Побутує думка, що незалежність Україні далася дуже легко – без кровопролить. Проте шлях до нашої незалежності був надзвичайно довгим ціна його була надто високою, бо вимірювалася кількістю закатованих людських життів.
Головною рушійною силою здобуття свободи 28 років тому стала діяльність Народного Руху України. Її лідер В’ячеслав Чорновіл без перебільшення є ключовою постаттю у історії України. Але Руху б не було без сотень тисяч українців, які хотіли звільнитися від тюрми народів. І серед перших рухівців були і гадячани.
Гадяцький рух родом із Рашівки
Лютий 1990 року. Голова районного осередку Народного руху України Олексій Басараб на мітингу у Гадячі.
Наприкінці 80-х років Союз виглядав жалюгідно. Черги, відсутність нормальної їжі і одягу. Власне, як і завжди протягом часу існування Союзу. Проте вже існувало два фактори, які стали останніми цвяхами у труні СРСР: вибух на Чорнобильській АЕС і війна у Афганістані. І третій, найголовніший – національна ідентифікація. За сімдесят років правління радянської влади національне стиралося, формуючи радянську людину – без роду-племені. Проте стараннями патріотів націоналістичні ідеї не канули в Лету. Подекуди націоналізм ставав причиною кровопролить – закономірність для імперій, у якій об’єднані різні нації зі своїм менталітетом. Як-от міжетнічні зіткнення між казахами і вихідцями із Кавказу в Новому Узені (зараз місто Жанаозен у Казахстані) в 1989 році.
У цьому ж році лікар із невеликого села на Полтавщині у Києві проходить курси підвищення кваліфікації. Після занять він багато ходить столицею, у якій вже змінюється епоха. Лікар цікавиться історією України і його увагу привертають розкладки із націоналістичною наочністю. Із Києва лікар привозить купу наочного матеріалу про історію України.
Звуть лікаря В’ячеслав Клименко, і він працює у Рашівській лікарні. Привезене він показує директору місцевої школи Олексієві Басарабу. Так із Рашівки зароджується районний осередок Народного Руху України.
У цей же час історію в Лободиненській школі викладає Анатолій Скаженик. Він критично ставиться до радянської влади – через закритість суспільства, заборони слухати радо і читати пресу. «Історія України-Руси» Грушевського не під забороною, але тих, хто її читає, ставлять на облік.
Можливо, покарання було б суворіше, якби не перебудова і гласність. Михайло Горбачов, запроваджуючи «новинку» очевидно хотів, аби ця політика «підлатала» Радянський Союз. Проте до весни 1989 року гласність перетворилася на свободу слова. Установчі збори Народного руху України відбулися у вересні 1989 року.
Головою гадяцького осередку обрали директора Рашівської школи Олексія Басараба. Анатолій Скаженик розповідає, що у гадяцький Народний Рух входило три десятки людей – різних за віком і професією. Говорить, що найбільше на його світогляд вплинула родина Юревичів. Вони стали рушійною силою гадяцького Руху.
Його члени пропагували національні ідеї серед населення, роздавали наочний матеріал переконували, що наша історія – українська, а не радянська.
– Було стоїш, роздаєш прапорці, а до тебе підходить перехожий, швидко бере і тихенько каже “дякую” і втікає, – щоб ніхто не помітив, – розповідає В’ячеслав Клименко.
Уперше у Гадячі жовто-блакитний прапор підняли у лютому 1990 року на мітингу, організованому рухівцями.
— Ми вимагали дозволу на його проведення у райкому, — говорить Анатолій Скаженик. — Вони крутилися, але ж гласність.
Наступного разу жовто-блакитний стяг рухівці пронесли у колоні під час відзначення Міжнародного дня трудящих.
— Навіть музика тоді обрівалася, – говорить усміхаючись Анатолій Скаженик.
Знову жовто-блакитний прапор з’явився на вулицях міста 7 листопада – на річницю жовтневого перевороту – із чорними стрічками на знак скорботи за життями, які захлиснулися у крові в часи Української революції.
Анатолій Скаженик зазначає, що тоді рухівці більше хвилювалися за роботу, аніж за життя. Але телефони рухівців прослуховувались, а коли збиралися у когось вдома, то неподалік стояв міліцейський бобік.
Січень 1990 року. День Соборності України. Гадячани Володимир Юревич, Володимир Сирота, Юрій Подвезько, Анатолій Скаженик, Іван Глушков та Ольга Стасовська у ланцюгу єдності.
Підпільний «Рідний край»
Гласність дібралася і до преси – редакцій місцевих газет, які були органами райкомів партії. У квітні 1990 року на сторінках газети «Будівник комунізму» з’явилася стаття Анатолія Скаженика «Підходити зважено». Разом із матеріалами кандидата історичних наук Євгена Шмельова «Дещо про символіку» і відгук механізаторів колгоспу «Заповіт Ілліча» на статтю Миколи Наріжного «Жовто-блакитний вітер» статтю Анатолія Скаженика вмістили під рубрикою «Історія: шлях до істини».
Якщо механізатори колгоспу підтримали автора «Жовто-блакитного вітру», який в інтерпретації автора мав руйнівну силу для Союзу, то в «Підходити зважено» Анатолій Скаженик пише чому ж наш прапор все-таки не червоний, а жовто-блакитний. Але райкомівська газета не була б райкомівською газетою.
– У мене у статті була фраза: «Наш край – пшениця на ланах під голубим склепінням неба. Такий зміст жовтосинього прапора». Після цих слів відкриваються дужки і читаю: «А в Росії, Білорусі, Болгарії небо не синє, пшениця не жовта?» – примітка редакції, – сміється Анатолій Скаженик. – Насправді у райкомі довго думали, чи пускати цю статтю. Після цього доярки і механізатори писали, що я націоналістичними поглядами руйную нашу батьківщину.
Газета «Рідний край». Перші номери друкувалися у Києві, а відтиск назви зробили у Харкові. Він ще й досі зберігається у Анатолія Скаженика.
Щоб поширювати свої ідеї в обхід районної газети, рухівці почали видавати свою. Свідомо обрали назву – «Рідний край», за аналогією із назвою газети у якій працювала Олена Пчілка.
– Видавали її підпільно, – пригадує Анатолій Скаженик. – Текст друкувався на друкарській машинці. Його треба було поділити так, щоб були колонки. Аркуші тексту клеїлися до ватмана, складеного удвоє і везлися на Київ. Там на роторній машині ватман зменшували до розмірів газети і розмножували.
Одного разу Анатолій Скаженик приніс примірники «Рідного краю» на серпневу конференцію вчителів. Газета трохи змінила хід процесу, адже присутні слухали не доповідачів, а читали “Рідний край”. Проте голова райвиконкому нічого зробити не зміг.
Із плакатами – проти ГКЧП
Першими із усіх совєцьких республік суверенітет проголосили Естонська, Литовська та Латвійська республіки і відповідно першими вийшли із СРСР. За ними на черзі стали Грузинська і Азейбаржанська РСР. У історіографію це явище увійшло під назвою парад суверенітетів. Так почав «сипатися» Союз. 18 серпня 1991 у Москві була створена особлива організація – ГКЧП, яка мала б усунути Президента Горбачова від влади і таким чином зберегти Радянський Союз. Путчисти визнавали недійсними закони та рішення влади, що суперечили законам СРСР. Це завдавало удару по Литві, Латвій, Естонії, Вірменії, Грузії, Молдові та Україні, які вже ухвалили Декларації про державний суверенітет. Крім того, путчисти забороняли діяльність націоналістичних партій.
19 серпня 1991 року гадяцькі рухівці вийшли до універмагу «Росія» на акцію непокори.
– Таких виступів було декілька по всій країні, – говорить Анатолій Скаженик. – Ми вийшли із плакатами, на яких було написано, що у Москві відбувся державний переворот.
А 24 серпня 1991 року десятеро гадяцьких рухівців на Майдані Незалежності стали свідками народження новітньої історії України.
– Ви не уявляєте, яке це було піднесення, – говорить Анатолій Скаженик і його голос починає тремтіти.
Володимир Юревич, Анатолій Скаженик та Андрій Гулей на Майдані Незалежності 24 серпня 1991 року.
Когось вже немає – тих із першої когорти гадяцьких рухівців – відійшли у кращі світи. Сьогоднішні рухівці вже через поважний вік не можуть бути суспільним локомотивом. Все що залишається – просто споглядати на результати своєї боротьби. А вона може навіть бути спадковою.
– Мій син Тарас зараз на фронті, – говорить В’ячеслав Клименко, – патріотизм у нашій родині передався із генами.
