Сергій і Маргарита Лазаренкови з Маріуполя вже майже три місяці живуть на Гадяччині. За цей час родина підприємців знайшла нову домівку, відкрила новий бізнес, але серцем вони й далі живуть в місті на березі Азовського моря. І мріють, як тільки його деокупують, повернутися додому. Про складнощі евакуації, проходження фільтрації та нове життя на новому місті Сергій та Маргарита розповіли журналістці Гадяч.City Надії Страшко.
Сергій Лазаренков показує на смартфоні фото зі святкування Нового року. Ось вони з Маргоритою біля ялинки. А ось мама Маргарити та бабуся. Бабусі невдовзі не стане — вона помре від нестачі кисню в лікарні, бо від постійних обстрілів у Маріумолі зникне електрика.
– Подивіться, яка у нас була квартира. Все сяє. Ялинка. А ось гноми. Ялинку ми залишили, а гномів забрали із собою. Телевізор, який ми купували за 25 тисяч гривень довелося продати за 5, — говорить Сергій.
Простора двохкімнатна квартира Лазаренкових у будинку на березі Азовського моря не пережила обстрілів. Будівля трималася до останнього, дивом у неї не влучали снаряди, але потім вікна вибило вибуховою хвилею і розтрощило щойно відремонтований балкон.
Але Сергій оптимістичний:
– Нам ще й пощастило, адже наш будинок хоч би не згорів, як інші.
Сергій Лазаренков народився в Смоленську, служив у Куйбишеві. Але ще коли навчався в школі мріяв жити в Маріуполі — сюди він приїздив відпочивати до дядька.
Чоловік не говорить про Маріуполь у минулому часі.
— Це дійсно європейське місто. Дуже багато зелені і клумб. Красива підсвітка на будинках навколо драмтеатру, відремонтовані фасади будинків. Заробітні плати у нас були високі в порівнянні з іншими містами України. Наприклад, ми лише трохи поступалися Києву за рівнем оплати праці. Коли ми приїхали на Полтавщину в мене був дуже великий контраст. Не лише тому, що ми звикли жити у великому місті. Перше, що мене вразило у вас — дороги. Таких доріг я ще не бачив. Таке враження, що Полтавщина нелюблена кимось — по полтавських дорогах неможливо їздити. У нас зрозуміли, що хороші дороги — це шлях до інвестицій.
Донька Маргарити і Сергія Лазаренкових Кароліна біля драмтеатру. До трагедії два місяціФото: Особистий архів родини Лазаренкових
У Маріуполі родина Лазаренкових займалася бізнесом — на різних торгових майданчиках продавала книги, канцтовари та іграшки, а також володіла мережею кіосків з пресою.
— Я в бізнесі вже 30 років — з 92 року. А до того працював у карному розшукові. Мені подобалося працювати в правоохоронних органах. Але це були лихі дев’яності. Разом з напарником за місяць ми посадили «потрібних» людей. За це я і поплатився своєю роботою, — розповідає Сергій.
Росіяни заходили з моря
Напередодні 24 лютого Маріуполь жив своїм звичним життям. Що почалася війна Сергій дізнався з новин.
— Історія повторюється, нацисти теж починали бомбити летовища. А в Маріуполі аеропорту не було. У нас усе було тихо. Ніхто не вірив, що Маріуполь буде окупований. Крім того, з боку Донецька стояли міцні дзоти і доти, біля Маріуполя була база "Азову". Та й крім них у місті було чимало військових.
Але за три дні місто опинилося в оточенні.
— Росіяни заходили зі сторони моря. Це мікрорайон Черемушки. До речі, Черемушки спалили дотла. Його жорстоко обстрілювали, дуже багато людей там загинули. Потім стихло. І почалося з боку Запоріжжя. А з боку Донецька вони зайшли з моря. Було декілька диверсійних груп. Українські захисники їх розбивали, але їм таки вдалося зайти в місто з Лівобережного району. Російські війська, які проривалися з боку Запоріжжя, пішли на центр, — розповідає Сергій.
Від 1 березня в Маріуполі зникли електропостачання, вода, опалення. У цей час бабуся Маргарити перебувала в лікарні — вона вже поборола ковід, але ще лежала під апаратом ШВЛ. Коли не стало світла, лікарі усіма силами діставали бензин, щоб живити генератори, які б давали світло для апаратів. Але пальне швидко закінчилося. А разом з ним і життя людей.
Бабуся Маргарити померла від нестачі кисню — в лікарні не було світла, щоб живити ШВЛ-апаратиФото: Особистий архів родини Лазаренкових
— Бабуся вже йшла на поправку, але потрібно було ще побути під ШВЛ. Війна забрала її у нас. Разом з нею померли ще шість людей, які теж відновлювалися після ковіду. Ми навіть її не поховали. Я не знаю, що з її тілом, — говорить Маргарита.
Сергій розповідає, що по воду вони ходили до струмка з баклагами і тачками. На вогнищі пекли оладки і якісь коржики — чоловік встиг закупитися продуктами, зокрема придбав різної крупи, макаронів, борошна та головку сиру. Пізніше, коли вони виїздитимуть з міста, роздадуть залишки сусідам, які залишалися в окупованому місті.
Потім зачинилися всі магазини та аптеки. І почалося мародерство.
— У нашому мікрорайоні супермаркет працював до останнього – поки у власника не зникло дизельне пальне. Магазин світлом забезпечував генератор. Власник приїхав, відчинив двері і дозволив брати, все що можна, аби лише не громили приміщення. Маріупольці почали торгувати між собою. Ціни були захмарні. Наприклад, коли ми виїздили, пачка цигарок коштувала 500 гривень. Це мерія наша погано спрацювала. Чому були зачинені всі магазини і аптеки? І цивільним, і військовим доводилося розбивати вікна аптек, щоб зайти і взяти необхідні ліки. Ніхто не дав наказу збирати продуктові набори для бабусь — їх просто покинули напризволяще. Вони голодні приходили до нашого вогнища у двір і ми їх підгодовували, — розповідає Сергій.
— Пригадую, як ми поїхали на центральний ринок за картоплею — почули що там її можна ще купити. Але нас накрило снарядами, ми почали тікати, ледве звідти виїхали. Дорогою забрали поранену жінку. Ми не знали, яка лікарня працює і привезли її до себе додому — мама Маргарити була медсестрою. Але травми були такі, що вона б з ними не впоралася. Єдине, що ми зробили – наклали бинти і передали поліцейському екіпажу, який їхав поруч. Більше ми у центр міста не їздили, — говорить Сергій.
– По квартирах почали ходити кадирівці під приводом пошуку азовців. У знайомої чоловіка вони поцупили телевізор. Аргумент — навіщо їй два телевізори. Автомат на плечі підсилював мотив окупанта, – додає Маргарита.
П’ять тисяч гривень за каністру бензина
Активно маріупольці почали евакуюватися з міста 15 березня. Вже тоді Лазаренкови надумали їхати й собі, адже запаси їжі танули на очах. І 20 березня вони наважилися.
Зібралася вся сім'я — Сергій, Маргарита, їхня 12-річна донька Кароліна, мама Маргарити та їхній пес. Планували їхати двома машинами, але автівка Маргарити поламалася. Її довелося залишити в Маріуполі. За ним родина повернеться пізніше.
На той час у їхньому мікрорайоні залишилося лише чотири будинки, які не постраждали від обстрілів.
Росіяни не випускали людей без огляду. Черга на виїзд розтягнулася на кілька кілометрів.
Щоб доїхати до Бердянська, з автівки Маргарити злили бензин і заправили ним машину Сергія. А вже у Бердянську Лазаренкови шукали бензин, щоб дістатися Запоріжжя.
Лазаренкови не покинули свого домашнього улюбленцяФото: Особистий архів родини Лазаренкових
— У волонтерському центрі нам з пальним не допомогли. Я записався в чергу на заправку і був 659-м. У день тоді обслуговували 10-15 авто. Тобто, щоб виїхати з Бердянська мені потрібно було жити там близько двох тижнів. І ми почали шукати бензин у приватному секторі. Одна жінка нам допомогла – вона знала того, хто торгував пальним. І ми купили каністру на 20 літрів за 5 тисяч гривень.
Сергій зазначає, що купили тоді бензин дуже дешево, адже перекупники продавали каністри майже за 10 тисяч гривень.
На Полтавщину родина маріупольців приїхала 24 березня. А вже за півтора місяця знову… повернулася у Маріуполь.
Їхати було за чим — у квартирі залишилося чимало речей і автівка Маргарити. У сам Маріуполь спочатку Сергій і Маргарита не поїхали — зупинилися в Мелекіно. Та й у місто не можливо було проїхати без проходження фільтрації.
Фільтрація від росіян — писати наклеп на свою країну
Щоб пройти фільтрацію, потрібно довелося провести цілу спецоперацію. Через свого товариша, з яким Сергій і Маргарита їхали в Маріуполь, вони вийшли на росіянина, який повіз їх у Безімянне.
Фільтраційний табір – це декілька наметів. В одному людину допитують, в іншому збирають біометричні дані.
— Я не говорив, що працював у міліції і служив у Афганістані, мене б одразу забрали. Запитали ким я був, що робив до того як став бізнесом. Сказав, що служив у армії в Куйбишеві, — говорить Сергій. — В іншому наметі фотографували і взяли відбитки пальців та долонь. Мене швидко відпустили. А ось Маргариту тримали десь півгодини. Її примушували писати проти України.
Маргарита відповіла, що в неї дитина. Росіяни пригрозили, що поженуть її прибирати територію міста. Але врешті таки відпустили. Лазаренкови впоралися швидко — за якихось півтори години.
Але не всім так щастило. Інші люди, щоб пройти фільтрацію, чекали від тижня до 10 днів.
У Маріуполі Сергій та Маргарита витримали лише одну ніч, а вдень зібрали речі та перевозли в Мелекіно.
Росіяни забрали у Кароліни можливість навчатися в рідній школіФото: Особистий архів родини Лазаренкових
— Люди знали нашу позицію. Перед тим, як поїхати перший раз, ми включали гімн України на повну і так їздили вулицями Маріуполя. Останній раз за нами уже слідкували. А коли ми збиралися біля вогнища готувати їжу, я дискутував, коли дехто казав, що хай вже буде росія, аби лише не бомбили. Так ось, коли ми вже вдруге виїздили, я помітив двох чоловіків, які йшли за нами. Ми сховалися, дружина побігла за рюкзаком, який забула в квартирі. Ми вскочили в автівку і поїхали, — розповідає Сергій.
До Бердянська родина дісталася нормально. Після поїхали в бік Запоріжжя. Але на блокпосту в Токмаку кадирівці сказали, що далі вони без перепустки не проїдуть. Її потрібно взяти в комендатурі в Бердянську.
— Ми розвернулися в бік Бердянська. У комендатурі сказали, що про перепустки вперше чують, довго не хотіли її давати, але зрештою ми таки її отримали і знову поїхали на блокпост. Нас і автівку обшукали, але все одно сказали, що не пропустять навіть з перепусткою і якщо навіть я заплачу по 5 тисяч за автівку. І тут я зрозумів, що потрібно було дати хабаря, — розповідає Сергій. — Причому по 5 тисяч гривень за автівку. Ми знову повернулися в Бердянськ. Там нам підказали, щоб ми їхали через Мелітополь. Через Мелітополь ми швидко дісталися до Василівки, але потім «застрягли» на три доби.
На четвертий день кадирівці повідомили, що змучені люди нарешті поїдуть.
— У черзі ми були 115-ми. Причому автівку тримали на блокпосту спеціально. Одного дня Маргарита почула, як один окупант до іншого сказав: «Ну що, ми завтра це бидло будемо пропускати чи ні?», — пригадує чоловік. — На блокпостах росіяни часто дивувалися: як це у чоловіка і дружини може бути по автівці. Разом з нами їхав пасажир — ми підібрали якогось чоловіка. На блокпостах росіяни все допитувалися, кого ми веземо. Відповіли, що родича, бо якби сказали, що це пасажир, його могли «зняти» і на кілька діб влаштувати допити.
Коли маріупольці дісталися українського блокпосту, буквально цілували землю.
Новий бізнес на новому місці
На днях Лазаренкови відкрили свій невеликий магазинчик у центрі Гадяча — продають каву і чай.
— «Кавове зернятко» — це Маргарита придумала назву для магазину, — хвалиться Сергій. — Ми любимо каву і ще в Маріуполі хотіли зайнятися цим бізнесом. Так вийшло, що відкрили його в Гадячі.
Лазаренкови могли поїхати жити в Полтаву. Але вони вирішили залишитися в родичів на Гадяччині заради свого пса — квартиру, куди б пускали з тваринами просто не знайшли. Зараз родина живе в будинку, який надали родичі. Живе й потроху налагоджує бізнес — у «Кавового зернятка» вже з'являються клієнти.
У родини був іще один варіант куди виїхати з Маріуполя — син Сергія живе в Москві. Але Сергій запевняє, що не поїде в росію нізащо в житті. Навіть якщо у нього не буде дому.
— Якщо в 2014 році я ще не розумів чи не сприймав, що почала відкрита війна… Що мені там робити? Я туди не поїду, — говорить чоловік.
І додає, що вони мріють повернутися в своє рідне місто, коли останній окупант його покине.
