Наталія Рой — викладачка української мови та літератури в Державному навчальному закладі "Гадяцьке вище професійне аграрне училище". До 23 лютого минулого року вона викладала підліткам, а після повномасштабного вторгнення її слухачами стали люди, віковий ценз яких значно більший — за сорок років і більше. На волонтерських засадах вже понад пів року Наталія навчає української мови людей зі сходу України, які змушені були через війну оселитися у Гадячі.
Вивчити українську мову — надолужити згаяне
На годиннику майже 16-та, за вікном бридка погода, під ногами на тротуарах Гадяча міситься мокрий сніг, але вони поспішають на чергове заняття із української мови до Гадяцької публічної бібліотеки імені Лесі України. Вони — це переселенці зі сходу країни, які змушені були покинути свої домівки через повномасштабну війну. Хтось тут ще від серпня, а ось Галина Кондратьєва із Маріуполя прийшла вперше.
Жінка показує свою розбомблену квартиру у Маріуполі, клумбу, яку садила біля дому, і пояснює, що вона українську розуміє, але висловлювати свої думки не може. Жінка народилася у Білорусі, українську мову вивчила за книгами, які читала в дитинстві, коли приїздила до своїх українських родичів. Про мовні курси дізналася із оголошення у соцмережах. Вирішила прийти, щоб, як говорить пані Людмила, надолужити згаяне.
Маріполька Людмила Кондратьєва (поряд із Наталією Рой) вперше прийшла на заняття із української мови.
— Людям із Харкова, із Сумщини, мені здається, легше перейти на українську мову, вони вивчали українську мову. А у мене все було російською. Тим більше, Маріуполь був російськомовним. Я все життя працювала на залізниці інженеркою шляхів, документація у нас була російською. Мені доводилося інструкції українською мовою перекладати на російську, щоб мої підлеглі їх розуміли, — говорить Людмила Кондратьєва.
Жінка зазначає, що попри те, що вона українську розуміє, вона не має навичок української граматики та не може висловитися українською мовою.
— І я чудово розумію цих людей, які переходять із російської на українську, говорить Наталія Рой, — бо й самій колись довелося це зробити.
Від Харкова до Гадяча
Мама — росіянка, тато — військовий льотчик, родина проживає у Харкові — саме такий бекграунд родини Наталії Рой до її «догадяцького» періоду життя. Мовою спілкування у сім’ї Наталії та її оточення була російська. Навіть першим, хто у її сім’ї перейшов на українську стала не вона, викладачка української мови та літератури, яка в університеті вивчала українську філологію, а саме батько, таким чином ламаючи стереотипи про те, що військові, які пройшли радянську армію, і далі говорять російською та підтримують радянський союз.
— Тато у мене дуже патріотичний. І такою виховали і мене. Ми деякий час жили у НДР. Часи вже були перед розвалом союзу. Пам’ятаю, батьки записували перед новим роком відео і тато на камеру запитав, куди ми поїдемо, якщо союзу не стане. І тут мій голос: «Тільки в Україну!», говорить Наталія.
Наталія Рой переїхала до Фото: Фото із особистого архіву Наталії Рой
Вона називає себе «переселенкою», адже 14 років тому переїхала із Харкова до Гадяча, на батьківщину чоловіка. Тут був родинний бізнес та викладацька робота — у місцевому професійно-технічному училищі шукали викладача української мови та літератури на місце педагогині, яка йшла на заслужений відпочинок.
Повністю російськомовній Наталії у Гадячі було важко адаптуватися до україномовного середовища. Щоб вільно заговорити українською, а не лише використовувати її під час занять, їй знадобилося пів року.
— Справа не лише в тому, що вони, російськомовні українці, говорять російською. Вони ДУМАЮТЬ російською. Коли російськомовна людина хоче якусь фразу сказати українською, їй спочатку потрібно цю фразу перекласти. Це займає час. Звісно, людина при цьому може помилятися. Я почала викладати для переселенців для того, щоб допомогти вивчити їм саме правильну мову, адже навіть коли наш полтавсько-київський діалект покладений у основу сучасної української мови, все одно ми говоримо суржиком, зазначає Наталія Рой.
Вона пригадує, що у 2014 році, коли почалася війна, вона якось не задумувалася над тим, щоб викладати першим переселенцям. Можливо, через те, що їх було все-таки менше у місті. Бо лише за останній рік громада збільшилася на понад дві тисячі людей і на вулицях міста вже можна більше почути російської мови.
У бібліотеку не йшла, а летіла, щоб бути першою
«Пусковим гачком», який змусив Наталію задуматися над викладанням російськомовним українцям була історія, яка сталася із літньою парою переселенців, які оселилися у її знайомої. Одного дня вони вибралися на місцевий гадяцький базар на закупи. Серед іншого потрібно було купити яйця. Вони підійшли до продавчині і запитали їхню ціну. Жінка відмовила продавати їм яйця, бо вони запитали їхню вартість російською. Врешті подружжя запитало ціну українською і жінка згодилася продати їм яйця.
Фото: Фейсбук-сторінка Гадяцької публічної бібліотеки імені Лесі Українки
— Таких історій насправді безліч. Наприклад, одній переселенці відмовили у роботі через незнання української мови. Вона хотіла влаштуватися на посаду оператора кол-центру, а їй сказали, що розмову потрібно вести українською мовою, а вона не володіє достатнім рівнем – говорить Наталія Рой. Тому моє завдання зараз допомогти адаптуватися переселенцям до україномовного середовища.
Жінка зізнається, що викладаючи українську мову для переселенців вона зараз має місію. Але на початку повномасштабного вторгнення, Наталія, як і більшість українців, які прокинулися 24 лютого, не знала що буде далі. Навіть були думки вступити до ЗСУ. А потім пізніше, у травні 2022-го, вона побачила оголошення гадяцької бібліотеки, що вони шукають викладача української мови та літератури — людину, яка на волонтерських засадах буде навчати переселенців української мови.
— Я зрозуміла, що у цій ситуації. я хочу бути корисною. Війна дуже жорстко показує хто є хто, хто готовий жертвувати часом і грошима для загальної мети, а хто не готовий. Я не хотіла бути у рядах, які злякалися, — говорить Наталія.
Тому наступного дня вона не йшла, а буквально летіла у бібліотеку, щоб бути першою. Але стала єдиною, хто відгукнувся на оголошення.
На заняття до Наталії Рой приходили не лише вимушені переселенці, а й гадячни. Фото: Фейсбук-сторінка Гадяцької публічної бібліотеки імені Лесі Українки
«Зі мною можна не соромитися помилятися»
Учнями Наталії Рой стали люди, які навіть у школі не навчалися українською мовою, а у зрілому віці довелося вивчати шкільну граматику. Заняття розпочалися наприкінці серпня 2022-го року. Зараз курси відвідують від семи до десяти учасниць. Але Наталія говорить, що хотіла б, аби їх було більше. За пів року її учениці вже почали говорити українською.
— Говорять, але можливо, не стовідсотково. Все одно проскакують росіянізми. Хочуть говорити швидко, але швидко не виходить. Я вже не перекладаю про себе українські фрази, а вони перекладають подумки. Для того щоб почати думати українською мовою потрібний лексичний запас. Хочуть сказати щось швидко, а виходить із помилками. Тому російськомовні українці бояться осуду, коли вони кажуть неправильно слова українською, — говорить Наталія.
Фото: Фейсбук-сторінка Гадяцької публічної бібліотеки імені Лесі Українки
На заняттях обов’язково вивчають правила що стосуються орфографії, (як пишуть слова разом окремо і через дефіс), орфоепії, (вивчають, де у словах правильно ставити наголос), розбирають, які в українській мові є росіянізми, навчаються правильно запитувати про час. Також читають тексти українською. Для цього Наталія використовує тексти із ЗНО, які потім обговорюють. Пишуть словникові диктанти, перекладають із російської на українську та розповідають про себе — це тренує навичку висловлювати свою думку.
На курсах навіть навчаються, як лаятися українською мовою!
— Українці якщо хотіли поставити на місце чи показати, що інша людина неправа, то вони порівнювали її із твариною. Обсценна українська лексика лагідна, ти не можеш образити нею людину, — зазначає Наталія.
Викладачка та її учениці бачилися раз на тиждень, потім самі слухачки курсів попросили додати ще одне заняття. Але Наталія говорить, що хоч навантаження на неї як на викладачку і збільшилося, проте вона знаходить у цьому натхнення працювати далі.
— Люди гроші віддають, життя, а я лише час ще й отримую позитивні емоції. Ці люди реально вдячні. На перших порах вони нарікали, що ніколи не будуть говорити українською, але я їм завжди говорила, що зі мною можна не соромитися помилятися, зазначає Наталія Рой.
***
Після повномасштабного вторгнення Наталія поїхала до рідного Харкова і була приємно здивована, наскільки він став українським, а її українська, якою вона говорила у рідному місті й до великої війни, вже не викликала стільки невдоволення та нерозуміння.
— Українська набуває інших масштабів, і якщо ти українець, то який же ти українець, якщо не знаєш української мови, говорить Наталія. — Ми навіть у своєму колективі (ВПАУ — прим. авторки) визначилися, що будемо говорити виключно українською мовою без суржику і звертатися один до одного у кличному відмінку.
А ось для себе Наталія встановила кордони: до кінця війни у її житті не буде російської мови.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
