Щодня гадячанка Ірина Солончук рахує дні — сьогодні її син Владислав Солончук вже двохсотий день знаходиться у російському полоні. Вже понад пів року батьки не знають, що із їхнім сином та де тримають його росіяни.
Хвилювалася за азовців, а син був у Маріуполі
Ірина Солончук, мама 28-річного старшого солдата Владислава Солончука розповідає, що їхня родина не знала, що він у Маріуполі, аж поки 14 квітня не зателефонували із військкомату і повідомили, що їхній син 12 квітня потрапив у полон до російських окупантів.
— Він у нас такий: якщо є наказ нікому нічого не казати, де він знаходиться, він не буде казати. Єдине, що ми знали, так це те, що 4 січня його відкомандирували у Донецьку область, – говорить Ірина Солончук. — Коли була облога Маріуполя, я дуже хвилювалася за азовців, бо вони на слуху, але навіть не здогадувалася, що моя дитина теж там.
Владислав Солончук у 20 років підсиав контракт на служба у ЗСУ. Фото: Фото надане Іриною Солончук
Щодня Владислав писав мамі, що він живий. Повідомлення приходили в основному вночі. 10 квітня він надіслав останнє повідомлення.
Владислав Солончук у 20 років підписав контракт на військову службу — йому дуже хотілося бути військовим, хоча після закінчення школи він вступив до місцевого Гадяцького аграрного училища.
— Я була дуже проти його вибору, але він зробив по-своєму, — говорить Ірина Солончук.
Владислав став військовослужбовцем новоствореної 43-ї артилерійської бригади. На початку повномасштабного вторгнення ця бригада брала участь у звільненні Київщини, а також у боях на півдні, північному сході та на Донеччині. Владислав разом зі своїми дев’ятьма побратимами були у підсиленні 36-ї бригади, яка тримала оборону у районі «Азовмашу».
Що сталося на "Азовмаші"
Комбінат «Азовсталь» став символом оборони Маріуполя, а за долею полонених, які вийшли із його бункерів спостерігав чи не увесь світ. Проте на ще одному гіганті Маріуполя — заводі «Азовмаш» теж перебували військові. На початок квітня у них уже не було ані їжі, ані зброї, а воду доводилося зливати із батарей. Саме 36-та бригада тримала оборону у районі "Азовмашу".
Про військовополонених із "Азовмашу" дуже мало відомостей із відкритих джерел. Все що відомо — 11-12 квітня 36-та бригада розділилася на дві частини. Морські піхотинці на чолі із Сергієм Волинським рушила на Азовсталь, де з’єдналася з азовцями, а частина, якою керував комбриг Володимир Баранюк (він власне і був командиром 36-ї бригади — прим. авторки) залишилася на "Азовмаші". Бойова частина на чолі зі Баранюком спробувала прорвати оточення, щоб вийти до Збройних сил України. Але росіяни обстріляли колону, українські військові потрапили в оточення, а звідти у полон.
На «Азовмаші» залишалася найбільша частина групи Баранюка — але без зброї та можливості оборонятися. І вони також потрапили у полон. Серед них був і Владислав Солончук.
Фото Владислава із прогандистського телеграм-каналу. Фото: Фото надане Іриною Солончук
Лист ішов два місяці
Віднині про азовмашівців немає ніяких відомостей. Навіть були різні версії, що сталося із Володимиром Баранюком — вважалося, що він загинув, але відео із ним опублікував пропагандистський канал.
Тож за двісті днів доки Владислав у полоні, рідні не знають, де знаходиться їхній син. Ірина припускає, що його могли вивезти до росії. Єдине, що є у батьків — фото сина у пропагандистському пабліку і лист від Владислава, який батьки отримали у серпні.
— Почерк його, але видно, що над ним стояли, коли він писав, — говорить Ірина Солончук. — Тобто якби не було нагляду, він би писав по-іншому. Лист ішов до нас аж два місяці — її перевіряла не одна інстанція у росії, поки дісталася до нас.
У листі Владислав написав, що він не ранений і попросив у нього вірити.
Фото: Фото надане Іриною Солончук
Спочатку Ірина не знала до кого звертатися і куди писати. Зараз кожен день жінки починається із перегляду повідомлень у месенджері від мам тих дев’яти побратимів із 43-ї бригади, які разом із Владиславом потрапили у полон. Мами полонених постійно тримають між собою зв’язок.
— Ми хочемо зробити свою громадську організацію, щоб у нас було більше прав і ми могли зустрічатися із керівництвом держави чи силових структур. Полонені "Азовсталі" видимі, про них говорять. Ми теж хочемо, щоб про наших дітей не забували, — говорить Ірина Солончук.
