Гадячанин Сергій Мардакін на фронті із квітня. Воює проти росіян на «нулі». На кілька днів йому вдалося приїхати до Гадяча. У цей короткий проміжок часу журналістам вдалося зустрітися із Сергієм, аби поговорити про війну.
Війна роз’єднала родину
На його рукаві – шеврон із написом «Гадяч» і гербом міста – архангел Михаїл убиває змія. Мимоволі думаєш наскільки символічний цей шеврон і власне наш герб, адже наші «миїхали» – Збройні сили перемагають «зміїв» – росіян. Із Сергієм Мардакіним ми сидимо в одному із гадяцьких кафе під шум дощу. Для нього – це останні спокійні дні, коли кава у горнятку, а тишу порушують не звуки снарядів, а вантажівки, що проїжджають мимо. Колись і Сергій у руках тримав не автомат, а кермо великих машин. За кілька днів до від’їзду він уже готується до нього – вже із дружиною вирішили, що він повезе свої хлопцям на передову.
— Тертий пиріг дружина приготує і качку засмажимо. Туди кожен із нас хоче повезти щось смачненьке, усміхається Сергій.
Війна роз’єднала родину Мардкіних – тут, у Гадячі, залишився син-студент, Сергій пів року вже на фронті, у Києві були дружина і донька. Тепер хоч на кілька днів вони знову разом.
У мирному житті він Сергій Мардакін, далекобійник. На «нулі» – він "Механік", замкомандира , головний сержант. Говорить, що там «на нулі» між собою кличуть одне одного або по-батькові, або позивним.
Запитуємо, чому він "Механік". На його обличчі з’являється тепла усмішка від вуха до вуха:
— Ну техніку всіляку люблю, і зброю.
Із такою ж усмішкою він говорить і про смерть, тож розумієш, що нам таки не перемогти:
— Хто не боїться на нулі, той довго не живе. Але страх повинен бути контрольованим ми повинні знати що робити. Смерті я не боюся, але внуків побачити хочеться. Що бог дасть – як прилетить, то нікуди не дінешся.
Із ДФТГ на передову
Напередодні повномасштабного вторгнення, 23 лютого, Сергій разом зі своїм товаришем із Києва були на польському кордоні і мав уже їхати у рейс.
Про повномасштабне вторгнення дізнався вже як перетнув кордон, коли зателефонувала дружина.
— Коли ти на кордоні, не до соцмереж і новин, тому про війну дізнався від дружини вона розповіла, що росіяни вдерлися до України, обстрілюють Київ, – говорить Сергій.
Обидва чоловіки вирішили повертатися в Україну. Сергій заїхав у Київ – там були донька і дружина. Донька категорично відмовилася покидати місто – вона залишалася волонтерити. Разом із нею залишилась і дружина Сергія. А він уже 25 лютого був у Гадячі.
Сергій розповідає, що до повномасштабного вторгнення не було військового досвіду: у 2014-му він не пішов на фронт, тому що у той час пережив операцію. А службу в армії – рік у радянській, рік вже в українській можна не рахувати, адже вже тоді нашу армію почали обнуляти.
Попри це Сергій твердо вирішив іти воювати. Спочатку пішов до військкомату, але там порадили вступити у тероборону.
Зустрілися вперше за 5 місяців. Сергій Мардакін — один із засновників Гадяцького ДФТГ.
— На той час нічого не було зрозуміло. У тероброну взяли кілька десятків людей, яких потім взагалі відправили на Миргород. А ось тих хто бажав бути у теробороні були сотні. Що робити невідомо. Потім хтось із охочих стати ТРО пішли у роту охорони, когось мобілізували. А ми вирішили створити своє добровільне формування територіальної громади, — розповідає Сергій. – Але я вирішив добровільно піти на фронт, не міг сидіти тут, коли росіяни топчуться по українській землі.
Сергій став першим, хто пішов на фронт із добровільного формування.
Чоловік говорить, що тренування у ДФТГ йому чимало дали досвіду:
— Я, який жодного дня не був на війні, вже у тренувальному центрі став інструктором для інших військових. Ближче до фронту я бачив, як люди самі думають як їх сформувати свої ДФТГ і придумують схеми фінансування, аби лише це формування існувало, бо фронт близько.
Хочеш жити – копай окоп
Сергій добре пам’ятає свій перший день на «нулі». Харківщина, 25 квітня. Під обстрілами копали окопи і бліндажі. Хочеш жити – копай окоп. Їх накривали чим могли, просили плівку у місцевих.
Сергій пояснює: нуль – це коли до позицій ворога кілька метрів і не можуть доїхати ашини, щоб привезти забезпечення чи хоч якість будматеріали. Готувати їсти неможливо – дим від вогнища можуть побачити росіяни і відпрацювати позицію. Трішки допомагали електроплити, коли було світло.
— Каву завариш, мівіну запариш, уже добре, — говорить Сергій. – Але ж їсти хочеться. Тож наших хлопців виручав… «гадяцький борщ». Дуже хороша штука. Взяв, почистив картоплину, вкинув тушонку, вкинув сухий борщ і він уже готовий.
Їжею допомагали і місцеві – люди, чиї домівки зруйнували росіяни, жили у погребах, не мали самі що їсти, віддавали останнє українським військовим.
Але потрібно визнати, що не всі.
— Місцеве населення хто міг – із проукраїнських — виїхав, але залишилися колаборанти, — розповідає Сергій.
Дехто із місцевих здавав наші позиції: у баночку з-під кока-коли кладеться маячок, кидається під паркан і все – по тому маячку працює російська артилерія. Такса від росіян – за одну точку 60 тисяч гривень.
— Ми таких виловлювали не одного і передавали СБУ. Що тепер із тими людьми не цікаво. Навіть якщо вони не повернуться, нам від цього легше, — сміється Сергій. – Але ж треба розуміти, який це контингент людей – алко-, наркозалежні. Але були і «ідейні». Нам говорили: доки вас не було, нас не обстрілювали. Чому ви сюди прийшли? Від таких слів просто опускалися руки. Ми їм говорили: вас ніхто не тримає. Он росія, їдьте. Навіщо ви росіян кличете сюди, – пригадує Сергій.
Колаборантам росіяни привозили гроші, гуманітарку і паливо. При цьому їхні двори не обстрілювали. А ось домівки людей, які підтримували українських військових, зрівнювали із землею.
— Зараз чимало колаборантів почало тікати у росію, але ж вони там не потрібні, міркує Сергій.
***
Сергій Мардакін говорить, що на передовій найважче не фізичні навантаження, а психологічний тиск. За пів року у хлопців просто зриває іноді дах від постійних обстрілів. Тому важливо, щоб була постійна ротація – об хлопці моли відпочити від звуків обстрілів. Але доводиться воювати без ротацій, бо ворог нещадний.
Але ми сильні, тому непереможні.
