Із початком повномасштабної війни жительки села Ціпки, що на Полтавщині, – в основному педагогині місцевої школи – взялися за спиці і нитки. Вони в’яжуть шкарпетки та балаклави для військових на фронт – не лише для односельців, а й виконують замовлення від волонтерів із усієї України.
У Ціпках, невеликому селі Краснолуцької громади, що на Полтавщині, пошта працює двічі на тиждень – у вівторок і середу. Жовто-білий укрпоштівський мінівен привозить у село кореспонденцію, пресу, харчі та посилки. Одна із них прийшла й для Оксани Власенко, бібліотекарки місцевої школи. Забирати її Оксана йде на пошту зі своєю колегою Світланою Корнієнко, вчителькою молодших класів.
– А можна взяти ножиці, подивимося, що там прийшло, – просить поштову працівницю Оксана.
Ножиці ріжуть кілька шарів поліетилену і з-під нього першими показуються червоні клубки пряжі. Оксана і Світлана діловито їх перебирають і оглядають.
— Є тут і розпущена нитка, і нові. Бач, дівчата постаралися, поперемотували нитки у клубки, – говорить Оксана. – О-о-о (у голосі Оксани чути захват), оце екземпляр!
У руках у жінки моток ниток кольору вохри.
— Це "Северяночка", – пояснює Оксана. — Виробляють у Чернігові. Стовідсоткава овеча шерсть.
Нитки прислали у Ціпки волонтери із Києва — ще навесні у Ціпках почали в’язати шкарпетки для місцевих тероборонців. Із настанням холодів ціпківчанки знову взялися за спиці та нитки й в'яжуть шкарпетки не лише для своїх жителів села, які зараз на фронті, а й на замовлення волонтерів.
Світлана Корнієнко і Оксана Власенко забирають нитки на пошті.
В’яжуть і вдома, і в школі
У школі тиша – діти на зимових канікулах ( ми приїздили у село 10 січня — прим. авторки) Проте канікули не для вчителів. Щодня із Гадяча Світлана Корнієнко добирається до Ціпків. Раніше вона працювала вчителькою молодших класів трохи ближче — у поряд розташованому із Гадячем селі Хитці, але школу у Хитцях закрили, тож їздити доводиться на кілька кілометрів далі.
Світлана Корнієнко проводить у клас – тут навчаються учні молодшого класу. Він яскравий, світлий і увесь у дитячих поробках. За столом у правому куті класу, на якому розкладені клубки, мотки ниток і вже готові шкарпетки, сидять півколом вчительки та в’яжуть нові партії шкарпеток.
— Насправді ми так не збираємося. Кожна після роботи вдома сідає в'язати. У школі можемо в’язати, коли з’являється «вікно» – в учителя зараз немає уроку, а наступний через певний час, тоді можемо зайнятися шкарпетками, – говорить Світлана Корнієнко. – Або іноді збираємося на мінінаради: у нас головна Оксана Володимирівна (Власенко – прим. авторки), це вона керує яким військовим на який напрямок поїдуть шкарпетки, контактує із волонтерами і координує, хто буде якою роботою займатися.
У шкарпетковому волонтерському русі близько 10 людей. Це педагоги Ціпківської школи — заступниця директора Валентина Писаренко, вчительки початкових класів Світлана Корнієнко, Наталія Підлісна, Леся Чемерис, Любов Біляк, Віта Сидоренко, вчителька зарубіжної літератури Галина Романенко, Надія Ткаченко — вчителька математики, бібліотекарка Оксана Власенко, кухар школи Наталія Козловська та жительки села Ціпки Світлана Сидоренко і Віта Павленко.
Віта Сидоренко разом із сином Тимофієм роблять сухі борщі та передають на Гадяч волонтерам. Фото: Фото надала Світлана Корнієнко
У кожної із них різний рівень володіння спицями – хтось активно займався в’язанням і до повномасштабного вторгнення, хтось спеціально навчався, а хтось пригадував давно забуте уміння.
Галина Романенко розповідає, що навчилася в'язати ще у дитинстві: побачила як в’яже шкільна медсестра. Вона й навчила четвертокласницю Галю в’язати.
— А в’язальних спиць колись не можливо було дістати, то мені батько робив із велосипедних спиць, – говорить Галина Романенко.
Галина Романенко (на передньому плані) навчилася в’язати ще у четвертому класі.
Її пальці проворно вив’язують черговий ряд лицьових петель.
— Колись дуже була велика мода на в’язані речі, так хотілося, пам’ятаю шапку-трубу, – говорить Любов Біляк.
А зараз жінки в’яжуть не модні, а необхідні речі – крім шкарпеток, ще й балаклави та мітенки (рукавички без пальців) для військових.
Шкарпетки в’язали при налобних ліхтариках
Оксана Власенко пригадує, що їхня історія зі шкарпетками для фронту почалася якраз із початком повномасштабного вторгнення. До неї звернулися тероборонівці із громади й попросили вив’язати шкарпетки. Оксана віддала ті, які у неї вже були нав’язані. А потім попросила допомогти свою односельчанку Світлану Сидоренко. Так вони стали в’язати удвох.
— На початку вторгнення не можна було вмикати у темний час доби світла, потрібно було дотримуватися світломаскування. То ми сиділи, в’язали при налобних ліхтариках, – пригадує Оксана Власенко.
Оксана Власенко перші шкарпеки дял фронту в’язала при світлі налобного ліхтарика.
Із настанням весни військові вже не потребували теплих шкарпеток, лише кілька пар пані Оксана влітку передала для поранених у госпіталь. А ось із настанням холодів жінки знову взялися за спиці.
Щодня війна забирає щось в українців – домівки, власну справу, рідних і друзів. Проте українців під час війни знайшли своє уміння консолідуватися і допомагати одне одному. «Шкарпеткові» волонтерки із Ціпків тому приклад.
— Я учасниця спільноти «В’яжемо для ЗСУ». Там познайомилася із ще однією учасницею – Іриною. Вона для нашої школи передала книги й нитки для в’язання. Просто так. Це були перші нитки, із яких ми почали в’язати шкарпетки для військових. Тільки у нас була умова, що поїдуть вони на Одещину, а звідти волонтерка передасть їх на Херсонщину.
Але ми домовилися, що ми спершу відправимо шкарпетки нашим хлопцям на бахмутський напрямок (зробили подарунок на 14 жовтня – День захисника) а потім вже для інших.
Фото: Фото надала Оксана Власенко
І шкарпетки, і чаї
Поряд із пряжею і шкарпетками стоїть незвичайна коробка, поділена на кільканадцять невеликих комірок. У кожної комірки своє «призначення» – тут і сушена суниця, ромашка, шавлія, гілочки малини, м’ята тощо.
— Ми ж не самі шкарпетки передаємо. Наша школа від самого початку повномасштабного вторгнення включилася у волонтерство. Нам допомагає те, що директор школи підтримує будь-яку нашу ініціативу.
Спочатку було страшно, росіяни були практично біля нас (26 лютого 2022 року росіяни зайшли на територію Полтавщини із боку Сумщини – прим. авторки). Ми варили вареники, робили сир для військових – місцеве господарство віддавало людям молоко, бо їхати молоковозом було небезпечно. Для сиру мені потрібен був оцет, а його ніде не було. Наші люди вже тоді думали, як будуть закривати консервацію влітку, – усміхається Галина Романенко.
Фото: Фото надала Світлана Корнієнко
Влітку ціпківські дітлахи разом із батьками сушили трави і ягоди, а Світлана Корнієнко власноруч збирала цілющі трави і плоди, щоб восени робити для військових чаї – «Ціпківський чай» та «Для ЗСУ».
— Ми самі робили індивідуальне пакування — для заварювання однієї чашки чаю. Дітки малювали малюнки й писали послання для військових, – говорить Світлана Корнієнко.
— А одеська волонтерка, яка передавала на Херсонщину наші шкарпетки, розповідає, що чай із Ціпків розчулив військових. У неї брат якраз там був. Обстріли були такої інтенсивності, що наші військові два дні не могли вийти з окопів. Телефонує до неї й говорить: "Катю, тут ми мало не плакали, як заварили чай. Так запахло рідним домом. У хлопців сльози на очах виступили", – додає Оксана Власенко.
Ціпківські школярі самі виготовляють індивідуальне пакування для чаю. Фото: Фото надала Світалана Корнієнко
Грант на пряжу
Із 29 листопада по 19 грудня 2022 року в Україні у рамках Щедрого вівторка (глобальний рух благодійництва) відбулася освітня ініціатива «Марафон добрих справ». Ціпківська школа також узяла у ньому участь. Щодня учні й вчителі робили якусь добру справу та проводили уроки доброти. Крім того, можна було подати заявку на мікрогрант, який використати також для благодійності.
— Коли почалася повномасштабна війна ми всі були дуже налякані, не знали як допомогти нашим військовим та чим. Крім того, мій син тільки два місяці як прийшов у київську поліцію і почалося вторгнення. Коли його викладачка із юридичного дізналася де він, купила за свої гроші Артему бронежилет. Бо їм тоді ще не видавали, а сипалось тоді вже добре. Зовсім чужа людина робила для хлопців добро. А як же я можу сидіти нічого не робити, коли я можу в’язати шкарпетки. Коли постало питання, яку ж ініціативу подати на грант, то не замислюючись написала звичайно те, що хоч якось може допомогти нашим захисникам, – говорить Світлана Корнієнко.
Фото: Фото надала Світлана Корнієнко
В’язальниці отримали 2,5 тисячі гривень на закупівлю пряжі.
— Тоді ми запропонували: хто хоче, можете долучатися до в’язання. Хто не вміє, але хоче, навчимо. Ті, хто лише навчався, в’язали балаклави. Їх набагато легше в’язати, ніж шкарпетки. Так сформувався наш невеликий гурт, – говорить Світлана Корнієнко.
На грантові кошти закупили хороших ниток. Оксана Власенко пояснює – хороша нитка Superwash, де 75% шерсті. Вона дуже м'якенька і приємна до тіла.
І хоча жінки вже виконали умови гранту – шкарпетки на гроші донора поїхали вже до військових, свою роботу не припинили, адже тепер виконують замовлення від волонтерів із усієї України. Про потреби військових дізнаються із групи «В’яжемо для ЗСУ».
Оксана Власенко рахує:
— Перша посилка поїхала до наших хлопців, друга – на Херсонщину, третю ми переслали полтавським волонтерам перед новим роком. Але ці шкарпетки ще не доїхали до військових. російські позиції від наших буквально за кількасот метрів і постійно прострілюються, тому до них важко дістатися. І зараз готуємо нову. Ця поїде на Київ.
Примітно, що шкарпетки жінки рахують не парами, а… кілограмами.
— Аякже, пряжу ж ми купуємо у грамах. То майже десять кілограмів уже вив’язали. Все залежить від того, як в’язати – якщо із подвійної нитки, то одна пара шкарпеток може важити і двісті грамів, – говорить Галина Романенко.
Балаклаву замочують у бальзамі для волосся
Ціпківчанки в’яжуть два види шкарпеток – для сну і під берці. Вони вищі і з тоншої нитки. Це на перший погляд здається, що вив’язати шкарпетки для військових просто. Оксана Власенко пояснює, що на таких шкарпетках не має бути вузлів. Тому коли звершується нитка її не пров’язують із наступною, а залишають «хвостик». Такий же хвостик залишається і від нової нитки, і коли шкарпетки вже готові, «хвостики» ховають — ув’язують у полотно. Момент із вузликами дуже важливий, адже військові багато ходять, а вузли можуть натирати шкіру під час ходіння аж до крові.
Крім того, не все так просто і з балаклавами. Після того як їх вив’язали, готові вироби на пів години замочують у бальзамі для волосся – аби вони не кололися, а ворсинки розпушилися. Як говорить, пані Оксана, «щоб нитка відкрилася».
***
Світлана Корнієнко заварює ціпківський чай. Одразу розумієш, чому були такі емоції військових – чай пахне літом і… дитинством.
— У цьому році багато назбирала трав, насушила плодів (багато з них в Гончарському яру) та вирішила разом з дітками робити такі пакетики для ЗСУ. Дітям подобається та і воїнам приємно. Зараз уже хочуть приєднатися і учні старших класів, щоб робити такі чаї. Нехай зігрівають не тільки шкарпетки і балаклави, а і наш чай, — говорить Світлана Корнієнко.
І пригадує: коли почалося повномасштабне вторгнення від стресу її рятувало вишивання. Жінка закривалася у ванній і вишивала ночами, щоб не спати.
— Мій син не спить, і я не сплю. Він багато чого не говорить, але я знаю, що наші діти постраждали психологічно. Та й у кожної із нас, хто зараз в’яже шкарпетки, особливі «стосунки» із війною: у когось чоловік, батько на фронті, в Оксани Володимирівни зник безвісти брат. Тому ми в’яжемо не лише для військових, а й для себе – за в’язанням не думаєш про погане. А головне, ми робимо свій маленький внесок у нашу перемогу.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
