Надія Василенко родом з Донеччини, проте її можна вважати гадячанкою. До повномасштабного вторгнення росії працювала агрономом. Будучи в декретній відпустці, розвивала свій маленький бізнес – готувала солодкі букети з шоколаду та сухофруктів. З початком війни не залишила власну справу, навпаки, почала займатися волонтерською діяльністю.
В інтерв’ю Гадяч.City Надія розповіла про волонтерську діяльність, як не перегоріти та як долучитися до команди й допомагати захисникам на передовій.
Про життя до війни: “Якби у мене знову став вибір обирати професію – обрала б агрономію”
— Я народилася в Донецьку. Мої батьки переїхали на Гадяччину коли мені виповнилося три роки. Так склалося, що коли мені виповнилося 16 років батьки повернулися в рідне місто, а я залишилася на Гадячинні.
З самого дитинства мене мама навчала азам ветеринарії, думала, що підросту й піду її стежками, але доля склалася інакше. Я вибрала шлях агронома. Навчалася в Полтавському державному аграрному університеті. Про свій вибір не шкодую ані хвилини. Якби переді мною знову став вибір обрати професію – обрала б агрономію не задумуючись.
Після закінчення навчання працювала по професії. Проробила агрономом у відділі рослинництва ТОВ “Агро-Край” 10 років. З цієї посади вийшла в декрет.
— Як склалося так, що ти стала фуд-флористкою?
— Коли народила сина й пішла в декрет, почала задумуватися над тим, що я робитиму, бо ж не можу просто сидіти вдома без діла. Потрібно було щось робити, чимось зайнятися. Я вже тоді розуміла, що на місці я не всиджу.
Одного прекрасного дня прокидаюся й кажу собі: "Я знаю чим хочу займатися". Перші мої роботи були цукерки із сухофруктами 4 грудня 2020 року. Оскільки шоколадом у Гадячі на той час ніхто не займався, почала цукерки покривати шоколадом. Експериментувала над смаками, розробляла рецепти цукерочок. Результат мені дуже сподобався. Моє серце покорив бельгійський шоколад. Він, мабуть, найсмачніший шоколад у світі. Його смак кожного разу нагадує мені про незабутню поїздку до Бельгії. Так мої новорічні свята пройшли у солодощах.
Перед Днем закоханих у мене з’явилася ідея щось робити суто з шоколаду. Думала довго. Ідеї шукала в інтернеті. Мені приглянувся букет із шоколадних квітів. Того ж дня увечері замовила 15 силіконових форм. І про свій спонтанний вчинок ні на хвилинку не пошкодувала. На початку лютого зробила свій перший букет, а через 15 хвилин вже продала його. Відтоді почали надходити замовлення на шоколадні букети. Спочатку були невеликі, а з часом вже робила більші шоколадні букети. Так і з’явилася фуд-флористика, яку можна з’їсти.
Звісно, я не зупинялася, постійно вдосконалююся, експериментую над різними начинками, поєдную в одному букеті кілька видів шоколадів.
— Після декрету плануєш повертатися до роботи? Чи займатимешся фуд-флористикою й надалі?
— Після декрету планую повернутися на свою посаду – агронома. Від фуд-флористики я не відмовлюся, буду поєднувати. Адже як можна відмовитися від того, що приносить задоволення. Флористика для мене як хобі й моя відрада.
Про ранок 24 лютого: “Не хотіла вірити”
— Пригадай ранок 24 лютого 2022 року?
— 24 лютого я прокинулася о 5 годині 25 хвилин від телефонного дзвінка свого чоловіка “Надюх, розпочалася повномасштабна війна! Збирайтеся, у вас є пів години. Я приїду й заберу вас”. Я не могла в це повірити. Не могла й не хотіла.
О шостій ранку мені почали телефонувати друзі, знайомі, запитували як ми. У мене поселилася маленька тривога, одразу зателефонувала мамі. Вона була поза зоною. І лише через декілька годин змогла таки з нею поспілкуватися.
Щоб ви розуміли, у Донецьку з 2014 року місцеві звикли до звуків вибуху, звикли до обстрілів. Бої велися на околицях. А 24 лютого місто інтенсивно обстрілювали градами. Ракети летіли на житлові будинки, на школи та дитячі садочки, на лікарні. Було страшно. І коли я сказала, що обстрілюють не лише Донеччину, а й Полтавщину, що російські війська зайшли на Сумщину, мама також не змогла повірити. І лише через 10-15 хвилин прийшло усвідомлення того, що почалася таки повномасштабна війна в Україні. Виникало безліч питань. Як? Чого? Для чого це?
— Ти мама двох маленьких діток. Як ти сказала їм, що почалася війна?
— Моя дочка з 2014 року знає, що таке війна. Вона лише запитала ”Мамо, а у нас відтепер буде, так само як і у бабусі?”
Я пояснила ситуацію, спокійно та без паніки з дітьми зібрали необхідні речі, документи. Чоловік приїхав й забрав нас у Сватки (село у сусідній Краснолуцькій громаді). Того ж дня ми сіли, зібралися з думками й продумали до дрібниць всі наші дії.
У мене тоді був страх лише за дітей, за себе думати просто не було часу.
— Чи планувала виїжджати за кордон з дітьми?
— За виїзд за кордон ми навіть не розглядали. Ми до останнього вірили й сподівалися, що війна триватиме недовго. Що все закінчиться, і все буде добре.
Зараз, як і тоді, мені морально важко. Мама в Донецьку, брат та його родина у Херсоні. З ними зв’язок є не щодня.
У Донецьку немає українського зв’язку, і російський включають рідко. І коли є можливість, мама мені одразу телефонує. Спілкуємося через телеграм. Були моменти коли спілкуюся з матір’ю за три хвилини нашої розмови чула сім прильотів. А ще часто російські військові прослуховують нас. Я навіть почала розбиратися, коли прослуховують, а коли ні. І от коли нас “слухають” я кажу: “Слава Україні”, а мама у відповідь: “Героям слава! Смерть ворогам!”
А бувають такі дні, коли я отримую повідомлення від мами: "Ніч була важка, але ми вижили". В такі моменти я повторюю, що не можна опускати руки, не можна падати духом, адже цього не можна робити. Ця слабинка буде пізніше. Коли війна закінчиться нашою перемогою.
Про об'єднання волонтерів: "Це величезна потужна команда"
— З початком повномасштабного вторгнення я почала цінувати кожну хвилину свого життя. Хоч діти й розуміють, що в Україні війна, я стараюся не змінювати їхній ритм життя. Стараюся дбати про їхню психіку – а це головне. Ми віримо, що все буде добре, і що Україна у нас понад усе.
Я не сиджу на місці, хоч і маю професію та хобі, продовжую шукати себе. Нещодавно долучилася до волонтерської діяльності.
— Розкажи, як ти стала волонтеркою? І чому обрала саме цей напрямок?
— Одного дня я побачила у фейсбуці пост Ірини Каплій (вона організатор, засновник, волонтерка "Гадяцького борщу") про те, що потрібна допомога у виготовленні наборів сухих борщів для фронту. Довго думати не довелося, залишила свої контакти й вже за кілька хвилин розмовляла з Іриною Іванівною телефоном. Ми обговорили всі питання, деталі. Через кілька днів мені дали першу невеличку сушарку. І коли почався процес приготування зрозуміла, що сушка маленька і не зможемо повною мірою допомагати нашим захисникам. Тоді я сказала чоловікові, що хочу більшу сушку, а чоловік підтримує мене у всіх моїх “хочу”. Пішла, вибрала і купила.
На той час росла потреба в більшій кількості сушених овочів. Більше охочих було приєднатися до команди. В той момент я почала думати про організацію придбання ще сушарок. І почала реалізовувати свій план. Долучила до процесу всіх своїх колег агрономів, пояснила, що саме нам потрібно. Й так за одну ніч я отримала донат на чотири повноцінних потужних сушарок, хоч і планувала одну. Це була така радість, яку не можна передати словами. Так я у себе вдома виділила кімнату для сушіння овочів та фруктів. Наразі у мене вдома дві сушарки з якими я працюю.
— Розкажи про сам процес сушіння овочів та фруктів?
— Нас у колективі понад 40 осіб. Коли я тільки доєдналася до волонтерської діяльності, була десята.
Відтак, у нас дівчата поділені на групи. Одні займаються нарізанням овочів, інші сушать, деякі фасують. Кожен з команди "Гадяцького борщу" знає свою роботу, і процес йде злагоджено й конвеєром. Дівчата працюють з дому. Один раз на тиждень збираємося й гуртом фасуємо сухпайки – супові та борщові набори.
До речі в нас дуже цікаві назви. Для прикладу: "Гадяцький борщ", суп "Байрактар", суп "Гетьманський", суп "Вельбівський грибний", "Укропський суп ". А також в нашому асортименті є смаколики для наших Захисників – це сушені чіпси з апельсина, груші, яблук, кокоса та родзинок. Останній раз розфасували майже 600 "сухариків". Це поки що був рекорд за кількістю. Але це поки що….
Коли розфасували й попакували набори, приїжджають волонтери, забирають й везуть чоловікам на передову. До сухих наборів, в кожну коробку додаємо дитячі малюнки. Захисникам дуже приємно, часто роблять фотографії з дитячими малюнками й відправляють нам на пам’ять.
Якщо не вистачає продуктів, ми виставляємо оголошення в мережі фейсбук, і люди відгукуються.
— Чи можна долучитися до вашої волонтерської організації?
— Звісно, можна. Ми тільки – за! Нас з кожним днем все більше й більше. Всі охочі можуть долучитися до волонтерської роботи. Роботи вистачить усім. Адже тільки всі разом – ми сила!
Достатньо зателефонувати до організаторки Ірини Каплій і приступити до волонтерської роботи. Можна зв’язатися й зі мною.
— Що зробиш в першу чергу, коли настане мир?
— Після перемоги, я обов’язково поїду до рідних додому, обійму маму й скажу: “Рідненька моя, все закінчилося”. Проведу час з рідними стільки, скільки цього потребуватиме душа.
Також в планах є те, що хочу втілити у життя. Це пов’язано із шоколадом, знаю, мене підтримають. А поки не буду всі карти розкривати, потрібно ще все гарно обдумати.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
