Українці борються за свою перемогу не лише на території України. Тисячі наших громадян, які живуть за кордоном, також допомагають своїй рідній країні знищити росію. Вони волонтерять, скуповують з усіх європейських складів спорядження та батарейки до рацій, а ще допомагають вимушеним переселенцям облаштуватися в європейських країнах. Ця розповідь про лютеньчанку Ларису Ткалич, яка з перших днів повномасштабного вторгнення окупаційних військ стала бійчинею волонтерського фронту в Данії. З дівчиною спілкувалися журналісти Гадяч.City.
Сусіди дарували квіти
Данія – маленька скандинавська країна, розташована на сотнях островів. Десять років тому вона стала новою рідною домівкою для лютеньчанки Лариси Ткалич. Дівчина переїхала сюди в пошуках роботи. А від початку повномасштабної війни в Україні Лариса сама почала допомагати українцям, які тікали від бойових дій.
До 24 лютого Лариса жила розміреним данським життям – сім’я, робота, подорожі.
— Коли я прокидаюся вранці, я не маю звички заглядати в телефон. Усі новини я дізнаюся уже на фабриці, де працюю. Але 24 лютого перше, що я зробила, коли розплющила очі, зайшла в соцмережі. І побачила, що росіяни бомблять Дніпро, — пригадує Лариса. – Потім брат чоловіка надіслав фото Києва й написав, що почалася війна. У Києві я прожила вісім років. Мені боляче було дивитися на рідне місто. Перший тиждень писала всім, кого знаю в Україні – рідним, друзям у різних містах України, в Гадяч, Хорол.
Перші три доби я не могла відійти від телефону. До мене приходили сусіди, дарували квіти, обіймали та втішали. Мені було настільки боляче дивитися кадри з України, що здавалося, я помру. І я зрозуміла, що ці новини мене просто вбивають. Я постійно сиділа ридала, думала як там мої рідні, як там Київ. Тож я перестала дивитися новини, ходити в їдальню з колегами, бо там є телевізор і всі дивилися новини з України. Підписалася лише один ресурс і читала тільки його. Я собі думала: ось до нас їдуть люди вбиті горем і я така сама, що ми сядемо та будемо разом плакати? — говорить дівчина.
24 лютого родина Лариси мала їхати у відпустку — на них чекала Європа. Але коли чоловік прийшов увечері додому, почав збирати рюкзак… щоб їхати в Україну воювати.нас
– Юра живе і працює у Данії, а душею і серцем в Україні, дуже вболіває за свою країну. Нас навіть познайомили події на Майдані в 2014 році. Він у мене історик з фахом і все що відбувається в Україні йому болить.
Але мені почали писати мама, брат чоловіка, мовляв, не пускай його. Він має бути в Данії, раптом його рідним доведеться виїжджати з України в Данію. Юра залишився, але того ж вечора поїхав за українськими біженцями на польський кордон — через три країни три доби він їхав на електрокарі забрати людей, яких він до того жодного разу не бачив, — розповідає Лариса.
Українські біженці не знали, який перетнули кордон
Перші дні на польських кордонах був суцільний хаос. Біженці, щоб перетнути пункт пропуску, чекали в чергах по 16 годин. Не було ніякого контролю та координації. Тим часом чимало данців, як і Ларисин чоловік, сідали за кермо та їхали забирати українців з кордону в Польщі.
— Я потім запитувала когось: як це — нічого не продумавши, не скоординувавши дії їхати? Мені відповідали: «Ну а як можна інакше. Там же були жінки і діти».
Лариса разом з іншою волонтеркою взялися координувати дії данців та українців. Дівчина через братову дружину вийшла на львівських волонтерів.
— Вони збирали інформацію та передавали нам. Завдяки цьому я розуміла, яка ситуація на кордонах із Польщею. Люди мали мій телефон як волонтера. І жінки, які переходили кордон телефонували мені та говорили: ми перейшли, стоїмо тут, — розповідає Лариса. — Також ми створили групу, в якій публікували інформацію про водіїв, скількох людей вони можуть узяти чи є дитячі крісла.
Фото: Фото із особистого архіву Лариси Ткалич
Але зізнається вона, людей, які переходили кордон було дуже важко координувати. Багато хто не говорив англійською. Навіть не знав, який пункт пропуску він перейшов. Тому людина могла бути в одному місці, а її чекали в іншому. Крім того, люди хвилювалися: з ким вони будуть їхати. У мене на телефоні були фото данців, які я пересилала біженцям, а данцям я, навпаки, надсилала фото біженців. Одна сім’я писала: ми стоїмо на вокзалі з рудим котом на руках. Водіям передавала опис місцевості, де стоять українці. На другу-третю добу на кордоні зі сторони Польщі утворюватися корки з автомобілів довжиною майже 10 кілометрів. І коли українці переходили кордон, їм було важко знайти «своє» авто.
Все це було на телефоні. Було дуже важко. Телефон постійно розряджався. Запам’ятала імена лише перших чотирьох сімей, а далі вже збилася з ліку, – пригадує Лариса. Зараз у трикутнику міст Ольборг-Орхус-Віборг, де живе Лариса, поселилося чимало українців. За останньою статистикою, у Данії зареєструвалися понад 25 тисяч українських біженців. Але ця цифра із кожним днем росте, адже потік біженців не припиняється. І данська влада планує прийняти 100 тисяч українців.
«Я не знаю її мови, але розумію мову її тіла»
Лариса із родиною живе у невеликому містечку Мольдруп і працює на фабриці, яка виготовляє тестове обладнання для автомобілів.
— Коли почалася війна, я зрозуміла, що підводжу колектив. І тоді сказала директору, що не буду працювати, адже користі з мене все одно не буде, поки я займаюся координацією. Але директор відповів, щоб я залишалась з ними, щоб робила свою роботу та відповідала на дзвінки. Адже я була сама, Юра постійно їздив, уже бусом, на кордон. Пізніше директор написав у себе на сторінці про мене допис: «Я не знаю її мови, але розумію мову її тіла». А я увесь час була на телефоні, з планшетом, постійно щось кричала в слухавку.
Данія близька українцям, бо як і Україна, це аграрна країна. Тут до повномасштабної війни жило чимало українців. А після 24 лютого приїхали їхні родичі та знайомі, однокласники та одногрупники. Й Лариса стала не лише координаторкою, а й почала збирати гуманітарну допомогу для біженців.
— Можна сказати, що ми з чоловіком стали спонтанними волонтерами. Хоча я ще в 2014 році збирала допомогу для української армії. А ось збирати памперси, одяг чи медикаменти — це нове для мене. Поряд зі мною живе моя бухгалтерка з фабрики. Це вона перші дні, коли Юра їздив до кордону, втішала мене. А потім почала привозити мені в гараж речі для переселенців. Згодом стали приїжджати й інші данці та привозити гуманітарну допомогу. Її стало так багато, що мені довелося брати помічницю, щоб вона допомагала мені сортувати всі ті речі. І якщо ви надумаєте їхати у Данію, не беріть із собою нічого. Ваші речі мають поміститися в рюкзак. З одягом і їжею взагалі проблем немає, — говорить Лариса.
Зараз у Лариси сім підопічних сімей. Вона допомагає їм облаштуватися в Данії та пройти бюрократичні процедури. А ще тричі на тиждень волонтерка розводить продукти харчування для українських сімей, які живуть поряд.
– У Данії є такі магазинчики, які продають продукти, термін придатності яких скоро закінчиться. Наприклад, учорашній хліб у Данії не продається. Його викинуть. Або термін придатності курки завершиться через 2 дні. Тому в Данії створили такі магазини, де можна купити ці продукти. Так, протидіють надмірному викиданню їжі. Але, щоб купити такий товар, потрібно бути учасником своєрідного клубу — платити членські внески власникам такого магазину. Я знала про такий магазин поряд, але ніколи не була у ньому. Написала власниці. Пояснила, для кого потрібні продукти. І тепер я тричі в тиждень їжджу до родин біженців — розвожу продукти. Щоразу я чергую виїзди, а продукти відвожу за потребою людей.
Забрали зі складу все — для оборонців Миколаєва
Лариса говорить, що риса, яка з’явилася у неї за час війни — це вміння просити.
— Ця функція «просити» увімкнулася в мене лише зараз. Я не знала, як це робиться і не вміла. Мені знову допомогла моя бухгалтерка. Спочатку вона попросила наших співробітників скидати їй на картку гроші, які потім вона пересилала мені. Згодом же я набралася сміливості та вже сама просила колег допомогти з карематами. На гроші, які мені вдалося зібрати, ми скупили все зі складу — рації, батарейки, сітки і відправили цей вантаж на Миколаїв, — розповідає волонтерка.
Фото: Фото із особистого архіву Лариси Ткалич
А 29 березня на сторінці в фейсбуці Лариса опублікувала пост — на свій день народження замість квітів і подарунків вона просила скинути кошти на придбання авто для лютеньчанина, військовослужбовця, який перевозить поранених із поля бою.
— Він зв’язався зі мною з передової. Написав, що возить поранених. Авто вкрай погане. Кошти перекидали мої друзі та колеги. Ми знайшли авто. Показали військовому, він дав добро. А потім я собі думаю: гнати пусту машину? Запитую, що ще потрібно? Людина попросила у мене просто павербанк і каші швидкого приготування, але ми забили машину їжею повністю. Я вперше так переганяла машину на Луганщину, — розповідає дівчина.
***
Лариса максимально хоче інтегруватися в данське суспільство, вивчила мову, що й дозволило їй стати координаторкою між українцями та данцями на польських кордонах. Але вона назавжди залишиться українкою та буде з Україною. І в часи радості, і під час війни.
