Євгенія Філіна із Ціпків – єдина фотографиня у Гадяцькому районі, яка знімає малюків. Її клієнти – новонароджені, яким не виповнилося і двох тижнів. Євгенія давно захоплюється фотографією, в її арсеналі сотні світлин про життя села. Але лише на карантині вона професійно прокачала свої навички із фотомистецтва.
Із Євгенією ми зустрічаємося у Ціпках. На плечі уже звичний Canon, із яким вона не розлучається – навколо стільки захоплюючих кадрів. У неї є свій ритуал: кришку від об’єктива знімає лише тоді, коли увімкне фотоапарат та перевірить усі налаштування. Фотографує Євгенія уже майже 20 років, відколи у 18 років у неї з’явилася “мильничка”.
— Це був найпростіший фотоапарат. У нього навіть не було спалаху. Щоб зробити наступний знімок, плівку доводилося перемотувати вручну, – пригадує Євгенія. – Але коли кажуть, що класну фотографію можна зробити і на сірникову коробку, то це чиста правда. Проте кожен мій новий фотоапарат – це нова сходинка до удосконалення.
Проте 20 років тому Євгенія і не уявляла, що колись буде фотографувати на серйозному рівні. Адже хотіла стати… режисером і навіть вступила до місцевого Гадяцького училища культури. Але закінчила його із дипломом бібліотекаря. Проте перша робота її була зовсім далека від книжок — у 2007 році Євгенія пішла працювати у місцеве сільське господарство обліковцем
Після «мильниці» Євгенія фотографувала на напівавтомат зі спалахом, але пізніше зрозуміла, що їй потрібна «розумніша» річ. Вона з’явилася, коли Євгенія перейшла працювати у ПрАТ "Райз-Максимко" диспетчером. А разом із тим, вона фотографувала працівників, сільськогосподарські будні. У цей же час вона вступила до Сумського національного аграрного університету отримувати професію бухгалтера.
— У мене тоді була заробітна плата півтори тисячі гривень, а я у Сумах купила собі фотоапарат «Олімпус». Він коштував більше тисячі гривень. На той час це було дуже накладно, але напівавтомат мене вже не влаштовував, потрібно було щось професійніше, – пригадує Євгенія.
«Олімпусом» випало фотографувати не лише аграрне життя Гадяцького району, а й культурне – у 2016 році Євгенія стала директором місцевого сільського будинку культури. А на початку 2017 року ще й бібліотекарем у місцевій школі— диплом бібліотекаря у Ціпках був лише у неї.
Що приносить щастя?
У центрі Ціпків стоїть сільський будинок культури. Євгенія робить невелику екскурсію на правах колишньої «хазяйки»:
— Щоб стати директором потрібний був лише диплом молодшого спеціаліста, у мене був "бібліотекарський". У будинок культури я прийшла після декретної відпустки. І ось тут мені стало у нагоді моє хобі, я почала фотографувати усі заходи, які ми проводили. Але я не розуміла, чи мої фотографії професійні. Я бачила, що навіть композиційно у мене не все виходить. І тим більше «Олімпус» для такої справи вже не підходив, адже ним важко було фотографувати у темному приміщенні залу.
За новим фотоапаратом Філіни поїхали аж у Київ – побачили оголошення про продаж на одному із сайтів.
— У нас був вибір: або ми купуємо корову, або фотоапарат. Фотоапарат переміг, – зі сміхом говорить Євгенія. – Він був потрібний не стільки для мене, як для людей. Що це означає? Те, що фотографую має бути красивим, приносити естетичне задоволення людям, які зображені на світлинах. Тоді я спокійніша.
Робота приносила задоволення до того дня, коли перед Євгенією не постало філософське питання.
— Це було торік. Я їхала селом на роботу, а в голові крутилося: чи щаслива я від того, що роблю. І доки доїхала до центру, вже я знала, що далі у клубі не буду працювати. Заїхала до сільського голови, написала заяву на звільнення. А на роботі сказала, що працюю до п’ятої вечора, – пригадує Євгенія.
Повернулася знову у агропідприємство, звідки пішла у декретну відпустку, і знову на свою посаду диспетчера. Проте це вже не була та звична робота, що колись. Але їй не вистачало живого спілкування. Виїздів у поля вже не було те, а те, що колись вона робила вручну, виконувала програма. Євгенія зрозуміла, що так не може, і знову написала заяву на звільнення. А у жовтні минулого року звільнилася і з шкільної бібліотеки.
Почала серйозно вивчати фотографію на карантині
— Я почала серйозно займатися вивченням фотографії саме на карантині. Почала із цікавості дивитися відеоуроки на Ютубі. Натрапила на канал харківського фотографа Івана Степанюка. Він набирав учнів на свій курс для «чайників». Я відправила йому свої фото, але він сказав, що цей курс мені не потрібний. Але я все-таки наполягла, щоб він мене взяв, – розповідає Євгенія. – Адже мені потрібно було побачити, що я роблю не так. Тим більше у мене почали з’являтися перші клієнти, хоча й це були в основному друзі і знайомі, я мала бути впевнена, що мої фотографії ідеальні.
Курси тривали три місяці. За першою умовою ментора потрібно було перевести фотоапарат із автоматичного режиму на мануальний.
— Коли я дивлюся на свої фото, які я фотографувала на автоматі, мені стає соромно, – пригадує Євгенія. – Цінність цього курсу була у тому, що ми не лише виконували домашнє завдання, а й шукали самі помилки на наших фото.
Фотографиня переконує, із того часу вона жодного разу не увімкнула на фотоапараті автомат. Спочатку це було незвично, але тепер Євгенія без затримки знає, як корелюються експозиція, витримка і діафрагма залежно від умов фотозйомки. Що й говорити: коли наприкінці курсу учні мали надіслати десять своїх найкращих фотографій – Євгенія прислала п’ятдесят дві.
Фотографувати малюків переконала кума
Найвищий пілотаж фотографа – це весільний фоторепортаж і фотосесія малюків. Весільна – тому що у 30 фото треба показати все весілля. Із малюками складно працювати, тому що весь процес фотозйомки залежить від настрою новонародженого. Євгенія зізнається, що не надто хотіла займатися цим видом фотографії.
— Мені трохи було незвично, що потрібно було фотографувати дитину без одягу, та й такі фотосесії не надто були популярними, – говорить Євгенія.
Проте зайнятися саме цим видом фотографії Євгенію переконала кума. Та і й сама Євгенія вже шукала свою нішу серед гадяцьких фотографів. «Весільників» у районі було багато, тому вона вирішила спробувати себе у тому, чим не займався жоден фотограф із району. Знову почала дивитися уроки на Ютубі. Нагода перевірити себе трапилася досить швидко – односельчанка народила дитину і Євгенія запропонувала їй зробити фотосесію новонародженого.
— У технічній стороні я була впевнена А от як поводитися із дитиною, я не знала. Не знала, як її викладати, як її заспокоїти. Але мені сподобався сам процес і я вирішила навчатися далі, – розповідає Євгенія. – Хоча, як показала практика, більше заспокоювати доводиться молодих татусів. Бувають такі, що вже надто хвилюються за своїх малюків.
Місяць тому жінка побачила оголошення про майстер-клас із фотографії новонароджених, який проводила Київська школа фотографії.
— Я знайшла це оголошення у четвер, ніч переспала із цією думкою – що мені необхідний цей майстер-клас. А на ранок уже знала, що поїду у Київ, – говорить фотографиня. – Мені потрібні були знання, як саме поводитися із дитиною, наприклад, як заспокоїти, коли вона прокидається.
А вже на наступний день після майстер-класу у Євгенії з’явилися перші клієнти.
“Ковбаса”, гніздечко – атрибути фотосесії
Найкраще фотографувати малюків, переконує Євгенія, яким 7-9 днів, можна й 10-денних, але вони у такому «віці» вже показують свій характер. Наприклад, фотосесію із 11-денним хлопчиком довелося робити дуже довго, тому що він не хотів позувати на камеру.
На фотосесію Євгенія приїздить додому до новонародженого. У цьому є й плюси і мінуси. Плюси – для батьків, адже дитину не потрібно кудись везти, а от для самої фотографині можуть бути незручності.
— Батьки мають бути готові, що у будинку я зроблю маленький армагедон: червоні портьєри завжди знімаю, вікна заклеюю будівельним скотчем, тому що потрібне розсіяне світло. Можливо, доведеться переставити якісь меблі, щоб мені було зручно фотографувати і розставляти реквізит, – говорить Євгенія.
До речі, реквізит Євгенія робить сама. Наприклад, в’яже одяг і головні убори. А ще сама пошила бінбег – спеціальний безкаркасний позер для викладання малюка. А викласти новонародженого це ще та процедура, де все має бути прораховано. Наприклад, тканина, якою покривають стійку на позері, «ковбаса» – спеціальна подушка на липучках, якими регулюють розмір «гніздечка» для конкретної дитини – має обов’язково тягнутися. Це потрібно, щоб дитинка під своєю вагою «провалилася» в імпровізоване гніздо, але при цьому тілом не давила на ручки і ніжки.
— Батьки також задіяні у процесі фотозйомки. Їх хоч і не видно, але їхня місія – натягувати тканину на позері, щоб малюкові було зручно у його «гніздечку», – усміхається фотографиня.
***
Ми розмовляємо із Євгенією після кількох кіл селом біля її колишньої роботи – Ціпківського СБК. Із тильної сторони він має презентабельний вигляд – крізь великі металопластикові вікна видно новенькі штори. Мабуть, у цих кімнатах дуже багато світла.
— Так, тут би було гарно зробити фотостудію, – читає думки Євгенія, – але у село ніхто не буде їхати на фотосесію. Це незручно, хоча мені так було б дуже добре, щоб не їхати із великим сумками на місце призначення. Тому єдиний вихід – це фотостудія у Гадячі. Але поки ця задумка на стадії мрії. Але я думаю, що все колись буде.
Євгенія називає себе «вічною студенткою», бо весь час навчається. Проте нарешті вона знайшла своє призначення. Зізнається, що все йшло до того, що вона займатиметься малюковою фотографією. І жартує, що на цій роботі вже заяви на звільнення не напише.
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у спецпроєкті, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
