Лише нещодавно ми у рамках гендерного проєкту писали про домашнє насильство — статистику по Гадяччині, випадки домашнього насильства, куди звертатися, якщо жінка/ чоловік/ дитина стали потерпілими. Журналісти часто плутають поняття «потерпілий» і «жертва» домашнього насильства. Жертва завжди використовується до померлої людини. Сьогодні, за якихось три місяці нам доводиться писати про саме жертву – маму двох діток, яку вбив її чоловік.
— Що ви пишете у своїй газеті, щоб зацікавити читачів?– запитав мене одного разу медіатренер на одному із семінарів.
Чомусь одразу у думках зринув наш гендерний проєкт:
— Пишемо про гендерну рівність.
Тренер був безапеляційний:
— Я вам скажу, що вашій цільовій аудиторії тема гендерної рівності нецікава.
Дійсно, тема нецікава, а от сімейне насильство стається. І здебільшого аб’юзерами, ґвалтівниками стають чоловіки.
Вони роками "товчуть" дружин, дають тумаків, «виховують», «б’ють, бо люблять». Про які сімейні тихі трагедії ми не знаємо, скільки жінок замазують синці. Скількох ґвалтують власні чоловіки. Скільки жінок потерпають від психологічного і економічного насильства. Ми не знаємо. Поліцейська статистика – це крапля в морі. Сміття ж із дому не виносять. І про домашнє насильство починають говорити лише тоді, коли стається трагедія.
У профілі на фейсбук у 24-річної Ангеліни із Біленченківки фото двох усміхнених діточок, фото із чоловіком, якого вона називає «коханим».
За рік «коханий» жорстоко розправиться зі своєю дружиною. 25 липня бездиханне тіло дівчини із ознаками насильницької смерті знайшли у місцевому садку. В убивстві запідозрили її чоловіка – Ангеліна вже зверталася до поліції з приводу домашнього насильства.
Хоча сама історія почалася ще 11 липня, коли дівчина звернулася до Гадяцької міської лікарні з приводу побиття. При огляді виявилося, що дівчину ще й зґвалтували. Про побиття Ангеліна заяву написала, але про зґвалтування – ні. Лише через деякий час поліцейські переконали її написати заяву і про зґвалтування.
Петро Токар, начальник ВП №1 Миргородського районного відділу поліції говорить, що був втрачений час на збір доказової бази, адже чоловіка мали затримати за статтею 208 КПК України.
У Біленченківці говорять, що не помічали, що у родині Ангеліни щось не так. Принаймні зовні. Діти жодним словом у дитячому садку не обмовилися, що тато б’є маму. Та і сама дівчина мовчала.
Але виявилося, що чоловік бив Ангеліну уже два роки. Апогей стався, коли чоловік поїхав на заробітки і запідозрив, що дружина зраджує його. Хоча, як переконує наш інсайдер, про це не могло й бути мови – у маленькому селі все на долоні. І коли підозрюваний повернувся додому сталася трагедія.
Вперше він побив Ангеліну ще у червні. Бив дуже. Але дівчина не звернулася до поліції. Другий епізод – 11 липня. А 25 липня Ангеліну знайшли мертвою.
Хтось скаже: чому терпіла, чому не зверталась. Ніколи ні за яких умов не можна звинувачувати жертву. Винен завжди аб’юзер, ґвалтівник, убивця. Ми не можемо знати чим керувалася жертва. У яких вона була умовах. Спектр причин – від боязні залишитись самою, незнання до кого звертатися, до погроз розправи над дітьми, маніпуляція самогубством, якщо жінка звернеться до поліції чи піде від аб’юзера.
Допоки тема гендерної рівності буде «нецікавою», доки буде ставатися домашнє насильство.
Ангеліна стала жертвою не лише сімейного насильства, а й моделі тієї поведінки, який закладався роками в українське суспільство: мовчати, якщо тебе б’ють, бити, якщо ти в житті нічого не досяг. Виливати свій гнів на «зручну» боксерську грушу. Зазвичай домашні насильники – це слабкі люди. Підозрюваний у вбивстві Ангеліни добу ховався у закинутій будівлі на території Біленченківки: у нього навіть не стало духу зізнатися у скоєному.
Невимовно шкода Ангеліни, ніхто не може знати її мотивів, чому вона два роки терпіла знущання. Але тихі трагедії у сім’ях будуть продовжуватися, якщо про них ми будемо мовчати: як потерпілі, так і свідки.
Якщо у вас стається насильство у сім’ї звертайтеся до правоохоронців, на гарячу лінію правозахисної організації Ла Страда в Україні за номером 0 800 500 225, до сусідів. Будь-кого, але не мовчіть.
Повірте, життя і здоров’я не варте того, щоб мати статус «зразкової родини», а разом із тим ховати синці під макіяжем.
