Три місяці йде повномасштабна війна з росією. І найбільше зараз страждають вони — наші діти. Напередодні Міжнародного дня захисту дітей журналісти Гадяч.City поговорили з маленькими жителями гадяцьких громад про їхнє життя під час війни, а також про що вони мріють.
Катя Марченко, 12 років, Петрівка-Роменська (Петрівсько-Роменська громада)
Фото: З особистого архіву родини Каті Марченко
«Звечора 23 лютого я думала, що наступний день буде звичайним, як усі попередні дні, тижні. Але коли я прокинулася, мама сказала, що я не піду в школу, бо почалася війна. Перші дні мені було дуже страшно. Зараз — менше. Я розумію, що ми живемо у відносно безпечному місці, а ще мені дуже допомагають батьки — щодня говорять, що ми переможемо. І я в це вірю.
За час війни я майже не бачила своїх друзів, а кожен мій день проходить одноманітно — за монітором комп’ютера, адже війна забрала у нас можливість ходити до школи.
Зараз я мрію лише про одне, щоб війна швидше закінчилася».
Влада Пустовгар, 11 років, Петрівка-Роменська громада
Фото: З особистого архіву родини Влади Пустовгар
«Вранці 24 лютого війна для мене почалася зі слів батьків, що в школу я не піду. Я дуже хвилювалася, адже мій брат був у Києві, а в Сумській області ми маємо багато родичів.
Війна для мене – це постійні повітряні тривоги. Щоразу, коли вона звучить, доводиться кидати свої справи і йти в укриття. Раніше, коли була гроза, ми знали, що це гроза, а зараз ти думаєш: а може, це десь поряд вдарила ракета?
Війна принесла в моє життя дистанційне навчання. Здається, це класно, навчаєшся собі вдома, проте це не так. Бували проблеми з інтернетом чи якість технічні моменти. Під час повітряних тривог ми також не навчалися.
Я хочу, щоб швидше закінчилася війна, щоб ми могли зустрітися з рідними, з якими давно не бачилися».
Мілана Кобернюк, 6 років, Київ, зараз із бабусею живе у Римарівці, Краснолуцька громада
Фото: З особистого архіву родини Мілани Кобренюк
Допомагає розповідати бабуся Раїса Володимирівна.
«Я почула вибухи і мені стало страшно. Але тільки трішки. Мені говорили, щоб я не боялася. А мама дуже боялася. Ми сиділи у бомбосховищі в школі. Там було дуже багато діток і людей з собачками, кішечками. Потім ми жили у дідуся і бабусі (татових батьків), але там дуже почало бахкати, не було світла і було холодно (газ відключили) і ми повернулися до Києва. А потім машиною поїхали з Києва в Карпати. Коли їхали, ми ночували в Хмельницькому (підказує бабуся), я спала, а мама почула, як збили ракету і ми побігли у підвал та майже всю ніч сиділи там. А коли приїхали у Карпати, то вже не чули вибухів. Я знайшла там собі подружок — Лоліту і Аделіну — зараз за ними сумую. Але у мене й у Римарівці є найкращий друг Саша. Ми з ним граємося.
Я мрію, щоб закінчилася війна, і я хочу піти в школу»
Саша Дмитренко, 7 років, Римарівка, Краснолуцька громада
Фото: З особистого архіву родини Саші Дмитренка
Я не ходжу в школу, а по телевізору увесь час показують війну. Я чув вибухи бомб і мені було страшно.
На дистанційному навчанні багато задавали уроків. Ми вчили їх разом з мамою. Найтяжчими предметами були математика і читання.
Я хочу, щоб війна нарешті закінчилася і зміг би побачити своїх шкільних друзів».
