген і зараз захищає Україну.
— У Олі була можливість не залишатися у Маріуполі. 20 лютого вона мала йти у відпустку. У неї вже були квитки із Маріуполя до Миколаєва. Але вона залишилася. 24 лютого командир пропонував дівчатам виїздити, але вона залишилася. 26 лютого вона потрапила до госпіталю й теж могла виїхати із Маріуполя, але все одно залишилася. Я думаю, якби її хлопці були на Азовмаші, а вона була на підконтрольній території, вона б собі цього не пробачила, – говорить Анна.
Дівчина зазначає, що найбільше їй хочеться, аби про Ольгу не забували, як і не забували про її хлопців із 36-ї бригади, які зараз знаходяться у російському полоні. Адже Ольга стояла за них горою. Й загинула за них.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
