П’ять місяців тому оборонці Маріуполя, які тривалий час мужньо тримали оборону на «Азовсталі», потрапили до російського полону. 17 травня із території заводу вийшла основна колона захисників. Серед них був і 20-річний гадячанин Дмитро Агарков. Мама захисника Оксана Рева розповідає історію свого сина.
"Усі служать, а я — ні"
— Мені говорять, навіщо ти цілуєш те фото, а раптом то не твоя дитина. Я хай і не моя, чужих дітей не буває, — говорить телефоном гадячанка Оксана Агаркова.
Ця світлина – скрін із російського пропагандистського відео виходу захисників Маріуполя 17 травня. На ньому жінка побачила схожого на сина хлопця. Немає стовідсоткової впевненості, що це він, але жінка тішиться, що хоч побачила його на відео, адже голосу свого сина, 20-річного нацгвардійця Дмитра Агаркова не чула ще від 27 березня.
Історія Дмитра Агаркова схожа на історію іншого нацгвардійця, про якого ми нещодавно писали — Едуарда Ляша. Як виявилося, хлопці разом вирішили підписати контракт на військову службу.
Фото: Фото надане Оксаною Агарковою
Останні роки Дмитро разом із мамою жив у Полтаві, тут закінчив професійно-технічне училище, знайшов роботу – на місцевій автомийці. Але хлопця турбувало, що… його не призивають до війська. Всі одногрупники Дмитра були вже в армії, а він — ні. І він вирішив сам розібратися, у чому річ.
– У мене усі хлопці служать, а я ще ні. Потрібно піти у військкомат, дізнатися, у чому проблема, говорив Діма, — пригадує Оксана. — Поїхав уточнювати свої дані до Гадяча, тому що тут був приписаний. Його направили на медкомісію, а вже потім вручили повістку.
— У нас у роду були військові, але я не бачила військовим саме Діму, — говорить Оксана Рева. — І я не надто хотіла, аби він ішов на контракт. Але син одного разу зателефонував мені і сказав: «Мам, мені потрібна твоя підтримка». Так я дізналася, що Діма вирішив служити далі після строкової служби. Звісно, я прийняла вибір сина. Він відслужив два місяці і почалося повномасштабне вторгнення.
Одне-єдине слово — "Живий"
Оксана пригадує розмову із сином 23 лютого – вони багато сміялися і жартували:
– Я була у відрядженні, купила собі покупки, показувала синові. Він мені пересилав те, що купив собі. Ми ще посміялися, що служить на контракті лише 2 місяці, а гардероб більший, ніж у мене, — говорить жінка.
А 24 лютого почався жах — Оксана зателефонувала синові і по голосу зрозуміла, що щось не так. Він був різким, таким, яким вона ніколи не чула свого сина. Але найжахливішими були його слова: «Мам, почалася війна».
Їх підняли по тривозі о третій ночі, за 15 хвилин потрібно було дістатися до військової частини. Дмитро встиг одягти лише військовий однострій. Документи, павербанк, гроші, картки, залишились на квартирі. Він так вже і не зміг їх забрати.
На початку березня частину Дмитра розбомбили, нацгвардійці отримали наказ рятуватися. І Дмитро зателефонував мамі, щоб… попрощатися.
Фото: Фото надане Оксаною Агарковою
Оксана дзвінка не почула – після того що сталося із Дмитром, вона стала ходити до церкви — щоб не заважати службі, поставила на беззвучний режим. І пропустила дзвінок від сина.
— Тоді він дуже на мене накричав, нагадував мені, щоб телефон завжди був зі мною. А потім надіслав прощальне відео. Я так запам’ятала його слова: ми розуміємо: якщо ми вийдемо за межі частини, нас просто розстріляють.
Після того Оксана виготовила собі мішечок для смартфона — носила його на шиї, лягала із ним спати — аби не пропустити дзвінка сина. Зв’язок у Маріуполі був уже поганий, тож мама із сином домовилися, що він надсилатиме повідомлення із одним-єдиним словом: «Живий» або просто пусте повідомлення, як знак того, що із Дмитром усе гаразд.
Доки міг виходити на зв’язок, Дмитро моніторив ситуацію на Гадяччині — він знав, що до Гадяча підходить танкова колона і щиро радів, коли її розбили. Запитував у повідомленнях чи йде їм допомога, тому що воювати вже було нічим.
Але нічого не розповідав, що із ними відбувалося на Азовсталі. Вже пізніше Оксана дізналася, що вони могли бігати 2-3 дні голодними, спали на куфайках, могли їсти однією ложкою на всіх, бо вона була одна.
Так годували на Азовсталі.Фото: Фото надане Оксаною Агарковою
Щасливий випадок
Вперше Оксана почула від сина, що їм тяжко аж у середині березня.
Повідомлення від Дмитра приходили все рідше і рідше — раз у чотири дні, раз у тиждень. Ситуація у Маріуполі ставала все гіршою і гіршою, місто росіяни брали у кільце. А 27 березня на екрані телефона Оксани висвітився заповітний номер. Але її син телефонував, щоб попрощатися: у нього на очах загинули 14 його побратимів, Дмитрові вдалося дивом врятуватися.
— Я не питала, як вони загинули, все намагалася відволікти його від їхньої смерті. Питаю: «Синочок, у тебе їсти є». А він говорить: «Ма, пацанів убили, тепер днів чотири протягнемо». А їм сухпайок на двох давали. Виходить мертві допомогли живим. Син зателефонував попрощатися. Говорив, що їм кінець. Просив свою бабусю пити таблетки, бо у неї погано із серцем. А я у відповідь йому слухавку кричала, щоб він не смів зі мною прощатися.
Фото: Фото надане Оксаною Агарковою
Ця розмова і справді стала останньою. Після тієї розмови Оксана не знала, що із її сином, чи живий він. Лише через місяць на її дірект прийшло повідомлення від товариша Дмитра. Той писав, що він живий і з ним усе нормально. Але щасливий випадок допоміг Оксані дізнаватися хоч раз у кілька днів, що із її сином.
— До Гадяча приїхали люди із Маріуполя, стояли і говорили у магазині.Біля них стояла моя сусідка і почула, що вони із Маріуполя. Втрутилася у їхню розмову, сказала, що там служить Діма і назвала прізвище. І ви уявляєте, жінка-переселенка говорить: «А я його знаю. Діма? Височенький?». Через неї я дізналася номер дівчат-медиків. Вони мені допомогли із інформацією. Раз на чотири дні я писала: «Агарков, Ляш, живі?» Мені відповідали: «Станом на таке-то число були живі", — говорить Оксана.
17 травня Оксану повідомили, що Дмитро вийшов із Азовсталі, потрапив до російського полону і його вивезли до Оленівки. Це означало, що він принаймні не поранений. Після теракту в Оленівці Оксана не знайшла прізвища Дмитра у списках загиблих. За останньою інформацією, її сина вивезли вивезли в одне із СІЗО, що розташовані на непідконтрольній території.
Але Оксана вірить, що її син повернеться. Адже у Дмитра була мрія – повести маму у Маріуполі на море і здобути вищу освіту.
Дмитро обов’язково стане чи то юристом, чи отримає військовий фах, як він вирішить. І вони — син і мама — фотографуватимуться на тлі хвиль Азовського моря у вільному українському Маріуполі. Бо мрії мають збуватися, надто коли разом мріють понад 40 мільйонів людей в Україні.
