Тема доступності сьогодні є надзвичайно важливою, адже мова йде не лише про фізичну можливість відвідувати культурні чи соціальні простори. Це питання гідності, рівних прав та відчуття залученості до життя громади.
Культурні заклади — музеї, театри, бібліотеки, галереї, будинки культури — завжди були місцями, де люди можуть відчути себе частиною спільноти, відкрити нові знання й емоції. Але щоб виконувати цю місію, вони мають бути доступними для всіх без винятку.
Для людей поважного віку, а також тих, хто має проблеми зі здоров’ям чи обмежену мобільність, доступність означає шанс залишатися активними, спілкуватися, отримувати нові враження й підтримку. Саме тому навіть такі «дрібниці», як підготовлені стільці на виставці для людей поважного віку чи можливість заїхати доприміщення на кріслі колісному перетворюються на великі кроки до інклюзивності.
Адже суспільство вимірюється не лише розвитком технологій, а й тим, наскільки воно здатне бути уважним і турботливим до тих, хто найбільше цього потребує.
Інна Мельник 15 років працює у територіальному центрі соціального обслуговування у Гадячі. Її посада може комусь здатися незвичайною. Вона – культурний організатор для людей поважного віку. Однією із активностей підопічних територіальному центрусоціального обслуговування є відвідування Гадяцького історико-краєзнавчого музею. Інна зазначає, що традиція відування закладу зародилася задовго до її приходу на роботу у територіальний центр:
— Ще коли я тільки прийшла на роботу, наші люди ходили на виставки, концерти, зустрічі. Музей завжди відкритий для співпраці, і ми їм дуже вдячні. Там про літніх людей піклуються навіть у дрібницях: завжди готують стільці, щоб можна було присісти, адже стояти півгодини чи годину вже непросто.
Для багатьох відвідування музею стає не лише культурною подією, а й можливістю для соціалізації. Люди виходять із дому, спілкуються, заводять нових друзів, згадують свою молодість у «ретро-кімнаті».
— Там вони бачать знайомі речі з минулих десятиліть — вазочки, серветки, килими на стінах. Очі літніх відвідувачів світяться: «У мене така ж була», «А в мами — точнісінько така». Найбільше вони радіють, коли відчувають: про них пам’ятають, їх потребують. У такі моменти навіть народжується нова дружба. Люди обмінюються телефонами, домовляються зустрічатися. Для них це надзвичайно важливо, – говорить Інна Мельник.
Але разом із тим не всі екскурсії можуть відвідувати підопічні територіального центру. Пріорітт саме для тих, які будуть відбуватися на саме на першому поверсі.
— Коли я телефоную, запрошую відвідати музей, перше, що мене запитують, а де буде відбуватися захід. Якщо це другий поверх, то відмовляються іти – по сходах декому важко підніматися, тому людина пропускає похід, – каже Інна Мельник.
Відвідувачі Гадяцького територіального центру соціального обслуговування. Фото: Гадяцький історико-краєзнавчий музей
Ще одна категорія людей, які недоотримують культурні послуги, – люди із інвалідністю, на кріслах колісних, адже архітектурні бар’єри та відсутність пристосованої інфраструктури часто позбавляють їх можливості відвідувати музеї.
Наталія Скорик, екскурсоводка, керівниця туристичного клубу "Скарбничка мандрів", розповідає, що їй доводилося працювати з людьми з інвалідністю через загальні захворювання. Вони не потребують особливих умов, відмінних від тих, що необхідні людям без інвалідності:
– Почнемо з простих речей, як, наприклад, вбиральні. Часто вони розташовані у цокольних поверхах або доступ до них можливий лише сходами; у малих населених пунктах туалети взагалі знаходяться на вулиці. Для людей на кріслах колісних це серйозна перешкода – проблема номер один. Пандуси зустрічаються рідко, пороги та сходинки між залами або у маленьких музеях із вузькими експозиційними залами створюють додаткові бар’єри.
У деяких музеях я бачила інформацію шрифтом Брайля, що дуже важливо для людей із порушеннями зору. Аудіогіди теж потрібні, проте найчастіше вони не адаптовані: QR-коди або кнопки складно використовувати людям із поганим зором.
— Сучасні технології можуть значно полегшити доступ до музею. VR-технології допомагають людям на кріслах колісних або тим, кому важко підніматися на поверхи. Аудіогіди, адаптовані для людей із порушенням зору, тактильні експонати та шрифт Брайля – для тих, хто не бачить зовсім. Такі рішення роблять музей дійсно доступним для всіх, – зазначає Наталія Скорик.
Хто лишається поза музеями
У 2021 році команда громадської організації людей з інвалідністю Fight For Right у співпраці з Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) здійснила перше в Україні репрезентативне опитування про стан дотримання культурних прав людей з різними видами інвалідності.
Метою дослідження було не лише з’ясувати, який культурний продукт є найбільш затребуваним, а й почути очікування людей з інвалідністю щодо змін у сфері культури, а також отримати цілісне уявлення про те, наскільки мистецтво й культурні події в Україні є доступними для всіх громадян.
За результатами близько двох третин людей із порушеннями опорно-рухового апарату (64%) взагалі не відвідували культурні заклади та події. Менше половини людей із порушеннями зору (46%) і лише кожна п’ята людина з порушеннями опорно-рухового апарату (23%) брали участь у культурних заходах, де, на їхню думку, були враховані їхні потреби.
У тому ж таки 2021 році команда громадської організації ДоступноUA провела аудит доступності культурних просторів у Києві, зокрема музеїв. Хоча це не було повноцінним дослідженням у класичному сенсі, воно дало змогу оцінити стан архітектурної доступності для людей на кріслах колісних.
За словами заступниці голови громадської організації Наталії Пархитько, за останні роки ситуація дещо покращилася, однак ключові проблеми залишаються актуальними. Вона називає три головні бар’єри.
Наприклад, у багатьох музеях люди з інвалідністю фізично не можуть потрапити всередину. Це найпоширеніша проблема як у столиці, так і в менших містах. Відсутність універсальних вбиралень – навіть якщо людина потрапляє всередину, вона не має можливості користуватися необхідною інфраструктурою.
У більшості музеїв немає ліфтів, тому доступ обмежується лише першим поверхом. Ліфти є лише у поодиноких закладах, наприклад, у Національному музеї Тараса Шевченка чи музеї Другої світової війни в Києві.
До цього додається ще одна проблема — вузькі дверні прорізи у виставкових залах. У деяких випадках ситуацію можна вирішити відкриванням другої стулки дверей, проте відвідувачі часто навіть не знають про таку можливість. Це створює додатковий психологічний бар’єр.
«Політати» над Гадячем, «походити» відділами музею
Ірина Орлова, директорка Гадяцького історико-краєзнавчого музею розповідає, що від початку своєї роботи у музеї бачила його проблеми: це і незручний пандус, основна колекція знаходиться на другому поверсі, куди важко піднятися маломобільним людям і так само важко спуститися до фрагменту Гадяцького підземелля – пам’ятки часів Гетьманщини. А ще їй хотілося, аби й здобувачі освіти через музей мали змогу пізнавати історію рідного краю та навчатися.
Тому виходом із цієї ситуації було запровадження віртуальної реальності.
Це стало можливим завдяки реалізації проєкту «SmartMuseumGadyach доступний кожному», який став одним із переможців у конкурсній програмі «Культура. Регіони» Українського культурного фонду за підтримки благодійного фонду МХП Громаді.
Крім того, безпосередню участь брала й сама Гадяцька громада – за кошти бюджету придбали окуляри віртуальної реальності, відремонтували двері, крізь які може проїжджати крісло колісне до кімнати віртуальної реальності, а також відремонтували виставкову залу та систему опалення.
Молодша наукова співробітниця музею Катерина Стромило була серед тих, хто торік пройшов навчання з використання віртуальної реальності у музеї. Тепер вже й сама налаштовує окуляри та аудіогіди для відвідувачів, допомагає їм орієнтуватися у віртуальному просторі та показує, як максимально ефективно взаємодіяти з експозицією.
Завдяки її роботі особи з інвалідністю можуть оглянути музейні зали, підземелля та навіть «пролетіти» над містом, отримуючи повний досвід відвідування, який раніше був недоступний.
Катерина Стромило демонструє роботу окулярів віртуальної реальності.
— У рамках проєкту створили 11 окремих відео, які можна переглянути як самостійно, так і за допомогою аудіогідів із відеоматеріалом. Всі матеріали розміщено на платформі Ukraine Open, які допомагали нам реалізувати проєкт, — розповідає Катерина Стромило.
Принцип роботи такий: користувач бачить кімнату музею через окуляри, натискає на спеціальні точки і слухає аудіогід, який пояснює експонати та загальний контекст. До окулярів додаються два джойстики, за допомогою яких можна переміщатися по локації, наближати експонати та взаємодіяти з простором.
Увесь процес контролюється з ноутбука: працівники музею можуть спостерігати за тим, що бачить користувач, і за потреби курувати екскурсію, не заважаючи користувачу взаємодіяти з експозицією
Віртуальна екскурсія дозволяє не лише оглянути музейні зали, а й «пролетіти» над містом, побачити його ключові пам’ятки, такі як собор, школи, бджільницькі пасіки.
Окрім цього, оцифровані близько 20 окремих експонатів, що дозволяє зберегти їх навіть у разі фізичних втрат через війну чи інші обставини.
Доступність у музеях: від архітектурних бар’єрів до віртуальної реальності
В Україні не так багато музеїв, які запровадили віртуальну реальність задля доступності музеїв. В основному, це музеї у обласних центрах та Києві. Тож віртуальна реальність у Гадяцькому історико-краєзнавчому музеї стала прикладом для інших громад як забезпечити людям з інвалідністю на кріслах колісних або з іншими обмеженнями фізичних можливостей оглядати експозиції та приміщення, куди раніше вони не могли потрапити.
На жаль, таких закладів в Україні одиниці, попри те, що кожен українець має однакові права, зокрема й культурні, на послуги не залежно від свого фізичного стану.
Але часто адміністрації самих закладів культури не знають, як зробити свій заклад доступним.
Наталія Пархитько розповідає, що найперше, що потрібно робити закладам культури – підвищувати обізнаність працівників. Навчання з інклюзії та безбар’єрності допомагає персоналу правильно супроводжувати людей з інвалідністю та робити їх перебування комфортним. Важливим кроком є також проведення аудитів доступності та залучення до обговорення самих людей з інвалідністю.
Окрему роль відіграють відділи культури в громадах. Вони можуть ініціювати тренінги для працівників місцевих музеїв, особливо невеликих, де ресурси обмежені. Громадські організації й активні мешканці мають піднімати цю тему та наполягати на змінах.
А ті музеї, які вже адаптували свої приміщення, часто не повідомляють про це відвідувачам. У результаті люди не знають, що музей працює чи що він має елементи доступності.
Наталія Пархитько наголошує: важливо комунікувати зміни з громадою — наприклад, зазначати на сайтах і в соцмережах, що вхід облаштований пандусом або що персонал готовий допомогти.
— А ось ініціатив у доступності музеїв для людей з інвалідність по зору чи слуху поки що дуже мало. Деякі музеї створюють тактильні копії експонатів або макети архітектурних пам’яток (наприклад, Софії Київської). Екскурсоводи з жестовою мовою зустрічаються поодиноко. Це напрям, який потребує значно більшої уваги, — говорить Наталія Пархитько.
Доступність музеїв в Україні залишається складним питанням. Основні проблеми — архітектурні бар’єри, відсутність універсальних вбиралень і ліфтів, а також низький рівень інформування
Водночас громади, працівники музеїв та громадські організації можуть крок за кроком змінювати ситуацію: починати з навчання, проводити аудити, залучати людей з інвалідністю до діалогу та активно комунікувати про зроблені кроки.
