На карті лінії фронту селище міського типу Курдюмівка, що на Донеччині, позначене блакитною крапочкою. Це означає, що населений пункт під контролем ЗСУ. Проте це не означає, що тут тихо. Курдюмівка – під постійними обстрілами росіян. Два тижні у жовтні 2022 року під Курдюмівкою 15 гадячан утримували позицію ціною здоров’я і смерті побратимів, щоб росіяни не просунулись вглиб країни.
Хлопці із роти охорони
Сергій Ткаченко із Гадяча 23 лютого привіз додому будівельні матеріали – у мирному житті він займається ремонтами. Але ось уже майже рік він військовий — Сергій був одним із перших, хто добровільно пішов захищати Україну.
— Ми тоді йшли, не думали, які ми гроші будемо заробляти. У перший день у списку я був 30-им, а на другий день не скажу, було там багато охочих і чоловіків, і жінок. Я «закривав» Гадяч на блок-постах. У місто не можна було ні в’їхати, ні виїхати. Пам’ятаю, чоловік привіз дружину на пологи, доїхали до блок-поста, а тут її забрала швидка. Ось так було, пригадує Сергій.
Сергій Ткаченко — командир відділення 62-го окремого стрілецького батальйону, який сформувався на Полтавщині наприкінці лютого 2022 року у рамках загальної мобілізації, але до нього могли записатися усі охочі. Серед них був і Сергій Ткаченко.
— Я йшов до центру комплектування без військового квитка. Точно пам’ятаю, що до речей його клав, але коли вже йшов до військкомату не знайшов його. Я думаю, що його витягла дружина. Але ще й досі не призналася, що це зробила. Тож я пішов до військкомату без квитка. Мені видали новий, говорить чоловік.
Гадячани пройшли навчання, два місяці окопувалися на Чернігівщині, а потім їх перекинули на бахмутський напрямок. Свою позицію біля Курдюмівки — посадку із якої проглядався терикон, гадячани зайняли на початку жовтня.
Фото: Фото надане одним із бійців.
— У нас із озброєння були лише РПГ і автомати Калашникова 5,45, а у росіян – 7,62, кулемети, міномети. Крили нас усім на світі, працювала авіація і скидали фосфорні бомби, — пригадує Сергій Ткаченко.
А за кілометр від позиції гадячан окопалися вагнерівці — приватна армія російського бізнесмена євгена пригожина. Гадячани проти них лише відстрілювалися тією зброєю, яка була у них.
Вельбівчанин Руслан Сало, який був разом із Сергієм Ткаченком, пригадує, що на позиції не було ніякого захисту — окопи довелося рити під щільним вогнем росіян.
— У нас був наказ утримувати спостережний пункт. Ми вийшли просто у посадку. Там не було ніяких окопів. Деякі хлопці копали усю ніч, щоб окопатися. А копати глину дуже тяжко. Коли ми зайшли на позицію і почали копати, над нами літав дрон. Ніхто не знав, це був наш чи російський. Певне, російський, бо я вже через два дні отримав поранення, пригадує Руслан.
Іван Гордієнко із Вельбівки, який також був серед тих 15 гадячан, які тримали позицію, пройшов АТО ще у 2014-2015 роках говорить, що тоді не було такої інтенсивності бойових дій, як у 2022 році.
— Це були обстріли 24 на 7. Росіяни нас ненавидять. І не треба вірити, що вони не знали куди йшли, — додає Іван.
Ще один Сергій — Терещенко, старшина 62-го ОСБ — двічі перераховує усіх хлопців, які тримали оборону на позиції — щоб не помилитися.
« І головне Юру, нашого кухаря не забути, як воювати, якщо голодний, — говорить Сергій.
Як і більшість гадячан, Сергій Терещенко потрапив на фронт добровольцем. Спочатку блок-пости, навчання і Курдюмівка. Сергій Терещенко говорить, що для них це стало сюрпризом — вони були не настільки підготовлені, щоб тримати оборону на такій позиції.
— Її тримали прості хлопці із роти охорони — гадяцькі, хорольські, лохвицькі, — каже Сергій.
Ціна завдання
Із Сергіями, Іваном та Русланом ми говоримо із двох причин — по-перше, вони виконали своє завдання. По-друге, вони зараз лікуються від поранень. У Сергія Ткаченка — контузія і поранення від мінометного обстрілу. Іван та Руслан також зараз лікуються. Більшість із тих п’ятнадцяти гадячан зараз знаходяться у госпіталях.
Без втрат на цій позиції не обійшлося. Саме тут, під Курдюмівкою, загинув командир їхнього підрозділу гадячанин Анатолій Городовенко. Він загинув від прямого потрапляння снаряду у окоп. У Анатолія не було шансу вижити. Через тиждень на цій же позиції загинув ще один гадячанин — Віктор Харченко.
— По Віті прилетіло щось дуже серйозне, ми так і не зрозуміли, що це було, але вирва була велика, – пригадує Сергій Ткаченко.
Разом із втратами усі вони отримали те, що не знайдеш у мирному житті і через що усі вони рвуться знову на фронт.
Там залишилися наші брати. Коли ми йшли воювати ми не знали одне одного, навіть якщо були із Гадяччини. Там, на тій позиції, ми підтримували одне одного і навіть не думали, що нас уб’ють. Ділили один сухпайок на чотирьох. Я продав своє авто і купи ниву, щоб нам було зручно пересуватися. Сергій Терещенко під вогнем нам возив воду і їжу. Таке не забувається, говорить Руслан Сало.
Курдюмівка на карті лінії фронту позначена блакитною крапочкою – а це означає, що гадячани завдання виконали – вони утримали спостережний пункт навіть із тим озброєнням, яке у них було. Навіть коли після гадячан зайшли більш підготовлені бійці і протрималися лише декілька годин і змушені були відступити, все одно завдання гадячан було виконане – вони виграли час для інших підрозділів ЗСУ.
