21 вересня 2022 року із російського полону повернули із російського полону 215 захисників Азовсталі. Але у заручниках росіян ще залишаються понад 2 тисячі військових, нацгвардійців, медиків, прикордонників та морпіхів. Серед них і 20-річний гадячанин нацгвардієць Едуард Ляш. Мама нічого не знає про нього із 20 травня.
На Азовсталі не було зв’язку
У гадячанки Наталії Ляш в руках прозора тека із документами-відписками про перебування її сина, у телефоні — фотографії періоду його служби у Маріуполі та відео перестрілки у місті вже під час повномасштабного вторгнення росіян, яке 20-річний Едуард переслав мамі у березні 2022 року. Зовні спокійна і врівноважена, в душі жінка не знаходить місця вже чотири місяці. Одне з останніх фото – її Едік разом із ще одним гадячанином Дмитром Агарковим на руїнах металургійного заводу. Їхні усмішки на фото різко контрастують із купами битого бетону за їхніми спинами. А в руках — пластикові мисочки із кашею – можливо, це їхня остання нормальна їжа.
— Він беріг мене нічого мені, не розповідав, знав, що я буду хвилюватися. У той день перетелефонував і говорить: «Мама, мабуть, почалася війна». За всі три місяці ми говорили лише разів 5. Та там і ніяк було телефонувати — зв’язок зник і ми могли і по місяцю не говорити. Переслав лише кілька фото і це відео, — говорить Наталія. – Єдина можливість була поговорити, коли десь вловиш інтернет. Йому хлопці показали точку і моя дитина ризикувала життям, щоб зателефонувати мені. А я стою, шкарпетки йому купую, а тут висвічується невідомий номер, беру слухавку, а там голос Едіка.
Це була остання розмова нацгвардійця із мамою.
Едуард Ляш навчався у Гадяцькому ВПАУ, грав у футбол. Фото: Фото із особистого архіву Наталії Ляш
Командири отримали наказ зберегти життя гарнізону
Коли почалася війна на сході України, Едуардові було 12 років, а його батько пішов захищати Україну в антитерористичній операції. Через 7 років вже сам хлопець вирішив іти на військову службу – до Нацгвардії потрапив по призову, а після закінчення служби підписав контракт.
— Йому дуже хотілося в армію. Зараз беруть служити із 20 років. А він пішов, коли йому було 18 із «хвостиком». Завершив строкову службу, відслужив по контракту лише два місяці й почалося повномасштабне вторгнення, — говорить Наталія. — Він дуже любив Маріуполь, йому подобалося це місто, — говорить пані Наталія. Моя дитина дуже смілива. На другий чи третій день їх попросили, хто може поїхати у військкомат забрати речі та знищити документи, щоб вони не потрапили до ворога. Це вже було під обстрілами. І Едік не побоявся, поїхав.
Едуард Ляш хотів стати військовим.Фото: Фото із особистого архіву Наталії Ляш
Частину, де дислокувалися нацгвардійці, російські окупанти розбили і їм довелося ховатися спочатку у розбомблених будинках, а потім перебратися у бункери Азовсталі.
Оборонці Маріуполя героїчно тримали бій протягом майже трьох місяців, але росіяни використовували чи не увесь арсенал своєї зброї проти цивільних і військових, включно із багатотонними авіаційними бомбами, які ламали бетонні перекриття бункерів Азовсталі. Облога міста і меткомбінату закінчилася, коли командири отримали наказ від вищого військового керівництва зберегти життя гарнізону. Оборонці Маріуполя виходили з Азовсталі трьома хвилями — спочатку поранені, друга хвиля вийшла у період 16-17 травня, командири — 20 травня. Солдат Едуард Ляш виходив з Азовсталі 17 травня вночі. Тож навіть на бодай якомусь відео його не зафіксували.
Російський полон
Наталія пригадує, що їй зателефонували із Нацгвардії аж увечері 17 травня, повідомили, що син потрапив полон. А 20 травня із нею зв'язалися представники Червоного Хреста і сказали, що син живий-здоровий і що його перевезли в Оленівку.
З того часу навколо Едуарда Ляша утворився інформаційний вакуум. Куди тільки не зверталася Наталія, аби дізнатися, що із її сином. Але ніхто не може дати відповідь – ані Нацгвардія, ані Червоний Хрест.
— Я щоразу чую, коли телефоную на Червоний Хрест: ми заявочку зробили, ми вам перетелефонуємо, говорить жінка. – Хоча Червоний Хрест обіцяв, що їх обміняють, і ми так і сподівалися – ось-ось і буде обмін. А хлопці потрапили у полон.
І справді, не лише родичі захисників Маріуполя сподівалися, що це буде екстракція, а й вся Україна затамувавши подих і тримаючи кулаки сподівалася на деблокаду захисників. Проте дива не сталося — росіяни поводяться як росіяни. А крім того, Червоний Хрест пізніше відхрестився від своїх слів про безпеку полонених, заявивши, що організація не могла гарантувати безпеку українським захисникам.
Фото: Фото із особистого архіву Наталії Ляш
Теракт в Оленівці
29 липня на території колишньої колонії №210 смт Оленівка росіяни влаштували терористичний акт, убивши, за підрахунками української сторони близько сотні захисників Маріуполя. Барак, куди напередодні перевели полонених захисників Азовсталі, росіяни підірвали зсередини й звісно звинуватили українців, що ті буцімто поцілили у будівлю із HIMARSа. Ані Червоний Хрест, ані українську сторону станом на кінець вересня ще й досі не допустили до місця трагедії. А чим більше спливає часу, тим менше доказів злочину росіян можна зібрати.
— Я дізналася про Оленівку з інтернету. Почали знову скрізь телефонувати, щоб запитати, чи був Едік у тому бараці, але відповідь була стандартна ми не можемо цього сказати, тому що не знаємо, – говорить Наталія.
Представники Червоного Хреста побували в Оленівці лише раз – у травні, але їх росіяни навіть не пустили до полонених.
Після теракту росіяни виклали у мережу список загиблих полонених. У Наталії відлягло від серця, коли прізвища своєї дитини вона не побачила. Проте все ж їй неспокійно, адже ці списки можуть бути неправдивими. росія заявляє лише про 50 загиблих, у той час, як українська сторона вважає, що їх могло бути набагато більше. Тому Наталія вирішила діяти рішуче – буде звертатися до Президента і Уповноваженого із прав людини, щоб її запит був офіційно зафіксований.
***
1 червня 2022 року біля села Миколаївка, що на Донеччині загинув учасник АТО із Гадяча Роман Ляш. Його син – Едуард Ляш навіть не знає, що батька немає в живих і що тато посмертно отримав орден за мужність – росіяни забрали у нього можливість говорити із рідними.
А батько вже ніколи не дізнається, що сталося із його сином.
