Анна Бережна: “Не будую планів на завтра, бо не знаю чого очікувати далі”

Середа, 15 червня. На годиннику 12:00. На вулиці тепла, сонячна погода. Поспішаю на зустріч з мисткинею в міський парк “Перемога”.

Їй 21. Вона гарна, спокійна і натхненна. Стільки питань крутяться в голові, але не поспішаю ставити. Насолоджуюся компанією творчої особистості. Мене огортає шум дерев, свіже повітря, спів птахів та щебетання милої співрозмовниці.

Вона розповідає про те, як війна змінила її життя, чому почала малювати староукраїнський стиль та як допомагає захисникам на передовій. Про це й не тільки художниця Анна Бережна розмовляла з журналісткою Анжелою Король для Гадяч.City.

У творчих та креативних людей багато думок

Мисткиня ділиться, що натхнення черпає від Гадяцької природи. Саме атмосфера, яка витає довкола міста.

– Вийшла з дому і вже серед природи, серед дерев, навкруги співають пташки. Навіть вітер шумить по своєму, – говорить Анна. – А ще друзі, вони мене підтримують й надихають.

Мені імпонують пейзажі, акрил, масло. Цікавлюся різноманітними стилями, абстракцією, перейшла на графіку. А нещодавно почала малювати староукраїнський стиль, – розповідає дівчина. – Малюю українських козаків, наших захисників. Вони навіюють мені мужніх, сильних та незламних чоловіків. І захотіла, що більше працювати в цьому стилі.

Від початку війни дівчина намагалася знайти якісь виставки, аукціони, де могла б виставляти та продавати картини, а вторговані кошти відправляла б захисникам.

– Шукала не лише в Україні, а й у Європі. Але так і не змогла знайти, – говорить Анна. – Довго думала як допомогти воїнам, мені було не спокійно, хвилювалася за них. Сиділа якось у фейсбуці, натрапила на волонтерський пост, де писалося, що збирають необхідні товари та продукти хлопцям на передову. І мені прийшла ідея.

– Я дуже люблю випікати. Вирішила запропонувати свої послуги. Так, я почала волонтерити. Допомагає мені моя тітка. Випікаємо пиріжки, пироги, рогалики, печиво, будь-що, аби в дорозі не пропали. Передаю захисникам на передову в Харків.

– Мені хочеться, щоб захисникам не лише смакувала випічка, а й щоб вони відчули домашню атмосферу та мали гарний настрій.

І додає, все що вона робить – все для людей.

– Я не займаюся піаром, а навпаки, висвітлюючи свої дії та роботи хочеться більше бути корисною для тих, хто потребує допомоги, можливо, поради, підтримки чи теплого слова. Все, що в моїх силах – допоможу, – говорить Анна. – Люди, які зацікавлені або потребують моєї допомоги – звертайтеся.

На День Конституції України, яке відбудеться 28 червня, у мисткині великі плани.

– Зі своїми творчими подругами, плануємо організувати благодійний захід, я висталю картини на продаж, а дівчата влаштують концерт, – говорить Анна. – Але не розкриватиму всіх карт. І загалом у творчих та креативних людей багато думок.

Мисткиня планує також організувати благодійний художній урок для дітей.

– У планах є, але ще не знаю як правильно все організувати. Потрібен час, – говорить Анна. – Це також чудова нагода аби зібрати кошти нашим захисникам.

І додає, якщо в когось є ідеї та плани – долучайтеся. Так, об'єднавшись легше реалізувати та допомогти захисникам.

Найстрашніше в перший день війни – ніч

Так, нас попереджали, говорили, щоб склали тривожну валізу. Але я до самого кінця не вірила, що війна можлива в наш час. Адже ми живемо в сучасному світі, де всі розвиваються духовно. Ставлять собі мету, йдуть до цілі та досягають її.

Через 5-10 хвилин до мене починає доходити, що війна все-таки почалася. Беру телефон, заходжу в інтернет та починаю читати всі новини, які були актуальні на той час. Знову на думці крутиться “яка війна”. Шоковий стан змінює паніка. В той момент не розуміла, як діяти, що робити. А в думках “якщо сюди зараз впаде ракета, то все, закінчиться моє життя”.

Знаходилася в якомусь незрозумілому стані. Згадую, що рекомендували покласти у валізу: документи, гроші, ліки. Сіла на диван. В голові купа думок, які плутаються. Не розумію, що робити далі, як бути.

Вийшла в місто. Все, що побачила: хаос, паніка. Все, що почула: “війна”. Ввімкнулася сирена, в середині все похололо, в той момент зрозуміла сенс слова “душа пішла в п'яти”.

Найстрашніше в перший день війни – ніч. Коли надходить багато різної інформації та дезінформації. Намагаюся дізнатися бодай хоч щось про хід війни. Нападуть на нашу область чи прорвуться на Гадяччину. В усіх новинах повідомлялося, щоб були напоготові, не роздягалися та спали (якщо можна було назвати це сном) в одязі.

Не спала цілу ніч. Випила багато заспокійливих препаратів. Було тяжко, тривожно та страшно. Навідалася й депресія. Не хотіла нікого чути й бачити, не хотіла нічого робити. Адже не розуміла, як жити далі, як розвиватися. Навіть зараз ці питання залишилися. Тому не будую планів на майбутнє, бо не знаю, що буде далі.

З часом зрозуміла, що піддаватися паніці не варто, ходити й на кожному кроці кричати “війна” – не вихід. Почала сама себе заспокоювати. Адже ми народ сильний, незламний та вільний духом. Так, не потрібно забувати, що йде війна, але ми живі та здорові, знаходимося в безпечному місці. Тому потрібно жити тут і зараз, адже життя триває. Й всіма силами допомагати, підтримувати наших захисників, які мужньо захищають нас на передовій. Щоб кожен повернувся до своїх рідних, батьків, дітей, дружин.

А якщо будемо сидіти та жалітися на життя, нашим захисникам буде важче боротися з ворогом, їхній дух пригнічуватиметься та опустяться руки.