Зараз прапор України можна купити у будь-якому магазині канцтоварів чи замовити в інтернет-магазині. А ось 33 роки тому, коли Україна була у складі радянського союзу, дістати жовто-блакитний стяг було проблематично. Але кмітливі українці знаходили вихід у цій ситуації. Зокрема, на першому мітингу до Дня Соборності у Гадячі були прапори, які пошили напередодні у Рашівці.
На День Соборності було сніжно і морозно
Осердям Гадяцького народного руху стали патріоти із Рашівки, які ще наприкінці 80-х років минулого століття зрозуміли, що без боротьби проти комуністичного режиму розвитку України не буде. Кістяком рухівців у Рашівці стала сільська інтелігенція — директор школи Олексій Басараб, вчителька української мови та літератури Ольга Стасовська та її чоловік Іван Глушков, лікар В’ячеслав Клименко. Пізніше вони познайомилися із родиною Юревичів із Гадяча, які згодом увійшли до районного осередку Народного руху.
У 1990 році гадячани взяли участь у ланцюзі єдності, що проходив у Києві. А ось у 1991 році перший мітинг до Дня Соборності відбувся й у Гадячі.
Рухівка Ольга Стасовська пригадує, що того дня було дуже сніжно і морозно, але місцевий парк був повний людей. На мітинг до Гадяча приїхав навіть депутат СРСР Микола Куценко. Левко Лук’яненко згадував, що на у 1989 році на сесії верховної ради УРСР Миколі Куценкові зірвали значок тризуба із краватки (журналіст Віталій Портников стверджує, що це був значок жовто-блакитного прапора), із яким він прийшов на сесію, а сесія проголосувала, щоб Куценко покинув зал.
— Люди із натовпу передавали записки тим хто виступав. Ми зі Світловим розбирали ці записки. Гадячани запитували, коли скинуть комуняк і як нам допомогти із грошима. Але у нас тоді не було й такого поняття, як рахунок. Якщо нам потрібно було щось, ми рухівці, збиралися своїми грошима, наприклад, на друкарську машинку,– говорить Ольга Стасовська.
Прапори із шовку
Тож на прапори для мітингу також довелося скидатися. Івану Юревичу якось вдалося знайти два відрізи шовку (!) жовтого і синього кольору.
— Приніс Басараб цей шовк мені й просить пошити. Я вдома спробувала, але у мене швейна машинка тягла тканину. Згадала, що моя сусідка Поліна Сімінько теж шиє, пішла до неї прошу, щоб зробила. А вони вже були потрібні на наступний ранок, тож доведеться шити уночі. Ще й сім прапорів. Вона глянула на мене і говорить: «Зроблю», пригадує Ольга Стасовська.
На ранок Ольга Стасовська із чоловіком пішли забрати прапори. Поліна Сімінько впоралася на відмінно: прапори були прекрасні.
— І тут мій чоловік говорить: «Ну що ж Поля Іванівна, готуйся, через тиждень-два воронок біля двору стоятиме». Вона засміялася, а її чоловік жарту не зрозумів. Очі одразу забігали і питає: «Так, а що оце можуть забрати?». А мій чоловік далі грає: «Аякже, приїдуть, погрузять твою жінку».
А Поліна Іванівна була жінка із гумором і говорить до свого чоловіка: «Володько, а чого про мене клопочешся, як приїдуть, то й тебе заберуть. Ти ж матерію тримав, як я розрізала. Твоїх відбитків пальців не менше, ніж моїх», – розповідає Ольга Стасовська.
***
За тридцять років історія, на жаль, повторилася. Українців можуть катувати й убивати за жовто-блакитні прапори. Але є те, що росіянам не вбити — це наша сьогоднішня єдність і кожен день в житті українця — це день соборності.
