Олег Сергачов: "Я знаю чого хочу від життя, тому крок за кроком йду до своєї мети"
Йому 19 років. Молодий, амбітний хлопець. Дивлячись на нього, можна з впевненістю сказати: "бере від життя все, що хоче". У такому юному віці вже опанував п'ять професій: таргетолога, Instagram-маркетолога, розробника Telergam-ботів, Direct менеджера та NFT спеціаліста.
Олег Сергачов розповідає журналістам Гадяч.City як змінилося життя під час війни, а також розвінчує усталені міфи про життя людей з інвалідністю та ділиться порадами, як долати внутрішній бар'єр.
Середа. На годиннику 15:30. На вулиці тепла сонячна погода. Йду не поспішаючи, насолоджуюся сонячними промінчиками. Через декілька хвилин в далечінь бачу парк "Перемоги" і альтанку. Саме тут у мене запланована зустріч з Олегом Сергачовим.
"Коли я гуляю містом, і мені люди кидають гроші, відчуваю себе з табличкою "подайте на харчування"
– Минулого року переїхав до Гадяча, тож містом часто гуляю. І помітив, що у Гадячі є проблеми з пандусами, – каже Олег. – Пандуси дуже високі, і коли з нього з'їжджаєш на інвалідному візку, то ледве не падаєш обличчям на асфальт. І, на жаль, міська влада нічого не робить для комфортного проживання людей з обмеженими можливостями.
Також Олег помітив й проблеми зі ставленням людей до людей з інвалідністю:
– В місті мене часто можна помітити. Люди різні й ставляться по-різному: одні дивляться на мене, як на чужинця, інші ж просто вітаються, бо знають мене. А є й такі, які дають гроші посеред дороги, і мені це зовсім не приємно, в такі моменти відчуваю себе з табличкою "подайте на харчування". Я самодостатній хлопець, маю роботу, за яку отримую зарплату. І мені вистачає. Зі своєї зарплати я оплачую оренду квартири, комунальні, плачу людям, які допомагають мені, бо на жаль, я не можу самостійно поїсти або сходити в туалет, як би мені цього не хотілося. Вистачає й на продукти. Тому не потрібно нас боятися, чи жаліти. Ми звичайні люди. Нам не потрібно допомагати або давати щось без нашої згоди чи прохання. Ставтеся до нас, як до своїх друзів чи знайомих, – каже хлопець.
– А уявіть воїна, який захищав власну родину, країну й повернувся з гарячої точки, але вже без якоїсь частини тіла, і він просто вийшов в магазин за продуктами, а вже ловить на собі багато поглядів, наче він чужинець. Це не нормально. Це проблема, яку потрібно було вирішувати ще вчора. Найбільше мені шкода воїнів, вони ризикують власним життям, а люди не готові їх прийняти. Тим паче, що це не одна людина, а тисячі.
"Якщо я працюю пальцем ноги, це не означає, що роботу зроблю не якісно"
В 1,5 року Олег Сергачов захворів на енцефаліт головного мозку (пухлина), проте у 2021 році на обстеженні в приватній клініці Києва поставили інший діагноз – порушення рухово-опорного апарату.
Хлопець не може самостійно поїсти або одягнутися. Тому спершу коли переїхав до Гадяча, почав шукати помічника:
– Було проблематично знайти помічника, який буде приходити до мене, обслуговувати та підтримувати порядок у квартирі, – розповідає Олег. – На жаль, соціальний робітник не підходив, адже за документами він повинен приходити лише двічі на тиждень, тому мені довелося самостійно шукати помічника та оплачувати його роботу. Виставляв оголошення у фейсбуці і так знайшов сусідів, які мені допомагають. Це бабуся та її дочка, а її онука зі мною гуляє.
– З приводу роботи: на жаль, деякі підприємці бояться давати людині роботу, яка працює лише одним пальцем лівої ноги. На мою думку, це просто таргани у їхній голові, які думають, що якщо я маю фізичні обмеження, то зроблю роботу не якісно.
BGImage
BGImage
Я знаю чого хочу, тому крок за кроком йду до своєї мети
BG
Олег знає чого хоче від життя і робить усе для того, щоб цього досягти:
– Коли я починав свій шлях, в мене ніхто не вірив, окрім однієї людини – волонтерки Світлани Новікової. Саме вона мене підтримувала, говорила "не ний, ти звичайний хлопець і у тебе все вийде". Тому завдяки їй я живу сам, добре заробляю та маю великі плани на життя. Я знаю чого хочу, тому крок за кроком йду до своєї мети. Хоч в мене й працює повноцінно лише одна нога, але це не заважає мені втілити мрії в реальність. А хочу я подорожувати, стрибнути з парашута, мати власну родину. І мотивувати людей по всьому світу. І я це обов'язково зроблю, – розповідає хлопець.
Тому Олег рекомендує не опускати рук, не впадати у відчай:
– А що це дасть, якщо постійно скиглити? Лише купу часу на вітер. І в чому сенс? Краще я цей час витрачу на щось корисне, наприклад, читання книги.
"Як тільки ви почнете щось змінювати у своєму житті – на вас будуть дивитися іншими очима"
– Люди з інвалідністю бувають різні. Я знаю, що хочу і впевнено йду до своєї мети, інші ж соромляться себе, закриваються в собі, не бачать сенсу життя і так далі. В такому випадку я пропоную подумати: як ви хочете жити та що хочете від цього життя. Потім переломити себе та почати спілкуватися з людьми, – каже Олег. – Спілкуйтеся та знайдіть собі таку людину, яка буде підтримувати навіть найбожевільніші ідеї та знайдіть для себе людину, яка буде мотивувати вас в моменти відчаю. Для мене це – Нік Вуйчич.
І лише тоді, коли ви знайшли людину та мотиватора – почніть щось робити: розвиватися, працювати, хоч щось. Як тільки ви почнете щось змінювати у своєму житті – на вас будуть дивитися іншими очима.
Життя під час війни
Того ранку, 24 лютого 2022 року, Олег прокинувся і не відразу зрозумів, що розпочалася повномасштабна війна:
– Прокинувшись, зайшов в інтернет, побачив, що всі говорять за війну, я відразу не зрозумів. Але коли зайшов в YouTube та кликнув на перший же випуск новин – зрозумів, що це не жарт зі сну, а жорстока реальність, – пригадує Олег. – Того дня, я щогодини оновлював стрічки новин та щоразу все більше і більше не міг повірити, що це реальність. У мене був шок, біль. А ще втратив роботу. Мене всередині скував страх. Страх за свою неньку Україну, страх, що кожен мій день може бути останнім та страх за людей, в першу чергу за дітей. Невже діти повинні бачити цю війну, цю кров та втрачати своїх батьків.
Заспокоївшись, Олег продовжив розвиватися, працювати в період повномасштабної війни, платити податки, допомагати людям з Херсону і з гордістю говорити "Я українець":
– Яке щастя допомагати. Я зміг забрати дівчину з Херсону та допоміг їй реалізуватися у Гадячі. А ще допомагаю фінансово волонтерам з Херсону, а вони своєю чергою купують херсонцям продукти. Допомагаю їм, бо вони найбільше потребують допомоги.
Олег зізнається, що було складно адаптуватися, коли були блекаути:
– Коли вимикали світло, потрібно було швидко ставити телефон, ноутбук на зарядку. А ще потрібно було швидко сідати за роботу, – розповідає хлопець. – А ще, коли не було світла по кілька годин, або й по пів дня, я прокидався вночі аби зробити роботу, бо дедлайни наближалися, а робота стояла майже на місці.
Було складно не лише в роботі. Хлопець зізнається, що боїться темряви. І тому Олег постійно зі світлом:
– Коли були блекаути я постійно дивився на заряд телефона або ноутбука, щоб у разі потреби увімкнути ліхтарик або LED-лампу.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
