Замість кабінету – Студія дитячого розвитку. Психологиня із Гадяча проводить консультації для ВПО
Людмила Пуць народилася та виросла у Гадячі, з дитинства мріяла стати модельєром. Проте стала психологом. Проводить консультації не лише для гадячан, а й для вимушених переселенців. Під час війни відкрила власну студію дитячого розвитку. А нещодавно почала займатися волонтерською діяльністю для дітей та молоді, які через війну в Україні переїхали до Гадяча… Стоп. Не все відразу. Почнемо спочатку.
Мріяла бути модельєром, а стала психологом
Як і більшість школярів в одинадцятому класі, Людмила задумалася над тим, яку обрати професію. Проте вибір був очевидним. У родині Людмили майже всі педагоги.
– У мене мама та дядько освітяни. Тому і я вирішила піти їхніми стежками. Проте в 11 класі я дізналася, що є така спеціальність як психологія, і захотіла спробувати щось нове. Порадившись з батьками, поїхала до Полтави. Саме в Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка щойно відкрився факультет психолого-педагогічний за спеціальністю логопедія, дефектологія, практична психологія.
Здобувши професію психолога-педагога Людмила повертається до рідного міста й влаштовується на роботу. Спочатку практичним психологом та соціальним педагогом у Сватківську ЗОШ І - ІІІ ступенів. Потім працювала вчителем реабілітологом у Гадяцькому центрі комплексної реабілітації дітей з інвалідністю. Через пів року і дотепер працює в ЗДО № 6 “Сонечко” Гадяцької міської ради. Паралельно продовжує підвищувати свою кваліфікацію в Лебединському педагогічному училищі.
– Через рік після закінчення здобула освіту вихователя. Продовжила вивчати все, що пов’язано з психологією. Хоча в дитинстві мріяла бути модельєром. Але хисту до малювання, чи креслення в мене не було. Але вигадувати ідеї – то моє.
Людмила каже, що якби знайшлася людина, яка б малювала під її керівництвом, то змогла б відкрити у Гадячі студію краси й творити.
– Проте це лише дитячі бажання. Та й в маленькому місті навряд чи були б клієнти. Але мрію я таки втілила, і втілила її у психологію, адже й тут можна творити на повну та давати волю своїм фантазіям.
Моє хобі – це моя родина та робота
Коли Людмила почала працювати у закладі дошкільної освіти вона захопилася арт-терапією. Тому вирішила не сидіти склавши руки, а діяти й отримати відповідні знання та сертифікат про навчання.
– Коли у 2018 році дізналася, що у Харкові буде проходити Арт-практик під керівництвом Олени Тараріної, відразу вирішила їхати. І не пошкодувала. Було цікаво, і я загорілася бажанням, захотіла більшого. Так почала навчатися на арт-терапевта, щоправда, уроки були онлайн, проте були не менш корисними, аніж в офлайні.
Закінчивши одні курси, Людмила, того ж року пішла на ще одні. Цього разу курси були по психології.
– На курсах я познайомилася зі своєю психологинею, яка й допомогла мені започаткувати мою власну справу у Гадячі. На той час вона мене дуже підтримувала. Так, у 2019 році почала проводити з дітками розвивальні заняття за власною програмою “У світі емоцій”. Для дорослих проводила арт-зустрічі різної тематики. У 2020 році діяльність призупинилась - декретна відпустка. Але продовжувала навчатись онлайн і “виношувати” ідеї. Коли дитині було 10 місяців, повернулась до власної справи. З'явилася ідея відкрити студію дитячого розвитку. Відтоді до мого хобі – родини, з’явилася ще одна – робота.
“Я українка, я повинна бути вдома, в Україні”
Хоча й пройшло сім місяців з початку повномасштабного вторгнення, день 24 лютого закарбувався в пам’яті кожного українця назавжди.
– Той день, пам’ятаю, як зараз. 24 лютого о 5 ранку я вже не спала, було тривожно, мабуть, відчувала щось. А можливо, й те, що напередодні родичі з Харкова наганяли паніку. Вони ж то казали, що буде війна, а я не вірила. Та хто взагалі міг уявити, що у 21 столітті буде така кривава й жорстока війна. Того дня зранку я вперше почула, як над дахом мого будинку пролетіла ракета. Це було страшно. Хвилювалася не стільки за себе, як за життя сина. Пам’ятаю, у мене повинен був бути завантажений день, але всі прийоми я скасувала. Почалася війна.
Першими емоціями у жінки були сльози. Каже, не знала, що робити. Проте заради сина знайшла у собі сили. Того дня Людмила спакувала тривожну валізу.
– Відразу прийняла рішення, нікуди не виїжджати, раз я українка, то не зважаючи ні на що, повинна залишитися вдома, в Україні. Хоч і пропонувала моя бабуся переїхати до неї. Вона, разом з родиною, проживає у селі у Сумській області. А вже через кілька днів дізналася, що до бабусі вдерлися російські окупанти. Кружляли танками навколо її будинку. На щастя все минулося. Пощастило, що я прийняла правильне рішення не їхати до неї.
В перші дні повномасштабного вторгнення, жінка не випускала з рук телефон, постійно моніторила новини. Були й такі дні, що не йшов навіть сон. І це негативно вплинуло не лише на неї, а й на сина.
– Вийти зі стресу мені допомогло спілкування з друзями та знайомими. Особливо коли зверталися до мене за професійною допомогою, і коли я бачила, що з їхніми дітьми відбувається, коли спілкуєшся, а дитина тебе просто не чує й не розуміє. Оцей страх, який у них був в очах, стрес, сльози. Ось тоді то я й прокинулася. Сказала собі “досить” і почала повертатися та адаптовуватися до життя в реаліях війни.
Після дзвінків з проханнями про психологічну допомогу, жінка вирішила повернутись до своєї діяльності у Студію дитячого розвитку.
– В середині березня я почала приймати маленьких клієнтів. Адже дорослим важко, а дітям ще тяжче. І тим більше, що який сенс сидіти вдома, якщо є можливість допомагати тим, хто цього потребує. Так я повернулася до роботи й наладила свій емоційний стан. Тому моя порада: живіть тут і зараз, не відкладайте нічого на потім, бо цього потім може й не бути.
Психологиня і для дітей, і для дорослих
– Моє життя під час війни змінилося. Якщо раніше я ніяк не наважувалася відкрити ФОП, то лютий 2022 змінив мої погляди та плани на життя. Нині я офіційно працюю, плачу податки, тим самим допомагаю своїй країні.
Проте це не єдині зміни, які відбулися. У серпні Людмила спробувала себе в ролі психологині-волонтерки.
– Мені запропонували взяти участь у міжнародному проєкті й стати психологом-волонтером для вимушено переміщених осіб. Я не довго вагалася і погодилася. Адже це не лише новий досвід, а й професійний розвиток.
Так, наприкінці серпня у Гадячі на базі Гадяцького вищого професійного аграрного училища відкрився хаб для ВПО. Тут Людмила не лише проводить безкоштовні консультації, а й влаштовує розвивальні заняття для дітей, тренінги для підлітків, спільні заняття мама і дитина, тематичні свята психологічного напрямку.
– Вже є постійні відвідувачі. Проте прийти до психолога у нашому маленькому місті – рідкість. Адже більшість вважають, що можуть самі впоратися зі своїми негараздами.
Проте за останні три роки Гадяч почав прокидатися від сну. Люди крок за кроком долають бар’єр сором’язливості. Людмила каже, що люди все частіше почали звертатися до психолога й перестали боятися.
– І для мене, як для фахівця – це дуже важливо. Адже у великих містах немає ніякого бар'єру. А от Гадяч – місто маленьке, всі один одного знають, тому й бояться. Я вже казала, тому ще раз хочу повторити – конфіденційність перш за все. Хто б не прийшов до мене на консультацію.
На фоні війни звернень до психологів побільшало, каже жінка. Серед її клієнтів — переважно переселенці, які потребують допомоги фахівця й самі за нею звертаються.
— У кожного із нас свій життєвий шлях, є злети і падіння. І якщо є якась проблема, то її необхідно вирішувати, а не мовчати, наголошує психологиня. І чим раніше ми зрозуміємо і вирішимо проблеми свого життя, тим швидше станемо емоційно стабільними і щасливими, — говорить Людмила.
***
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
