Дорога до Московського Бобрика, що на Сумщині, пролягає через мальовничий ліс. Перший сніг, що засипав високі сосни, кам’яна бруківка аж до самого села створюють відчуття казки. Але це на мить, адже одразу на думку спадає, що цією сторічною дорогою пхалася на Полтавщину російська колона і окупанти теж милувалися чарівним сумським лісом. У Московському Бобрику наприкінці лютого 2022 року зійшлися три колони російської техніки, яка мала через Полтавщину рушити на Київ. Навіть через 9 місяців після початку повномасштабного вторгнення тут все нагадує про присутність росіян.
Росіяни спалили авто старости села
Дороговказу, що переїжджаєш межу Сумської і Полтавської областей, як і вказівника на Московський Бобрик немає. Але коли закінчується асфальт і переходить у бруківку, парканам, наличникам на вікнах здогадуєшся, що це вже інша область.
У Московський Бобрик в’їжджаємо по центральній дорозі. І одразу нас зустрічає високий саморобний флагшток висотою не менше 30 метрів, на якому майорить український прапор. Він тут із 2014 року. І лише один раз його господар спустив його — коли росіяни заходили у село. Зранку здається, що село порожнє, тільки під обід на вулицях починають з’являтися люди: біля школи ходить групка школярів, на зупинці жінка стоїть і чекає рейсового автобуса, а місцева мешканка йде на закупи у магазин.
Над селом майорить жовто-блакитний прапор.
У селі три магазини. Два із них обчистили росіяни. Вікно біля входу одного із них затулене зеленим шматком металу. Вікно розбили росіяни, щоб влізти у приміщення і поживитися товарами. Брали шоколадні батончики, снеки, батарейки.
– Якщо чесно, їм тут нічого було і брати, селяни напередодні усе розкупили, наприклад ковбасу, хліб, росіянам їм лише солодощі, печиво, розгребли батарейки та ліхтарі у сусідньому магазині, – говорить продавчиня.
Магазин, який пограбували росіяни.
А ось у третій магазин росіяни залізти не змогли. Врятували від мародерства решітки та залізні двері — кілька років тому цей магазин також хотіли пограбувати, тож господарі вирішили убезпечити своє майно. І не помилилися, ставлячи міцні двері. Російські військові намагалися їх відігнути, але у них нічого не вийшло.
Біля магазину зустрічаємо пана Івана. Він розповідає, що росіяни вкинули у автомобіль сільського старости гранату. Чоловікові вдалося врятуватися, а ось автомобіль згорів ущент. Стає зрозуміло, чому напередодні староста відмовляється говорити із журналістами — люди, які стикалися із росіянами продовжують боятися.
Місцевий житель Іван розповідає, як росіяни кинули гранату у автомобіль старости
Росіяни, в основному буряти, заїхали у село 26 лютого по обіді. Працівниця ферми пані Ірина розповідає, що їхня зміна якраз йшла із роботи, коли помітили російську колону, що йшла селом.
— У колоні були танки й машини. Наша ферма трохи віддаль стоїть від траси, нас не було видно. Ми стояли й рахували. І пізніше всі селяни згуртувалися і передавали одне від одного інформацію на Лебедин, Гадяч. Якби ми цього не робили, то вони б залишилися тут надовго, – говорить жінка.
Пані Ірина переконана, що росіяни їхали на Київ, але у Лебедині їх не пустили у місто і вони почали кружляти, шукаючи виходи, як прорватися до столиці. Зокрема, й через сусідню Полтавщину.
Зараз уся країна переживає наслідки обстрілів енергосистеми росіянами: жителі міст і сіл сидять без зв’язку, тепла та електроенергії. Проте жителі Московського Бобрика відчули всі незручності ще у березні — майже місяць вони жили без електроенергії: через бойові дії енергетики не могли відремонтувати електромережі.
Під час окупації село практично було відрізане від цивілізованого світу. Рятували сумських бобричан… гадячани: із сусідньої Мартинівки Великобудищанської громади возили селянам хліб. А жителі навколишніх сіл і навіть із Лебедина їхали у Гадяч, щоб зняти готівку, купити пальне чи ліки.
Грабували і шукали воду
Коли почалася повномасштабна війна і росіяни просувалися вглиб країни, зокрема на Полтавщину, на сусідній із Сумщиною Гадяччині ширилися чутки про те, що окупанти знущалися з жителів Московського Бобрика, зокрема під дулами автоматів примушували ремонтували міст, який з’єднує дві частини села. Але міст виявився цілим, а події відбувалися зовсім не так.
На містку росіяни облаштували блок-пост. На цьому блок-посту вони зупинили маршрутку, яка їхала із Лебедина. Усіх чоловіків, яких були у маршрутці, забрали у полон. Також до імпровізованої в’язниці забрали двох селян
— Нашу працівницю росіяни тримали на блок-посту цілу годину. Вона йшла на роботу, на ферму. Була десь шоста ранку. Вона переходить місток і тут чує: «Стій куди йдеш?». Почала пояснювати, що вона йде на ферму. А їх було троє на блок-посту. То лише один її розумів, що вона відповідала, а ті два української мови не знали. А вона по-нашому, упевнено із ними говорила. А із дому за нею ув’язався пес. І з росіянами була собака. От лише пса цієї жінки звали Пулємьот. Собаки почали між собою гризтися. А вона ж не скаже: «Пулємьот, фу!», бо хтозна ж що у головах тих росіян. Росіяни її потримали на блок-посту, не ображали, а потім наказали йти додому і щоб більше не траплялася на очі, — розповідає пані Ірина.
Місток у Московському Бобрику, на якому був російський блок-пост.
Росіяни окопалися неподалік села, а у саме село ходили за поживою: шукали воду, зайшли на обійстя бобричан і поки ті сиділи у погребі, вкрали смартфони, у ще одних людей вкрали автомобіль і каталися на ньому по селу, а потім коли українські військові почали їх «накривати», покинули його. У місцевій школі росіяни вкрали шкільний автобус і ним перевозили, можливо, боєприпаси, які залишилися у танках, які застрягли на Гадяччині.
У помешканні старенької бобричанки (її, на щастя не було вдома, вивезли діти) забрали старі домоткані доріжки – щоб укриватися – та почату пляшку домашнього вина.
А ось у навколишніх селах не обійшлося без жертв. У сусідній Будилці росіяни розстріляли МАН. Водій повертався із Сум до Полтави. Він загинув на місці. Також окупанти розстріляли молоду родину Солошенків, яка намагалася виїхати із Токарів. Солошенків оголосили у розшук, а у цей час їхні тіла три дні лежали у лісі під селом. Загинули тато, мама і дворічний малюк.
Автівку, у якій їхали Михайло, Інна та малюк Єфрем, розстріляли росіяни. Фото: Телеграм-канал ЄХБ | Братство
Музей окупації просто неба
3 березня 2022 року холодноярці вибили росіян із Московського Бобрика. Але війна повернулася до села через пів року – у вересні у рідному селі поховали 27-річного сержанта Владислава Рудницького. Владислав пішов добровольцем на фронт у квітні, а 22 вересня в танк, біля якого перебував чоловік, влучила міна. Владислав і ще один військовий загинули, ще двоє їхніх побратимів отримали поранення.
Житель Московського Бобрика Владислав Рудницький добровільно пішов до війська. Фото: Всі Суми. Панорама.
За збігом обставин саме брат Владислава, 18-річний Олексій показує куди нам їхати, саме до дому Рудницьких ми потрапили, питаючи дорогу до російських окопів. Хлопець говорить, що він тепер у родині за старшого і дуже сумує за Владиславом.
Попри те, що Олексій запевняє, що кожен клаптик лісу перевірили сапери, все-таки якось лячно заїжджати у його глибину. Особливо коли бачиш хоч вже і вицвілу табличку «Обережно, вибухонебезпечні міни». Росіяни понаривали окопів і бліндажів понад лісовою дорогою. Здалеку здається ніби то могилки. По краях окопів-могилок поросли гриби.
Перше відчуття, коли заїжджаєш до цього лісу – огида. Не рятують навіть мальовничі краєвиди. Адже росіяни залишили по собі величезний смітник: пет-пляшки, розлиті у підмосков’ї, обпалені штани, тару з-під консервів і навіть спідню білизну та подушки. На сосновій гілці висить балаклава. Бобрицький ліс став музеєм окупації росіян просто неба.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
