Сім місцяців тому на території Великобудищанської громади із Сумської області прийшли «гості» — 4-та елітна кантемирівська дивізія. Через сім місяців у громаді мало що нагадує, що тут були росіяни. Але залишилося одне – страх, а разом із тим ненавість до окупантів, пише Гадяч.Сity.
Росіяни облашувалися на місці скотомогильника
На територію Гадяччини росіяни зайшли ввечері 26 лютого. Це був лише другий день повномасштабного вторгнення. Пересічні жителі «слабким» місцем вважали харківський напрямок, але росіяни зайшли з боку Сумщини. Це була так звана елітна 4-та кантемирівська дивізія. Але слово елітна до військових не підходить, бо поводилися росіяни не як справжні офіцери — вели обстріли по будинках жителів сіл громади, вбили мешканця Веприка та обіймали позиції прямо під вікнами будинків. На колону із російської техніки — понад 100 одиниць — полювали мисливці, місцеві жителі палили танки і знешкоджували їх. Остаточно її розбили ЗСУ, всю техніку затрофеїли військові.
Плішивчани сиділи по погребах, а новини дізнавалися із Фейсбука
Перше село у громаді, куди ми їдемо — Плішивець. Сюди росіяни не дійшли, але страху люди натерпілися. Це зараз вони чистять буряки в полі і збирають гарбузи за кілька кілометрів від того місця, де росіяни влаштували собі стоянку. А тоді чи не все село сиділо у погребах і боялося вийти на вулицю. Відчайдухи колотили коктейлі молотова, а на блок-посту, що ще й досі залишився на виїзді із села, спостерігали за дорогою.
— Он там вони стояли, — киває у бік полів плішивчанка, яка збирає на полі свій урожай. — На межі Пліщівця і Кам'яного. Там ще колись скотомогильник був на тому місці, де вони осіли.
Там були росіяни
У самому селі порожньо і тихо. Тільки баба Настя (Черевко) спираючись на палицю йде додому із магазину. Вона народилася в 1945 році і в своєму віці бачить вже другу війну. Вони прийшли зі звуками обстрілів Сум – як росіяни бомбили це місто було видно і чути навіть у Плішивці.
— Як почало бомбити, ми збиралися у погріб. А я лягла і заснула. Невістка будить: вставайте, мамо, будемо у погріб ховатися. А я своє збіжжячко поклала коло себе, а хустки ніякої не знайду. А вона мені потрібна, бо у погребі сиро. Поки я шукала, вже мені кажуть, лягайте, мамо, та спіть далі. Воно ж уже перестало бити, та й кажуть, що у погребі може засипати, — каже старенька.
Бабуся застала і Другу світову, і російсько-українську
Жителька села Світлана пригадує, що дізналася, що в громаду заходять росіяни, коли готувала вечерю: у кухню забіг чоловік і сказав, що ідуть окупанти.
— Я відставила суп, ми забігли у хату, сховалися у ванній. Сиділи там мабуть, годин до двох ночі. До мене хтось телефонує, чоловік кричить, щоб я не брала трубку. Зараз смішно. А тоді ми зрозуміли, що було б щось страшне: те, що було у сусідніх селах Кам'яному і Будилці, — говорить жінка.
Світлана разом із чоловіком перед самою війною хотіли переїхати до Харкова — у Вільшаній біля Харкова у них є будинок, у Світлани вже було місце роботи. Але війна перекреслила всі плани.
Прапор у Бобрику залишився на місці
У Бобрику є така вулиця — Забайкал. Чи ж знали бобрівчани, що по Забайкалу будуть кататися росіяни, які можливо, приїхали із Забайкалля. Староста села Світлана Вельбой пригадує, що окупанти з’явилися в селі 26 лютого надвечір. Це була субота, але в сільській раді був робочий день – тут збирали гуманітарку на Збройні сили.
— Десь о шостій зателефонували із Лебедина і повідомили, що росіяни рухаються в нашу сторону. Я залишилася сама у сільській раді, все поспіхом позачиняла і побігла додому , — говорить Світлана Вельбой.
Світлана Вельбой організувала у селі доставку продуктів і ліків
Три дні бобричани сиділи вдома мов миші.
— Ми просили людей, щоб вони нікуди не ходили. Навіть вдома було страшно, стоїш біля вікна і не знаєш поцілять у тебе чи ні, — каже Світлана Вельбой. — Телефонує до мене одного разу місцева жителька і запитує: а що це за солдати стоять у мене біля двору? А я їй у слухавку кричу: "Сидіть не висовуйтеся, то не наші"!, — говорить жінка.
Чимало бобрівчан організували у місцеву оборону. Вони чекали приходу росіян і навіть вирішили, що окупанти оминули село, як вони приїхали близько опівночі. Селом проїхали до Веприка, а потім повернулися. У селі росіяни на городі місцевої жительки поставили танк, гуркотіли технікою до третьої ранку, а потім близько 10-ї покинули його. І туди прийшли бобричани. Пані Світлана красиво говорить, що жителі села обеззброїли танк. Але житель Бобрика Анатолій говорить прозаїчніше:
— Та тягли із того танка все, що можна було витягти. Коли вони (росіяни) повернулися до танка, їх чекав «приємний» сюрприз.
Чоловік на цих словах сміється і ми разом із ним.
У Бобрику росіяни каталися лише по центральній частині села. На їхньому шляху завжди зустрічався прапор на колишньому місці сільської ради.
— Слава Богу, прапор у нас залишився на місці, — говорить Світлана Вельбой.
За всю розмову її голос почав тремтіти лише на цій фразі.
Прапор у Бобрику витримав нашестя росіян
Видаляли Вайбер зі смартфонів
Мартинівський старостат простягається над трасою, що йде на Охтирку. Саме цією дорогою до Мартинівки рухалися росіяни. Про деякі недавні події нагадує скромний хрест по праву руку – тут загинули охтирські тероборонівці. Сама Мартинівка зустрічається відірваним дороговказом: війна перетворила Мартинівку на Тинівку.
Тут стояли російські танки
– У мене була перша думка: куди ховати доньку, – говорить місцева мешканка Марія (імя змінене).
— Ви боялися, що її зґвалтують, — запитуємо її.
— Ми ще не знали про Бучу, але вже знали, що росіяни зло, — відповідає жінка. — Ми навіть Вайбери видаляли, щоб у них не було приводів до нас чіплятися.
Марія була однією із тих, хто передавав координати і кількість російської техніки:
— Я в темноті прямо перед колоною перебігла дорогу, перелізла через перелаз, стала під сусіднім парканом і не дихаю. Рахую танки, а що я можу бачити в темноті, телефоную й кажу: "Шість". А мені кажуть: "Повинно бути 11!",— пригадує Марія.
Тетяна (теж ім'я змінене на прохання жінки) говорить, що найстрашніше було тоді, коли із Охтирки через село їхали цивільні люди – втікали від війни.
— Потік машин такий великий був, неможливо було перейти дорогу. Я сама із іншого села, а працюю в Мартинівці. як мені додому дістатися. Із Гадяча вже маршруток не було, машини, які їдуть, мене не візьмуть, бо вони забиті вщент. Щоб мені піти полем – я як на долоні, мене відразу вб’ють, – каже Тетяна.
У Мартинівці росіяни обстріляли будинок Миколи Вовка. Чоловік дивом залишився живий, кулі відрекошетили від залізних дверей.
«Зачиняйся, їдуть танки»
Центр Мартинівки – як на картинці, затишний і навіть трохи казковий. Можливо, такому шарму йому додає стара радянська мозаїка на будинок культури. Тут же поряд із закладом культури стоїть «бар» – так місцеві називають магазин, де можна і зібратися, і посидіти за столиком. У «барі» хазяйнує продавчиня Любов Жорняк. Саме до неї "у гості" приїхали поживитися росіяни.
Пані Любов пригадує, у селі магазини вже не працювали, люди кинулися докупляти останнє в неї. У цей момент пішла чутка, що наближаються російські танки.
Безстрашна продавчиня Любов Жорняк
— І люди кинулися із магазину, а я залишилася сама. Тут мені телефонує власниця магазину і говорить "Зачиняйся, їдуть танки". Я зачинилась, світло вимкнула. Стою за прилавком. Вони під'їхали до магазину, прямо у вікно встромили дуло. А я собі тихенько з-за прилавки іду дивитися, що вони роблять. Їх було четверо, один зістрибнув із танка, поторсав двері, а не може влізти. І тут я чую, як місцевий наш житель підходить до них і каже: "Парні, я за вас. Вона там всередині". І почали дьоргати двері. А я ж біля вікна стою слухаю. У мене й серце впало, почало трусити, думаю, ну це все, — пригадує Любов Жорняк. — Але вони розвернулися і поїхали. Я вже наступного дня почала думати: а якби взяли і гепнули із танка у вікно.
Любов Жорняк показує, куди дивилося дуло російського танка
Танки ревіли мов скажені
Якщо стояти на березі ставка, з-за ще не пожовклих крон дерев, видніється шматочок даху, вкритого шифером. Це будинок Наталії Ізвєкової, жительки маленького села Велике, що у Мартинівському старостаті. Але на початку березня її та будинки сусідки пані Наталії були як на долоні — зеленого листя для захисту ще не було. Саме із того місця, де видно краєчок шиферного даху, росіяни обстріляли ці будинки. Видно, що місце для обстрілу вибирали повністю — метр вліво, метр вправо і цілі вже немає.
Кулеметну чергу пускали по дахах. А в цей час у будинку пані Наталії ховалися її лежача мама, донька, племінниця, її мама, сестра Наталії та троє маленьких дітей. Родина сестри втекла від війни із Охтирки. 25 лютого Віра, донька Наталії, на таксі поїхала їх забирати, бо ніхто не зважувався їхати в Охтирку. Водій кілька разів хотів повернутися, але Віра просила все-таки поїхати й забрати, бо її родичі були у пеклі. Проте війна дістала їх усіх.
— Танки ревіли як скажені. Росіяни туди-сюди їздили по трасі, бо вказівників ніяких не було: то на Бобрик їздили, то назад сюди верталися. Дороговкази ж познімали і вони блудили, — пригадує пані Наталія той день. – Я стояла біля вікна, як почула, що по даху таке наче ,як горіхи посипалися. Та які там горіхи! А вони були на березі ставці і обстрілювали нас, — пригадує Наталія.
Зараз пані Наталія вдвох із родиною повернулися до Охтирки, донька Віра поїхала за кордон.
На веранді вікно забите білою тканиною. Це теж привіт від росіян.
Вікно вибило вибуховою хвилею
— Вони снаряд випустили, воно так бахнуло, що і в нас, і у сусідки вибуховою хвилею вибило шибки. Оце вікно так і не застеклили. Чоловіка поховала, немає кому робити, – каже жінка. — А в цей момент повз нього ішла племінниця. Її відкинуло до стіни. Одному Богу відомо, як її тим склом не порізало.
За іронією долі, покійний чоловік пані Наталії… росіянин. У родині із цим приводом жартують, правда, по-чорному.
Наталії випало пожити й у росії – там служив чоловік. Ніколи каже жінка не подумала б, що "братній народ" міг так цинично робити.
А від російських братів у даху будинку жінки залишились подарунки – дірки від куль. Наталія розповідає, що приїхали військові, оглянули горище, взяли свідчення і поїхали. Дірки запінили монтажною піною. Але у дощову погоду на горищі все одно через дірки набігають калюжки.
Кавовий апарат і росіяни
Центр Веприка – це коли не знаєш, ти у місті чи у селі. Рух майже такий же як і у Гадячі. Зграйками ходять діти, біля місцевого ринку збираються місцеві, селом мотаються авто, а над дорогою стоїть кіоск, де можна перекусити – купити каву і пиріжок. Пані Ольга, продавчиня кіоску, говорила, що коли побачила, як заходять росіяни, зателефонувала колезі, щоб та зачинялася і втікала. Та встигла врятувати касу. А ось коли жінки повернулися на роботу, їх зустрів безлад – росіяни викорчували двері, позабирали готову випічку і вкрали кавову машину.
Саме у Веприцькому старостаті розгорталися події гадяцького сафарі – коли місцеві мисливці почали полювати на російську техніку та військових.
— А чи вам не образливо, що росіян розбивали на території Веприка, але у історію події, що відбулися тут у вас, увійшли як гадяцьке, а не веприцьке сафарі? — запитуємо вепричанина Володимира.
— Ні,— відповідає чоловік. – Мені образливо лише за одне: що практично зараз не згадують нашого Валєру. Він наш герой, хоч і не був на війні.
Коли росіяни стояли у Веприку, вони вбили місцевого жителя Валерія Діброву. Чоловік був учасником АТО. Валерій загинув за слово «Слава Україні», яке він вигукнув окупантам. Пані Ніна, мама Валерія, телефоном говорить, що їй і через пів року не можна говорити про смерть сина.
— Він просто хотів поговорити як військовий із військовими, а його застрелили, — журиться пані Надія.
Веприк став своєрідним форпостом для міста Гадяча — окупанти не ризикнули через місток виїхати з села. І Веприк, Бобрик та Мартинівка стали гадяцьким бермудським трикутником для росіян — частина відступила на Сумщину, а дехто так і залишився на гадяцькій землі.
Місток у Веприку, який побоялися переїхати росіяни
Снайпери лежали під вишнями
Ви коли-небудь бачили 24 мільйони доларів? А вепричанка Ніна не тільки бачила, а жила біля величезної суми грошей. Мова йде про зенітно-ракетний комплекс «Тор», який стояв біля будинку Ніни буквально за кілька метрів. У цей час Ніна із дітьми ховалась у погребі, а чоловік із батьком під страхом смерті порали худобу.
— Усе почалося 26 лютого увечері. Жах такий був. До нас приходили вони (росіяни) брати воду, — пригадує Ніна. – Хвіртка була передня замкнена, вони обійшли городом, зайшли у двір із боку господарських будівель, набирали у нас воду у свої каністри. Собака у нас була відв’язана, почала гавкати, вони вистрілили у повітря. Вона злякалася і кинулася до погреба і сіла зверху на ляду. Ну все, думаю, тут зараз нас будуть убивати. Але ні, куди зайшли, туди і вийшли. У останній день, коли вже зірвали цистерну, покрали у нас каністри, бігали у нас під двором, стріляли. Снайпери лежали у мене під двором, під вишнями.
***
Жителі села Великобудищанської громади оговталися від нашестя росіян, легендарної кантемирівської дивізії вже немає, техніку, яку знищили у Великобудищанській громаді, демонстрували на виставці у Полтаві. Поганий знак — влашуватися біля скотомогильника і зазіхати на край, де знають, як боротися з окупантами.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук ( Institut für die Wissenschaften vom Menschen ).
