«Буває, що я плачу»: одинадцятикласниця гадяцького ліцею Катя Довженко розповідає про свій карантин

Гадячанка Катя Довженко навчається у одинадцятому класі  Гадяцького ліцею №4 імені Лесі Українки. Як і інші її однолітки вона зараз на карантині, який видався не такими вже й канікулами. І саме зараз їм, випускникам з-поміж інших школярів найтяжче. До загального стану тривоги, відсутності спілкування із друзями (так, виявляється, ніякі чати і групи не можуть замінити живого спілкування) додається ще й хвилювання про зовнішнє незалежне оцінювання та вступну кампанію. 

 Фото із особистого архіву Каті Довженко

Із Катею ми говоримо телефоном – дотримуємося карантину. Хоча дещо заважає те, що ти не можеш глянути людині в очі. У Каті дзвінкий голос і вона максимально відверта, що іноді думаєш чи не дістанеться дитині від батьків. Але в цьому вона класна і відкрита, що може говорити свою думку.  А ще я знаю Катю заочно через відео ліцеїстів, у якому закликали гадячан (плюс усіх українців) сидіти вдома. Ви могли вже бачити його на просторах фейсбуку. 

Катя — президент ліцею. Що це значить? 

— У мої обов’язки входить контроль за порядком у ліцеї та комунікація між учнями та адміністрацією школи. Також із нашим педагогом-організатором Олександром Гліком ми проводили для учнів молодших класів зарядки та танцювальні перерви  А мені це навіть було приємно проводити такі перерви, бо чотири роки відвідувала школу сучасного танцю  Step by Step, – розповідає дівчина. 

Карантин. Початок 

Коли оголосили карантин, я дуже зраділа. Подумала: клас! можна відпочити від школи. Але потім настрій кардинально змінився, коли карантин продовжили. Ми переписувалися із однокласницями у групі і я їм записала голосове повідомлення: « А уявіть, що ми вже не підемо у школу, у нас буде постійно дистанційне навчання».  Якби я знала, що останній день перед карантином буде таки останнім… не знаю, можливо б сиділа у школі, аж до вечора. Вже хочеться побачити своїх однокласників, учителів.  

Уперше відчуття, що мені хочеться у школу, з’явилися, мабуть, тоді, коли я почала слідкувати за цифрами захворювання. Щодня я відмічала, що кількість хворих збільшується. І  я зрозуміла, що цей карантин надовго. До того ж додалася тривога — люди стали ходити у масках, а після 9 вечора треба було сидіти вдома. Настрій став одноманітний і сумний. Навіть буває, що я плачу, тому що відчуваю безвихідь. 

 Фото із особистого архіву Каті Довженко

Танці на самоті 

Я не знаю, що зі мною. Коли ходила у школу, прокидалася о сьомій.  Хочеться довше поспати, але я почала прокидатися рівно о восьмій, навіть якщо я ляжу спати о першій ночі (бувають моменти). 

Вранці у мене обов’язкова зарядка: повторюю вправи онлайн за своїми тренерами із Step by Step. Я дуже люблю танцювати, тому можу увімкнути музику і згадати свої чотири роки у танцювальній школі. Але тоді я згадую, як я займалася у залі із великим колективом і мені стає трохи сумно. 

 Фото із особистого архіву Каті Довженко

Лавочка і насіння 

Знаю, деякі люди зовсім не випускають своїх дітей гуляти на вулицю, а я можу вийти. Єдине, що моя мама проти, щоб я була на вулиці після дев’ятої вечора. Якщо я йду надвір, то обов’язково одягаю маску: така мамина умова. 

 Зі своїми однокласниками зараз не зустрічаюся. У нас є група у вайбері. Але ми там спілкуємося переважно про уроки.  Але мені пощастило, що поряд у під’їзді живе моя найкраща подруга. У будні дні ми йдемо купуємо соняшникове насіння, сідаємо на лавочку під під’їздом і розмовляємо. Як бабусі (сміється – прим. автора).  На вихідних нас можуть відвезти у село, у нас є там друзі. Звичайно, батьки проти, щоб ми гуляли великою компанією, але із карантином вона відчутно поменшала – більшість сидить вдома.  

Карантинне ЗНО 

 Ми часто говоримо із мамою на цю тему. Я їй говорю: «Мам, я не знаю, як я буду задавати ЗНО». У школі я хоч щось вчила, а зараз у мене, знаєте … «проскакує»: та хай потім. І мені важко налаштуватися на навчання, якщо на тебе давить ще й тривога, сум і… невпевненість у власних силах. 

Про стосунки із батьками під час карантину 

 Буває нормально. Бувають сварки. Одного разу я прийшла додому після 9-ї вечора. Не критично після дев’ятої, але батьки хвилювалися, тому що ж карантин. Крім того, тобі увесь час говорять: «Катя, сиди вдома», «Катя, нікуди не йди». Це страшенно напружує.  Але я розумію, що мої батьки хвилюються, тому далі лавочки біля під’їзду – нікуди. 

І ще я помітила, що все таки під час карантину ми із батьками знаходимо більше спільної мови. Наприклад, якщо на вихідних мене заставляли щось робити, то тепер я все роблю сама: мене ніхто не просить прибрати у хаті, я сама скопала дві наші грядки біля будинку. Навіть прошуся у село, щоб там на городі щось посадити, хоча це не моє. Іноді я навіть себе не впізнаю. Хочеться щось робити, тому що реально коли ти увесь час вдома… починає йти обертом голова. 

Але є і позитив 

Соціальний ролик у якому ми закликаємо людей сидіти вдома ми зняли дуже швидко. Мені написав Саша Глік, запропонував ідею. Спочатку я не розуміла, як ми це все будемо робити. У ролику знялися учні нашого ліцею. Все це ми робили самі. Саша тільки монтував відео. 

 Якраз під час створення цього ролику,  я зрозуміла, що можна не виходячи із дому робити круті речі. І саме у цей час ми спостерігаємо, як змінюється світ. Тож карантин – це ще й можливості. 

Наприклад, я тепер знаходжу час не лише на навчання, а й подивитися якийсь класний серіал.