Вона багато сміється і ніяковіє, коли її фотографуєш. Говорить не нашим полтавським суржиком – її мова навіть чистіша, хоча вона приїхала із Донбасу. Сльози з’являються лише раз – коли згадує батьківщину.
ТАМ залишилося життя
Переселенка із Донбасу Наталя Конотопова уже п’ять років живе у Гадячі. Її родина зуміла адаптуватися на новому місці – не лише знайти нових друзів, а й відкрити невеликий бізнес. Крім того, Наталя відкрила у собі нові можливості – вона закінчила курси арт-терапії і тепер допомагає діткам переселенців за допомогою казко- , ізо-, мандалотерапії , пісочної терапії сприймати світ.
— Якщо подумати: п’ять років уже минуло. Тут уже нове життя. Не знаю чи можна так говорити, але всі свої навички я отримала… завдяки війні. Так, у нас у Ірміно залишилися друзі, знайомі, мама, квартира, будинок . Там залишилося життя, але свій потенціал я відкрила лише коли переїхала до Гадяча, — говорить жінка. – Я їжджу по всій Україні, переймаю досвід, аби допомогти іншим людям.
Із Наталею Конотоповою зустрічаємося у її маленькій крамничці на Гетьманській. Від підлоги аж до самої стелі вона заставлена різноманітним крамом для творчості – тут можна знайти і картини за номерами, і нитки для вишивки, нитки для в’язання, багети для картин, бісер, а ще чудові подарункові коробочки у яких можна зберігати дрібнички. Раз по раз розмову перебивають відвідувачі. А ще телефон. До Наталі телефонують, аби запитати, чи є ті чи інші матеріали.
— Ось бачите, дівчинка телефонує. До мене звертаються переселенці як до координатора: може десь хтось віддає ліжко чи шафу, хтось шукає житло, — говорить Наталя Конотопова.
Дорога до Гадяча
Ірміно – невелике місто на Луганщині, батьківщина родини Конотопових. Зараз це окупована територія.
— За всі роки, що живемо у Гадячі, вдома була лише раз. На тиждень поїхала, але він для мене минув наче нічого не бачила. Бо їздила на похорон батька, — говорить Наталя.
У 2014 році Конотопови вирішили, що мама із дітьми «пересидить» війну у знайомої, яка жила під Києвом.
— Але вдома залишилися мама, чоловік. Ми трохи побули там і повернулися, — пригадує жінка.
Але війна набирала обертів. Був кінець 2014-го. Спочатку виїхала чоловікова сестра, яка жила у Брянці. Але щоразу бігти у підвал, коли прилітало вже було несила і несила було боятися.
Чоловікову сестру вивозили волонтери. Вони і доправили жінку до Гадяча.
Коли родина Конотопових також вирішила втікати від війни, вони вже знали куди поїдуть – туди, де жила чоловікова сестра.
Так родина переселенців із міста Ірміно опинилася на Полтавщині. Але шлях цей був дуже важким і небезпечним.
— Був грудень, — пригадує Наталя, – грудень 2014-го. Ми вирішили їхати самі. Нас було дві сім’ї. А ми ще взяли собаку і кота.
Їхали на два тижні
Перше із чим зіткнулися Конотопови у Гадячі – це відсутність житла. Тож було дуже тяжко знайти щось пристойне і не за великі гроші. Конотоповим врешті пощастило. Вони й зараз живуть у будинку, куди їх пустили пожити п’ять років тому.
— Ми ж як їхали у Гадяч, то зовсім тоді не думали, що надовго. Так, максимум на два тижні, — говорить Наталя. – Ось-ось і поїдемо додому.
Але виявилося, що на новому місці потрібно будувати нове життя.
— У нас був ритуал: обійти два кола по місту велике і мале. Ходили, знайомилися із Гадячем. У нас тут не було ні друзів, ні знайомих, — пригадує жінка. Правда, знайшли знайомих у Римарівці. Вони нам допомагали закрутками, продуктами, спілкуванням.
Соціальна адаптація для Конотопових проходила тяжко. Перш за все, через відсутність роботи. Сергій пішов працювати вантажником. У міських школах на той час роботи чоловікові не було. Зрештою після року вантажницького хліба, Сергій знайшов роботу у Розбишівській школі.
Разом із тим родина шукала й інших заробітків. І подружжя зважилося відкрити бізнес.
— Спочатку стояли із товарами для творчості на ринку. Простояли так кілька днів і зрозуміли, що стояти на холоді цілий день не найкращий варіант, адже надворі була зима, говорить Наталя.
І тоді Конотопови взялися шукати приміщення. Крамничку «Світ творчості» вони відкрили на Полтавській. Тепер магазинчик знаходиться на Гетьманській – своєрідному гадяцькому Бродвеї, де завжди курсує чимало людей. Тож у Наталі завжди є відвідувачі: хтось приходить за нитками, хтось за бісером, а хтось, як от знайомі, на горнятко кави.
І підприємець, і волонтер, і арт-терапевт
Шлях Наталі до арт-терапії почався тоді, коли переселенці зі Сходу вирішили між собою перезнайомитися, оскільки люди жили не лише в Гадячі, а й в селах району. Всі вони на новому місці потребували допомоги. Тож Наталя згодилася бути волонтером у ГО «Громадські ініціативи «Альянс», яку заснували переселенці.
Вони нерідко збиралися у тісному колі разом із дітками. І щоб зайняти чимось малечу, Наталя придумала займатися творчістю.
— Я побачила, що проста поробка може викликати шквал емоцій. Але найголовніше те, що вони спілкувалися: як діти між собою, так і батьки із дітьми. Вони разом були задіяні у процесі творчості, — говорить Наталя. – Займатися із дітьми було не складно, адже за професією я вихователь.
Через громадську організацію «Крим SOS» Наталя закінчила курси арт-терапії у тренера Олени Тараріної. Перші заняття арт-терапевт Наталя Конотопова для діток почала проводити наприкінці 2018 року. На заняття запрошували не лише дітей із родин переселенців, а й гадячан.
Спочатку у арт-терапії Наталя використовувала підручні матеріали.
— Написала у соцмережі, що потрібні іграшки для пісочної терапії. Гадяцькі дітки приносили свої і говорили: «Я дарую це дітям». Це було так незабутньо, — розповідає жінка.
Єдине із чим не пощастило, так це із приміщенням для занять. Те, яке надавали було непридатне, аби там займалися діти. Тоді на допомогу прийшла адміністрація міської школи № 2. В одному із класів Наталі дозволили проводити заняття. Тут же, у міській школі № 2 працює чоловік Наталі – викладає дітлахам трудове навчання і фізкультуру.
Під час пісочоної арт-терапії
— Ми написали проєкт за фінансуванні Британської ради в Україні для міста Гадяча і виграли його. Так у нас з’явився стіл для пісочної терапії і кульки для сухого басейну та полички, говорить Наталя.
Арт-терапія також відкрила Наталі Україну. Жінка їздить країною на різні навчання і форуми переймати досвід.
— Були у місті Кремінна (Луганщина) на балу для людей із особливими потребами. Атмосфера до сліз, – говорить Наталя.
Чи збирається родина повертатися на батьківщину?
На мить на обличчя Наталі лягає тінь і усмішка зникає. Це питання, мабуть, у Гадячі не ставив лише лінивий. Але вона опановує себе.
— Мій брат зараз у Чернігові, старший син у Києві, молодший навчається у Полтаві, ми із чоловіком тут, мама у Ірміно. І коли я думаю про рідний дім і стає на душі сумно, я згадую слова, які прочитала у одній книзі: «Всесвіт— мій дім». І тоді відпускає. Адже добре там, де ти є. А зараз ми живемо у Гадячі, — говорить жінка.
