Увечері, 23 лютого 2022 року, 20-річна Аліна Степанова гуляла із подружкою селом. Сутінки спадали на їхнє Суворе — село на межі Херсонської та Миколаївської областей. У візочку мирно спала донечка подруги. Аліна попрощалася із ними. А прокинулася вже у новій реальності. За пів року через війну Аліна поїде на Гадяччину.
Прокинулася і слухала Чорнобаївку
Якщо для пересічного жителя Чорнобаївка стала мемом із телевізора та соцмереж (росіяни кілька разів намагалися захопити аеропорт «Херсон», що знаходиться у цьому селі), то для жителів навколишніх сіл ракетний обстріл Чорнобаївки став сигналом, що розпочалося повномасштабне вторгнення. Аліна Степанова пригадує, що саме звуки вибухів із боку Чорнобаївки й розбудили її 24 лютого.
— Прийшла моя тітка, вона працює у школі охоронницею і говорить: Аліна, почалася війна. Але й тоді здавалося, що це нереально, – говорить дівчина. — Я прокинулася о п’ятій ранку і вже не могла заснути. Слухала Чорнобаївку.
До серпня 2022 року Аліна Степанова жила разом із бабусею, тіткою та татом у невеликому селі на межі Херсонщини та Миколаївщини.
Від Суворого до Херсона — трохи більше 30 кілометрів. Фото: Скрін гугл-карти
Суворе, що у Баштанському районі, хоч і має миколаївську прописку, але місцеві на закупи їздять у Херсон — так ближче. Усього якихось 30 кілометрів, декілька хвилин по каховській трасі й ти вже в Херсоні.
Навіть коли запитуєш, коли звільнили Суворе, Аліна говорить, що село стало вільним тоді й коли звільнили Херсон – 11 листопада 2022 року.
Життя в окупації
Аліна Степанова говорить, що їхньому селу пощастило — воно було маленьке і не надто цікаве росіянам. У самому селі окупанти не жили — розквартирувалися у сусідньому. У голови фермерського господарства «просили» техніку, автомобілі.
— А що він зробить, як до нього приїхали на танках? — міркує дівчина.
10 березня 2022 року у селі зникло світло і майже рік суворівці жили без світла. Телефони ходили заряджати до водонапірної вежі, із приготуванням їжі рятувало те, що у будинок був підведений газ.
— Нам у селі було легше виживати, ніж у Херсоні, все-таки є свій город і закрутки. Хоча були такі моменти, що не було борошна, щоб спекти хліба, а росіяни не пускали на блок-постах до Херсона і розвертали машини, – говорить Аліна Степанова.
Яка аргументація, щоб розвертати авто? Ніякої.
— росіяни й аргументація – це різні поняття. Щось не сподобалося. Вже далі не їдеш, – говорить усміхаючись Аліна.
Якщо раніше суворівці без перешкод доїздили до Херсона, то під час окупації доводилося проїжджати чи не десяток російських блок-постів: чотири чи п’ять по трасі й стільки ж у самому Херсоні, щоб доїхати на ринок. На блок-постах російські військові могли зробити огляд машини, перевіряти документи водія чи усіх, хто був присутній в авто чи й забрати те, що їм приглядалося.
А одного разу росіяни вирішили зробити у селі… перепис населення.
— Я йшла із хати до кухні, як за двором побачила чотирьох російських військових. Вони стояли за парканом і про щось говорили. А мені ж потрібно в кухню! Я набралася сміливості й вийшла. Вони починають розпитувати мене, хто живе у нас у будинку. Я привіталася до них: кажу «Добрий день»! Так, я привіталася українською. На прощання сказала їм до побачення. Теж українською. Бабусі, правда, не сказала із ким я розмовляла, щоб вона не хвилювалася, – розповідає Аліна.
За всю окупацію, каже дівчина, їй по-справжньому було страшно лише один раз — коли жителі сусіднього села вийшли майже голіруч проти росіян. Бо окупанти заходили до будинків місцевих жителів, говорили, щоб забиралися із помешкання, тому що вони там будуть жити. Селяни вийшли на протест, захопивши із собою рушниці та хто що міг взяти із собою із дому. А росіяни просто почали розстрілювати людей із танків. Одразу загинули шестеро, трьох поранених доправили у лікарні та лише одна людина вижила.
Дівчина розповідає, що через їхнє село проходила колона російської техніки, яка мала рухатися на Миколаїв.
— Колона йшла безперервно годин дві, мабуть. САУ, БТР, БМП. Ми вийшли дивитися на неї. А потім тато раз приходить додому і питає, буцімто пам’ятаєш ту колону, що йшла селом. Назад повернулися лише два БТРи. Ото ми раділи! – говорить Аліна.
Та й взагалі про війну вона говорить з усмішкою: як вони також виходили дивитися, як із боку Херсона летить ракета, як забита ППО російська ракета впала на полі біля села і чи не всі суворівці побігли роздивлятися ту ракету.
— Моя друга тітка живе якраз на тій вулиці біля поля. Ми сиділи пили чай у неї раптом щось гупнуло. Так гучно. Вже потім я дізналася, що то ракета летіла на Миколаїв, а впала у нас у полі. Вона просто впала і не здетонувала. А якби таки здетонувала, то тієї вулиці від поля точно не було. А я сиділа у тітки й пила чай! – говорить Аліна.
Зібрала рюкзак за годину
Аліна розповідає, що рішення їхати на Полтавщину було майже спонтанне. Адже вирішувала стільки не Аліна, а її тодішній хлопець Олег, який зайнявся організацією евакуації дівчини. Аліна познайомилася з Олегом у соцмережах. Між молодими людьми зав’язалася симпатія і 20-річний юнак вирішив рятувати Аліну.
— Це Олег вирішив, що я маю їхати. Я до останнього не казала рідним, що буду їхати. Та й сама не знала, як це все буде відбуватися. Тому що у нас у селі не було світла, і відповідно і зв’язку, тож з Олегом я могла спілкуватися лише пошукавши місця у селі, де міг ловити мобільний інтернет український. Бо росіяни щойно прийшли, почали ставити свої вишки й глушити наш зв’язок, – розповідає дівчина.
Увечері 15 серпня Аліна сказала рідним, що буде їхати на Полтавщину до свого хлопця. Перше питання від рідних було як вона виїде, адже зробити це просто було неможливо і лише потім запитали куди дівчина буде їхати. Аліна зібралася за годину — у рюкзак поклала п’ять пар штанів, зарядний пристрій, документи. Дівчина почистила телефон, видалила месенджери, перенесла у хмарне сховище фотографії, які могли б «не сподобатися» росіянам.
— Я хотіла брати лише документи, але щось мені підказало все-таки покласти й одяг і він мене надалі виручив, – говорить дівчина. – Ми виїхали о сьомій ранку із Херсона і за день доїхали до Василівки.
Василівка, що у Запорізькій області, донедавна була єдиним пропускним пунктом, через який можна було потрапити з окупованої частини України на підконтрольну. Проте пропускний пункт став і славнозвісним — через черги, які влаштовували росіяни, та побори з українців, які хотіли втекти від війни.
Коли надвечір 16 серпня Аліна приїхала у Василівку, із жахом дізналася, що їхня маршрутка – 610-та у списку на виїзд. Тож дівчина, а разом із нею і всі люди, що були в авто «застрягли» на цілий тиждень у цьому селі.
— Ось тут і стали у нагоді всі ті п’ять пар штанів, що я поклала у рюкзак, – сміється дівчина. – Нас поселили у дитячому садочку. Їжу варили у мультиварках, готували на сковорідках – люди брали їх із собою. І хоча їсти собі й варили, але все одно бігали скуповуватися у місцевий магазин. Й ті заощадження, які були у людей почали танути. Люди не розраховували, що будуть так довго стояти, тож гроші закінчувалися. Ми почали хвилюватися, вже тиждень майже стоїмо, ще й почалися дощі й виїзд із Василівки розмило, – говорить Аліна.
Нарешті на сьомий день їх випустили. Постів чотири-п'ять були російські. І потім коли маршрутка виїхала на гору одне-єдине слово водія примусило всіх пасажирів із полегкістю зітхнути.
— Він сказав: «Все!» Це були такі емоції! – говорить Аліна.
О 12 ночі Аліна приїхала у Запоріжжя. Звідти із пересадками дісталася до Полтави. Там кілька днів пожила у подруги свого хлопця, а вже потім поїхала у Вельбівку до свого хлопця.
У Гадячі Аліна вступила до Гадяцького вищого професійного аграрного ліцею, де зараз здобуває професію кухаря.
Аліна говорить, що адаптуватися на новому місці дуже допомогли місцеві волонтерки.
— Я була вражена тим, які тут добрі люди, як вони всі схопилися і допомогли фактично незнайомій їм людині. Олена Гейко організувала для мене все від ложок до подушок, коли я вступала в училище й у мене не було нічого. Світлана Новікова допомагала із документами. Річ у тім, що у мене була прострочена ID-картка. І виїжджала я вже із простроченою. Щоб замінити документи вдома й мови не було: у сусідню Баштанку неможливо було виїхати. А на окупованій території видавали ж лише російські паспорти. Я не взяла їхню сім-карту, навіщо мені їхній паспорт? – говорить Аліна.
Від серпня дівчина ще жодного разу не була вдома, хоча дуже хочеться побачити своїх рідних. Проте ще й зараз із пересторогою, по майже пів року від звільнення Миколаївщини та правобережної Херсонщини, слідкує за новинами із рідного дому.
Навіть після того, як росіяни залишили ці українські землі, вони не перестали їх тероризувати.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
