Гурт «Подих Емілі» було створено в Гадяч у 2015 році. До складу гурту входять Мирослав Березенко (вокал, гітара), Сергій Горовий (бас-гітара) та Роман Лялька (ударні). Хлопці грають у стилі пост-гранж та альтернативний рок. Цього року у день закоханих вийшов їхній дебютний альбом «Інший вимір». У 2016 році вони стали лауреатами міжнародного еко-фестивалю «Лель», а у минулому році взяли участь у кастингу десятого сезону Х-Фактора. Та найголовніше, 2019-й приніс співпрацю зі світовим музичним лейблом «Moon Records Ukraine». Що це означає для гурту, як пишуться пісні та який найменший гонорар отримав гурт Гадяч.City розпитав у лідера гурту Мирослава Березенка.
Х-Фактор – це бонуси
– Привіт, Мирославе! Дуже приємно, що ти завітав до Гадяч.City. Запитання для розігріву. Як тобі бути фронтменом рок-гурту у невеликому містечку?
– Я працюю лікарем-хірургом у місцевій районній лікарні, тому іноді звичайно пацієнти впізнають. Був випадок, коли одна дівчина прийшла на другий день після концерту, довго дивилася, а потім говорить: «Так ви ж учора виступали». Приємно, що знають і слухають. Але якщо брати географічно, ми більше граємо за межами Гадяча. Нас запрошують на різні фестивалі і сейшени. Цього року трохи завадив карантин. Але потроху музична тусовка відроджується. 16 серпня у нас буде виступ у Полтаві. По-друге бути учасником рок-гурту у такому місті як Гадяч без підтримки – це великі фінансові витрати. Так, ми можемо обійти звукозаписувальну студію і зібратися у мене на квартирі, але та сама дорога, інструменти – це гроші із власної кишені.
– Ти лікар-хірург. А хто за професією Роман і Сергій?
– Роман працює у місцевому будівельному магазині, а Сергій зараз заробляє гроші під Києвом.
– Чому ви поїхали на кастинг Х-Фактор, адже це дуже мейн-стрімово, і безобраз такі формати телепередач спрямовані на домогосподарок.
– Ну ти ж маєш розуміти, що ми їхали туди не за перемогою. Інформаційний шум для рок-групи, як ти кажеш, із маленького містечка додає бонусів.
– А тепер повертаємося до традиційних питань. І мабуть, найтрадиційніше і найбанальніше про назву. Хто така Емілі? Це конкретний образ?
– Ну в мене був ще варіант Дженіфер, але в Україні на той час вже були гурти, наприклад: “Дженіфер” та “Серце Дженіфер”. А ім’я Емілі мені завжди подобалося. Воно таке ніжне і тендітне. Насправді у цій назві обігрується саме значення гурту. Подих тому, що життя починається із першого ковтка повітря,тобто подиху. Тому народження нової групи – це як свіжий подих.
Якщо хтось думає, що за Емілі стоїть якась конкретна жінка, її просто немає. Це уявний образ. І якщо вслухатися у нашу музику, можна помітити, що вона «дівчача» це лав-рок, романтика. Проте наступний альбом ми вже готуємо «важчий», у ньому зробимо акцент на соціальну тематику.
Metallica, ACDC, «Арія»
– Ви граєте вже п’ять років…
– Цим складом два. Але музикою я займаюся вже чимало часу. На «професійному рівні» з 2012 року. Тоді я грав у гурті «Happy Endи». Ми грали молодіжний панк. Записали один сингл… Але я ставав дорослішим і переростав цей гурт, хлопці влаштовувалися у житті. І ми розпалися. Згодом було створено «Подих Емілі». У нас постійно змінювався склад, поки він нарешті не став, таким як є.
– Кожен музикант, напевно, має свого кумира. Хто для тебе був «дядя» із телевізора, дивлячись на якого ти сказав: я теж хочу бути таким.
– Я ще у школі грав у рок-гурті. Писати почав у 10 класі. Рок тоді був в основному російським – «Арія», «Чиж»,”Чайф” та інші. Тому і перші мої пісні були російською. Справжня цікавість музикою – це 98-99 роки. Коли навчався в Полтавській медичній стоматологічній академії, грав в місцевій групі. Але пізніше музика перестала бути як просто хобі. Це стан душі.
– Тобто можна сказати, що тебе як музиканта сформувала «Арія»?
– Спочатку так, це був як приклад. А вже потім я «виховувався» на Simple Plan, New Found Glory, All Time Low, SUM-41, Linkin Park Green Day. Хоча Роман і Сергій більше полюблять «старі» гурти – Metallica, AC/DC, Dream Theatre.
– Мирославе, на прикладі «Подиху Емілі» розкажи, як працює музичний гурт, адже чимало людей думає, що музика – це просто побринькав на гітарі і все.
– З 2018 року ми перейшли на новий саунд. Почали використовувати плейбеки, які я пишу в професійних програмах. Плейбеки — це музичні доріжки інструментів, яких у нас не вистачає в гурті, наприклад скрипка чи клавішні, що прописані в секвенсорі. Також можемо використовувати чимало синтів. До речі, на сьогодні всі професійні рок-колективи працюють тільки з плейбеками. Барабанщик на ноутбуці запускає програму і через звукову карту подає плейбек, а ми вже вживу під нього граємо. Працюємо по- різному. Буває, що я спершу пишу плейбек, а потім ми робимо інструментал, а буває навпаки. Записуючи наш альбом, ми змогли довести, що можна видати чудовий музичний продукт, обійшовши дорогі студії та не витрачаючи на це шалені гроші. Перший трек із альбому, який ми записали, був “На межі”. Записували його у мене на квартирі. Нарікань від сусідів не було: вони просто не чули, що ми пишемося завдяки сучасним музичним технологіям.
— Репетиції також на квартирі проводите?
— Якщо із звукозаписом ми вирішили, то місця у Гадячі, щоб репетирувати взагалі немає. Молодим гуртам в нашому місті, на превеликий жаль, нереально розвиватися. В першу чергу, все впирається в місце для репетицій.Тому ми дуже вдячні директору Гадяцького коледжу культури і мистецтв Анатолію Насменчуку, що можемо проводити репетиції на їхній базі.
– Ліричний герой твоїх пісень – це твоє альтер его?
– Ні, це також вигаданий персонаж. Коли я пишу тексти, я нікому їх не присвячую. Якщо навіть у пісні фігурує якась жінка, вона вигадана, а пісня – це діалог із нею. І не лише із нею. Наприклад, пісня «Рокстар» із альбому «Інший вимір» – це діалог із фанами.
– Як народжується пісня?
– Спочатку ми пишемо музику. І так робить.мабуть більшість музикантів. Дуже мало хто спочатку пише слова, а потім музику. І я скажу, що так навіть важче. Коли у тебе вже є музика, тобі легше підібрати під неї слова.
– Добре, а як підібрати слова до музики. Що стає приводом, як народжуються слова і фрази?
– Я ніколи не примушував себе писати. Якщо примушувати мене щось писати, то нічого із того не вийде. І навіть на життєві зміни не можуть на це вплинути. Наприклад, коли я розійшовся із дівчиною мені говорили: «Чувак, у тебе стільки вільного тепер часу, пиши». А я не міг. Я не такий. У мене був період,коли я взагалі не міг писати і навіть займатися музикою. Хоча розумів, що це неправильно. Тексти народжуються тоді, коли у мені нагромаджуються емоції, думки, події і я відчуваю, що ось підходить ця хвиля і я “вибухаю”.
«Подумав, що розвод»
– Розкажи, як ви почали співпрацювати із Moon Records Ukraine. Скільки ви заплатили, щоб лейбл узяв вас під своє крило?
– Ніскільки. Вони самі на нас вийшли.
– ?
– Наприкінці літа 2019 року ми вирішили викласти наш перший студійний сингл “На межі”, щоб трішки підігріти інтерес до релізу нашого дебютного альбому. Наступного дня мені зателефонувала PR-менеджерка лейблу і запропонувала укласти з ними договір. Я подумав,що це “розвод”, але після того як нам відразу на електронну пошту скинули сам договір та умови контракту, моя думка змінилася. Альбом «Інший вимір» ми вже офіційно видали під лейблом Moon Records Ukraine. До речі, ми єдиний гурт із Полтавської області, який уклав із ними договір.
– Що передбачає співпраця із Moon Records Ukraine?
– Ми нічого не втрачаємо. Договір укладений на 5 років, який потім автоматично продовжується. Розірвати договір можемо тільки ми із власних причин. Лейбл має 30 % , ми 70% зароблених коштів від продаж на платних платформах в інтернеті, якщо наші треки хтось слухає чи завантажує. Від нас: ми повинні вказувати, що працюємо із лейблом. Також ми захищені від плагіату – Moon Records Ukraine так би мовити наш адвокат, юридично відстоює тексти. Вони нас прокручують, вкидають у збірки пісень, просувають на різноманітних музичних платформах і FM-станціях. Наприклад, мені переказували, що чули одну з наших пісень на радіо у Німеччині.
— У Фейсбук побачила афішу про ваш виступ 16 серпня у Полтаві і там зазначається, що «Подих Емілі» найкращий гурт Полтавщини. Ми чогось не знаємо?
— 20 вересня ми братимемо участь в V музичній премії Полтавщини в номінації “Найкращий рок-гурт року” та відлабаємо в дуже крутому закладі м.Полтава - Villa Krokodilla! Обіцяємо, що Полтава запам’ятає наш виступ надовго!
– Чимало гуртів утворюються чи утворюють, щоб заробити грошей. Такий собі бізнес. Ви вже маєте дивіденди від музики?
– Це невеликі гонорари. Займатися музикою у невеликому місті – це витрачати кошти із власної кишені. Одна із гітар, які я маю, і яку купував свого часу Gibson Les Paul Pro Alpine II.Таких по всій Україні на той час було лише 5. Щоб її купити, доводилося підпрацьовувати, економити. Словом, десь жертвувати. А щоб заробляти великі гроші, потрібно їхати із Гадяча. Поки що мені подобається моя робота. І якщо подивитися на музикантів, які отримують по 300 тисяч гривень, вони виступають не самі. Там працює команда. А у нас немає навіть концертного директора. Все роблю сам: домовляюся про транспорт, апаратуру, де будемо виступати. Це дуже виснажує.
Виступали за шоколадку
– Пригадай, який був найменший і найбільший гонорар групи.
– Найменший – колись виступали за шоколадку. А найбільший — достатній,щоб прокормити себе 2-3 місяці.Бувало, виступали безкоштовно. Але зараз працюємо так, щоб як мінімум відбилася дорога,куди ми їдемо.
– Чи виступали ви на весіллях і кому ви відмовите, якщо запросять?
– Так, запрошували. А відмовимо політикам, у це краще не влазити.Ми аполітичні.
На ударних — Роман Лялька.
– Як карантин вплинув на гурт?
– Не вистачає живих концертів. Чим більше ти виступаєш, тим більше ти цього хочеш. Вони дають сили працювати та писати нові пісні. Я ніколи не розумів, як музиканти можуть писати пісні у турах. Тепер розумію.
– Чи бувало таке, що ти забував слова пісні?
– Нечасто, але було. Разів два-три «переклинювало» – це було чисто на підсвідомому рівні, а не тому що дійсно забув. Раз на відео побачив, що перший куплет проспівав двічі, хоча сам відразу і не зрозумів. Думаю, це буває в усіх музикантів.
– Чи є пісні, які не подобаються?
– У мене є пісні, які вокально складні для мене, а не тому що якимось чином не подобаються мені. Якби якась з пісень не подобалася,то вона не була б у нас у трек-листі.
– Про рок-виконавців і рок-гурти існує стереотип, що вони заводять стосунки із фанатками, зловживають алкоголем і різними психоемоційним речовинами. Є навіть класифікація рок-гуртів: «алкогольні» і «наркотичні». Учасники «Подиху Емілі» до якого належать табору?
– Ні до якого. Ми не вживаємо алкоголь і наркотиків перед виступом чи щоб знайти натхнення, щоб писати пісні. Виходити на сцену у нормальному вигляді – це повага до людини, перед якою ти будеш виступати. З приводу фанаток у нас все строго. Тримаємо дистанцію.
Бас-гітарист Сергій Горовий.
– Хто ваші фани?
– Чотири роки тому ми організували у Гадячі День вуличної музики. Ми були здивовані, коли прийшли більше бабусь, ніж молоді. Одна навіть похвалила, що я гарно співаю. Тобто наша аудиторія це не суто 18, 25 чи 30 років. Якщо музика заходить, не важливо, скільки тобі.
– А в особисті прихильниці пишуть?
– Таке буває нечасто. Двічі, мабуть. Запрошували на каву. Але звісно, я нікуди не пішов. Ми не той гурт, який об’єднався лише тому, щоб понтуватися і підкорювати фанаток. На першому місці музика. І це не лише моє переконання, а й хлопців. Тут одне: або ти бабій, або музикант.
– Яка ваша географія виступів і де найприхильніша публіка?
– Ми давали концерти по всій Україні, окрім Західної. Виступали на фестивалі “Лель”, у минулому році їздили у Лохвицю на фестиваль «Єдиний простір». Прихильність залежить не стільки від міста, а від самої суті заходу і впізнаваності гурту. Наприклад, ще на початку існування нашого колективу ми виступали на байкзльоті в Сумах, але як ми не старалися, більше п’яятьох людей я не побачив. Тому що нас просто не знали. До речі, про фестивалі. Маленьким гуртам важко потрапити на великі фести. Потрібно пройти не одне коло бюрократії, щоб виступити на великій сцені.
– Що для тебе означає «Подих Емілі»?
– Це вже друга сім’я. Я дуже вдячний своїм хлопцям з старанну та сумлінну працю в колективі. Раніше ми могли репетирувати по 4-5 днів на тиждень. Зараз збираємося раз у тиждень, чи навіть може раз у два тижні. Ми вже просто «виграні» і розуміємо, що нам потрібно. І хто що може.
