Дарина Дігтяр разом з чоловіком та двома синами, 11-річним Даніелем і 8-річним Богданом жила у селі Бірки Краснолуцької громади. Бірки – крайнє село на Гадяччині з боку Сумщини. Переїдеш ліс і вже Лебедин, де стояли росіяни. Родина жінки бачила війну на власні очі. Коли жінка зрозуміла, що невдовзі окупанти можуть зайти у село, схопила дітей і в чому була поїхала до Німеччини. Своєю історією та як живуть біженці в Німеччині Дарина Дігтяр поділилася із Гадяч.Сity.
Як потрапили в Німеччину: “Ми мали їхати в Іспанію, там живуть родичі, але в евакуаційному потязі познайомилися з полтавцями”
Ми взагалі не думали виїжджати з України та наш від'їзд можна назвати цілком спонтанним. Все вирішилося, коли мої хлопці сказали, що їм страшно. З боку Сумщини ми чули вибухи і я дуже хвилювалася, що прилетить і нам. До росіян було кілька кілометрів.
Ми з чоловіком працювали (і він зараз працює) у Глобиному, на м'ясокомбінаті вахтовим методом – два тижні вдома, два тижні працюємо. Пам'ятаю, що я не відробила свою зміну, коли дізналася, що буде їхати евакуаційний потяг з Полтави. Сказала майстру, що не вийду на роботу. Зателефонувала сестрі, щоб зібрала документи, а дітям трохи одягу, щоб переодягнутися у дорозі. Сама поїхала у чому була – у спортивному костюмі та кросівках.
Ми мали їхати в Іспанію, там живуть наші родичі, але в евакуаційному потязі познайомилися з полтавцями, які їхали в Німеччину. Вони запропонували їхати з ними – там вони мали знайомих, які б могли допомогти влаштуватися у країні.
Польський кордон ми перетнули 23 березня. У Польщі нам надали безплатні квитки до Німеччини. Два дні пробули у Берліні, ночували в церкві. Потім місяць жили у німецькій родині. Вони нам допомагали оформити документи на 24-й параграф – посвідку на тимчасове проживання. Місяць, проживши у Берліні, ми поїхали у Бранденбург – тут жили мої знайомі та колишні колеги по роботі з України.
Не біженці: “Я можу поїхати в Україну, коли захочу. І повернутися до Німеччини”
Ми у Німеччині перебуваємо не як біженці. Біженці мають значно менше можливостей і прав, ніж людина, яка має параграф 24. Наприклад, біженець не може отримати протягом пів року роботу чи виїхати за межі країни. Я можу поїхати в Україну, коли захочу. І повернутися до Німеччини.
Також параграф 24 дає можливість отримати мені роботу, а дітям навчатися у школі та отримувати соціальну пільгу. Єдине, що коли я буду їхати додому, я маю повідомити свій job-центр (аналог нашого центру зайнятості), що я їду. Це для того, щоб на мій рахунок не надходили кошти. Нам зробили медичні страховки і паспорти. Нас зареєстрували у Німеччині поки йде війна. Свідоцтва про народження дітей довелося оформляти німецькі.
Про німців: “Я приїхала в Німеччину з трьома документами, нині їх у мене – три папки”
Німці дуже бюрократичні та педантичні. Я приїхала сюди з трьома документами, нині їх у мене – три папки. У них все сплановано, ти нікуди не потрапиш, якщо у тебе немає терміну – часу, на який ти записаний. Якщо у мене термін на сьогодні, то я повинна з'явитися за п’ять хвилин до зазначеного терміну. Якщо я без поважної причини пропускаю цей час, дуже проблематично щоб мене знову прийняли. Потрібно обов'язково попередити, якщо не приходиш і пояснити причину своєї відсутності.
Німецькі школи: “Моя подруга з Полтави не може отримати з дому карту щеплень, то сина ще й досі не зарахували до школи”
У Бранденбурзі є школи навіть з україномовним викладанням – там працюють викладачки-біженки з України. Але ми пішли в німецьку школу, тому що, по-перше, вона поряд, по-друге, так хлопці швидше вивчать мову.
Даніель вдома грав у футбол. Тут ми теж записалися у футбольний клуб і син продовжує тренування.
У німецьких школах немає такого навантаження, як в українських школах. Домашньої роботи не задають. До шостого класу діти навчаються у форматі гри. Менший син приходить додому об 11.25, старший лише в понеділок приходить додому о 14.00. У всі інші дні – вже о 13.00 він вдома.
Зараз у старшого сина викладають такі предмети як математику, німецьку мову, англійську мову та музику. З 7 класу додадуть предмет – аналог нашого «Я досліджую світ». Перший день, коли ми йшли писати заяви в школу, дуже боялися. Під час приймання в школу дитина обов'язково має бути щеплена. Найбільше німці бояться туберкульозу. Щоб моїх дітей прийняли до школи, мені вдома перефотографували карту щеплень дітей. А ось моя подруга з Полтави не може отримати з дому карту щеплень, то сина ще й досі не зарахували до навчального закладу.
Тривалість канікул не така як в Україні. Діти навчаються до 7 липня. Навчальний рік починається 21 серпня. У нас в Україні всі класи знаходяться в одному приміщенні. У Німеччині для кожних класів своя школа. Наприклад, початкова школа знаходиться в одному приміщенні, середня – в іншому, а старші класи – це вже ліцей.
Волонтери та допомога: “Містяни побачили прапор і почали нести взуття, білизну, канцтовари та знайшли книги українською”
Ми отримуємо у магазині раз на тиждень продукти – м'ясо, фрукти, овочі, йогурти. Все, що маємо – від волонтерів і простих людей. Коли ми поселилися у Бранденбурзі, перше, що зробили, вивісили поряд прапор України. Містяни побачили прапор і почали нести допомогу – взуття, білизну, канцтовари та навіть десь знайшли книги українською. Якийсь чоловік привіз нам кавоварку. Вирішив, що вона нам потрібна.
Нам дуже допомагають волонтери – Варвара і Женя. Вони самі з Полтави, але вже тривалий час живуть у Бранденбурзі. Вони розв’язують питання з документами і якщо я щось не розумію, завжди звертаюся до них. Також біженці допомагають біженцям. Нещодавно у нас оселилася дівчина, яка втекла з дітьми з Херсону. Нам дуже багато речей нанесли, ми частину віддали їй.
Мова: “Ми вдома з хлопцями намагаємося говорити німецькою, щоб не забути, що вивчили на курсах”
Спочатку з німцями спілкувалися через гугл-перекладача. Якби не ми, вони б і не знали, що це таке (сміється автор). Від job-центру ми пішли на курси німецької мови. Вивчаємо її по три години у день. Але на цьому навчання не звершується. Ми вдома з хлопцями намагаємося говорити німецькою, щоб не забути, що вивчили. Даніель вже добре розуміє німецьку. Але й українську мову хлопці не забувають. Тішить, що серед однокласників є українські дітки – хлопцям є з ким спілкуватися рідною мовою.
Job-центр має знайти мені роботу. Але я не можу отримати її без знання мови. Тому ми з українками пішли на мовні курси. Рівень А1, тобто розмовний, у нас уже є. Тепер потрібно здобути В2, щоб ми могли працевлаштуватися.
Житло: “Знайшли все – від ліжка до холодильника”
Квартири німці здають порожні. Тому нам потрібно було все. Але дуже допомогли волонтери. Знайшли все – від ліжка до холодильника. Ми живемо у будинку в приватному секторі, але він вважається квартирою. Комунальні платежі оплачує job-центр. На кожну особу встановлений ліміт плати. Нас троє, тому ліміт на нашу родину 560 євро за квартиру. Ми знайшли квартиру за 350 євро та 90 євро оплати за комунальні послуги. Ці кошти job-центр сплачує господарю квартири.
Про плани: “Я хочу використати цей час із користю та піти навчатися на медсестру”
Дітей самих тут не можна залишати більш ніж на дві години. У нас батьки можуть покинути дитину на цілий день і піти собі працювати. Тут з цим суворо. Даніеля мені вже можна залишати, а ось Богдана – ні. Можна няню найняти через job-центр, він буде їй платити за догляд за моєю дитиною. Але я хочу використати цей час із користю. Коли отримаю B2 хочу піти навчатися на медсестру. Гроші за навчання платитимуть ті ж самі, коли б я працювала. Але статус матиму вищий. Фах можна отримати за 8 місяців. Я вважаю, ще одна освіта не буде зайвою. Тим більше, що стати лікарем я мріяла з дитинства. Але грошей у нашій сім'ї на це не було. Звісно, лікарем я не стану, а ось медсестрою так.
Підтримка українців: “Хоча все тут добре, додому все-таки хочеться”
Німецькі дівчата влаштували флешмоб на підтримку Маріуполя і приносили іграшки у пам'ять про загиблих дітей. Німці дуже підтримують нас. Ми навіть не сподівалися, що так може бути. І хоча все тут добре, додому все-таки хочеться. Але наh4віть мої родичі на Гадяччині родичі просять не їхати сюди. Тому поки що ми залишаємося тут. Нам дали параграф 24 на 2 роки. Дуже сподіваюся, що війна завершиться швидше.
