Гадячанки із перших днів повномасштабної війни плетуть маскувальні сітки на фронт – у військових на них постійні запити. Вчителі, бухгалтери, психологи, працівники культури, продавці — від березня вони сплели десятки квадратних метрів захисту на передову. Гадяч.City розповідає, як можна захищати країну з ножицями в руках.
Із нами погодился поговорити Людмила Заєць і Людмила Хоменко. Спочатку вони разом із усіма плели сітки, зараз роблять не менш важливу справу — фарбують тканину в «зеленку».
— Ой, тільки напишіть так… Не лише про нас із Людою удвох. У нас є дівчата, які ходять ще від самого березня. Спочатку дуже багато людей було. Зараз ходить менше, адже хтось повернувся на роботу, у когось почалися городи. Тож дівчатам, які ходять постійно, не вистачає рук. Напишіть і це, будь ласка. Хай приходять люди. Навіть, якщо хтось буде плести годину, це вже допомога. А ще нам потрібні люди, які б різали тканину на смужечки, так би робота просувалася швидше, – говорить Люда Заєць. — Крім того, дуже просимо: якщо у гадячан є тканина зеленого кольору або стара постіль, медичні халати (які можна пофарбувати) — приносьте їх для доброї справи.
Дві Люди – подружки. Як говорять одна про одну – й у вогонь, й у воду. Подружилися вони ще, коли працювали на місцевому сирзаводі — Люда Заєць була бухгалтеркою, а Люда Хоменко — начальницею цеху.
— Вона мені папірці на підпис приносила, — сміється Люда Заєць.
Вже давно немає сирзаводу, Люда Заєць переїхала жити до Борисполя, влаштувалася там на роботу, народила дітей. Але дружба їхня лише зміцнилася. На початку повномастшабного вторгнення жінка з дітьми повернулася до рідного міста, а чоловік залишився у Борисполі.
— Спочатку плести було легко — рання весна, сходив сніг, для сіток підходила чорна тканина. Але коли почала з’являтися зелень, нам потрібно було якось і викручуватися, — говорить Люда Хоменко.
І вони вирішили фарбувати тканину. Жінка розповідає, що спочатку пройшла курс навчання на ютубі — дивилася відео, як фарбувати тканину зеленкою.
Але зеленка виявилася… неефективним барвником. Як говорить Людмила Хоменко, зеленка з тканини виполіскується, а ще гірше — вигорає на сонці. І тоді від такої сітки захисту – нуль.
– Тоді я вирішила поекспериментувати. Змішувала зеленку з барвником для фарбування великодніх яєць і навіть з харчовими барвниками, які використовуються у випічці. А такі барвники – вони солодкі, тож десь наші «солодкі» сітки оберігають військових, — усміхається Людмила. — Крім того, у розчин потрібно додати сіль і оцет, щоб закріпити колір. А воду не кип’ятити, а лише довести до кипіння.
Так, фарбується тканинаФото: Фото із особистого архіву Людмили Заєць
Як відбувається процес фарбування
Коли дві Людмили зрозуміли, що варіант із підручними барвниками – це поганий варіант, вони почали шукати спеціальну фарбу для тканини. У Гадячі, якщо і знаходили, то за великі гроші. Одного пакетика вистачало на один раз – пофарбувати дві простині.
Зараз дві подружки купують барвники на сайтах. Фарбують в оливковий, зелений і колір хакі. Спочатку всі жінки, які ходили плести сітки, скидалися на фарбу самі. Потім Люда Заєць виставила оголошення про збір коштів і за день вони назбирали суму, якої вистачить на три місяці фарбування тканини. На заклик відгукнулися не лише друзі та однокласники з України, а й з США, Хорватії, Ізраїлю, Фінляндії та Польщі. Фарба кажуть дівчата дорога — спочатку замовляли по 200 гривень за кілограм, зараз може бути майже 600.
– Але фарба ця на совість. Я не помітила, що в рукавичках були маленькі дірочки. Пофарбувалися два пальці. Нічого ту фарбу не брало. Довелося тримати пальці у хлорці, поки колір не зійшов. А ще вона дуже економна. Двох чайних ложок вистачає на відро тканин, — говорить Людмила Хоменко.
Так, саме відро подруги використовують як одиницю виміру для пофарбованої тканини. Наприклад, в одне відро може влізти 3-4 простині.
Вже готовий матеріалФото: Фото із особистого архіву Людмили Заєць
До повномасштабного вторгнення ранок Людмили Заєць починався з кави. Зараз — із фарбування тканини. Фарбування — це безперервний конвеєр: доки фарбується одна тканина, Люда розвішує вже пофарбовану. Людмилі Хоменко легше — вона живе у приватному секторі, має літню кухню і де сушити. А ось Люді Заєць «пощастило» менше.
— Що можна подумати про людину, в якої на балконі висить рядочком 70 зелених бинтів? — запитує сміючись Людмила Заєць. – Коли почалася війна, не було перев’язувальних матеріалів. Дівчата різали білі простині. Але ці «бинти» не знадобилися, а викидати тканину шкода і я їх почала фарбувати.
Фарбували дівчата не лише бинти і простині, а й… лікарські халати.
Дістали їх з місцевої лікарні, «списані».
— Нам не було що вже фарбувати, а сітки чекали. Ми звернулися до волонтера Олександра Зозулі. Він нам «пробив», як ми зробили висновок, списані з хірургічного відділення старі простирадла та халати. Ми їх називали «смірітєльними рубашками», бо ці халати були на зав’язочках на спині. І от уявіть, що ці зелені «смірітєльні рубашки» висять у дворі між багатоповерхівками. Сусіди були в шоці. А ще, коли була дощова погода, я завішувала все наше «бомбосховище» – підвал – фарбованою тканиною.
Вже звична картина у одному із гадяцьких дворівФото: Фото із особистого архіву Людмили Заєць
За добу можна пофарбувати 30 простирадел. Але дівчата фарбують не лише їх. Добре фарбуються лляні штани, сорочки, сарафани. Жінки наголошують, що фарба візьметься лише на натуральній тканині.
– Ми вже на дотик можемо визначити, чи пофарбується тканина чи ні, – говорить Люда Заєць.
А Людмила Хоменко пригадує, як фарбувала принесені кимось міліцейські сорочки:
— Я ж думала, що вони натуральні, а витягла я їх такими, як і були, — сміється Людмила Хоменко. — А ось нещодавно фарбувала сарафан з квітами на темно-бузкового фоні. Фон став кольору хакі, а бузкові і зелені квіти на ньому стали ще яскравіші.
Тканина «на смерть» захищає життя
У місті всі вже знають, що дві Людмили займаються фарбуванням тканини на сітки. Та і як не знати, якщо навіть у магазинах, зустрічаючи своїх знайомих, вони запитують, чи не знайшлося часом у них тканини.
— А буває встаєш зранку, відчиняєш двері, а з того боку вже стоїть пакет з тканиною. Бувало, кидали пакети навіть з вікна: іду по вулиці, вона мені гукає – почекай, зараз я тобі щось кину. Й з третього поверху – тримай! — розповідає Люда Заєць.
Дівчата зі сміхом пригадують, що гадячани приносили на сітки.
— Ніколи не забуду, як прийшла до нас маленька худенька бабуся, витягує з пакета тканину, віддає і говорить: «Це я на смерть собі збирала, але вам потрібніше». Це наскільки було зворушливо, — говорить Люда Хоменко.
– Ми знаходили також тканину, якою оббивають труни. В’язали з обрізків тканини, з якої шили форму для пожежників, а хтось взагалі приніс новий пожежний костюм. А одного разу ми різали фірмові жилетки Zara. Їх приніс якийсь чоловік – сто чи двісті штук, – пригадує Люда Заєць.
На сітки «пішли» навіть сорочки, які колись радянські діти одягали на уроки допризовної підготовки – кольору хакі та трохи темніші краватки.
— Ми ці краватки відклали, щоб передати у місцевий будинок культури — що з тієї краватки, а на костюми пригодиться. Я говорила дівчатам: заховайте. Так і вийшло, від них залишилися лише «резиночки», – сміється Люда Хоменко.
А ось порізати піксельні куртки у дівчат рука не піднялася — їх передали хлопцям на фронт.
– Ще був такий момент: нам принесли для фарбування сорочку з домотканого полотна. Вона десь лежала у підвалі. Одного рукава не було, реставрації вона вже не підлягала, словом була у жахливому стані, але на сітки підходила. Ми заклякли. Це так було символічно: сорочка, наш оберіг, захищатиме наших хлопців на фронті, — говорить Люда Заєць.
Військові дуже просять сітки. Але бувало, що дівчата приходили їх в’язати, а тканини не було.
Військові дуже потребують сітокФото: Фото із особистого архіву Людмили Заєць
— Ми навіть поверталися додому, тому що не було матеріалу з чого плести сітку, — говорить Люда Заєць. — Зараз нам навіть передають тканину із Сум, Полтави, Києва — люди, які ходили плести сітки, а зараз повернулися додому. Так, допомагають нам.
Але й наші гадячани неймовірні люди. У мене є знайомий чоловік — батько моєї однокласниці Світлани. Вона також починала з нами фарбувати тканину, але зараз ріже смужки, бо це теж дуже важливо і займає багато часу. А її тато Сергій організував усю свою вулицю, всіх сусідів різати тканину на смужки, яку я фарбую. Одного разу забрав у мене аж 11 відер фарбованої тканини і віз усе це на велосипеді.
***
За три місяці як гадячанки плетуть сітки в них склалося своє товариство. Ми не можемо написати прізвища плетільниць і місце, де вони виготовляють сітки з міркувань безпеки. Але за три місяці вони стали командою, де кожен знає свою роботу. Наприклад, Світлана — чудова організаторка, яка може за 10 хвилин обдзвонити усіх кумів і сусідів, щоб знайти людей чи потрібну річ. Поліна класно поєднує кольори і відтінки. Оксана вигадала свій власний стиль плетіння, який ні з ким не сплутати. Інесса ріже з ювелірною точністю. Наталя не лише плете сітки, а й пригощає смачною кавою. Лариса може підняти настрій гарною піснею.
Тож зброя у руках – це не лише автомати. А й ножиці разом з нашим незламним духом.
