Останній рік став для музейних установ і не лише музейних, справжнім випробуванням – пандемія «зачинила» усю громадську культурну сферу на замок. Нещодавно Полтавщина вийшла із червоної карантинної зони і першим куди журналісти Гадяч.Сity вирушили у місті став Гадяцький історико-краєзнавчий музей. Тим більше була чудова нагода – День музеїв, який гадяцькі музейники святкують 18 травня разом із усім світом.
Гадяцький музей стоїть у історичній частині міста – поряд, у провулку Драгоманова колись розташовувалась садиба Драгоманових. Можливо, малі чи й старші Драгоманови ходили у гості до Біликів, які жили у провулку Садовому. Ті Білики, чиї сини стали письменниками – Іван Білик і Панас Мирний.
Словом, правильна установа у правильному місці. Проте як і усі установи культури Гадяцький музей останній час «штормило» – поширення коронавірусної хвороби мало сприяло відвідуванню музеїв.
— Нам не вистачало оцього спілкування із відвідувачами. Адже ми не просто проводимо екскурсію. Під час екскурсії ми ведемо діалог із відвідувачами. Вони ставлять питання, а ми відповідаємо. Якщо щось не знаємо, шукаємо відповіді, шукаємо експонати, – розповідає директорка Гадяцького історико-краєзнавчого музею Наталія Судакова.
Попри те, лише за три місяці цього року, до того, як у області встановили червону карантинну зону у музеї встигли побувати майже 4 тисячі відвідувачів.
Особливо став помічним музей… вчителям. Адже діти тривалий період були на карантині, дистанційне навчання у наших реаліях ще не досягло того рівня, коли воно дійсно принесе плоди, тому заходи, які проводили працівники музею, доповнювали матеріал. Крім того, гадяцькі музейники влаштовують тематичні заходи чи не до кожної пам’ятної дати, яку вшановують в Україні.
— Наприклад, у нас була екскурсія для третьокласників до 150-річчя Лесі Українки. Ми її не просто провели, а влаштували конкурс на краще читання віршів та квест. Учасникам ми подарували магнітики і буклети, на яких зображена карта Гадяча із вулицями. Мені потім переповідала вчителька третьокласників, що після того їм було не до навчання, адже кожен на нашому буклеті шукав свою вулицю, — розповідає Наталія Судакова.
Нові умови – нові форми роботи
Усе ж доки у світі борються із пандемією, життя не зупиняється – люди, установи, організації пристосовуються до нових умов життя. Цей шлях не оминув і Гадяцький історико-краєзнавчий музей. Якщо двері музею зачинилися для відвідувачів, відкрилося вікно можливості для професійного росту самих працівників музею.
— Ми дуже багато за останній рік пройшли курсів підвищення кваліфікації, стали більше приділяти уваги науково-дослідницькій роботі і краєзнавчим розвідкам, — розповідає Катерина Стромило, молодший науковий співробітник. — Стали більше друкуватися у ЗМІ, влаштовували виставки і фотозони. Також під час карантину стали приділяти більше уваги формам роботи в онлайні. Деякі заходи й виставки проводимо і в офлайні, і в онлайні.
А ще поповнювали фонди музеїв експонатами – адже саме експонати є тим «гачком» для цікавості відвідувачів музею. Наталія Судакова розповідає що за «карантинний» рік у музеї з’явилася нова експозиція – виявляється, у ДРПЧ-6, яку всі у народі називають пожежною частиною, був свій міні-музей, експонати якого передали до Гадяцького краєзнавчого музею! Поки що експозицію готують для відвідувачів, але завісу вже можна трохи привідкрити – серед її експонатів шолом пожежника початку ХІХ минулого століття, багато фото і строї пожежників.
«Мам, не лазь на смітнику»
Наталія Судакова розповідає, що шляхи до експонатів різні – хтось побачив соціальну рекламу «Подаруй експонат музею» – так у музеї з’явилися баранці – вид українського декоративного посуду з кераміки для напоїв. А хтось їх дарує – наприклад, як тарілки, якими Леся Українка розраховувалась за козяче молоко.
А ще експонати можна знайти у найнесподіваніших місцях, наприклад, на смітнику.
— Колись ми ішли із дітьми вранці: я на роботу, діти у школу. Тоді ще був смітник на вулиці Білохи. Ми проходимо цей смітник і я розумію, що там експонати для музею: хтось акуратно поставив глечики і скляні відерні бутелі. Звісно ж, я почала їх оглядати, а діти просять: «Мам, не позорь нас, не лазь по смітнику» (сміється). Я до сусідки: хотіла попросити, щоб постерегла, доки я добіжу до роботи, але та відмовилася. Так сяк заховала глечики, добігла до роботи, швидко знайшла авто, приїздимо, а бутелів уже немає. Але глечики знайшли своє місце у музеї, – розповідає Наталія Судакова і додає, що ми буквально… живемо серед музейних експонатів.
Для пересічного жителя, невтаємниченого у роботу музейника, експонат – це те, що має не менше ста років від створення або те, що належало відомій людині. Але, як пояснює Наталія Судакова, музейна цінність для речі починається тоді, їй не менше 30 років або тоді, коли річ вже не випускають із виробництва.
Найімовірніше, смартфон, яким ви користувалися лише 5 років тому вже може мати музейну цінність, якщо його не випускають. Що вже тоді говорити про легендарну Нокіа 3310, яка була чи не у кожного користувача мобільним на зв’язком на початку нульових. Тож техніка – вже не така й рідкісна річ для гадяцького музею.
— У нас є найперший комп’ютер, ще із захисним екраном, друкарські і лічильні машинки. Хтось приніс пилосос «Ракету» є вже кілька радіо і дискові телефони,— розповідає Катерина Стромило.
До речі, саме у музеї можна помітити плинність часу: колись дротове радіо і телефон були передовими винаходами часу. Але навіть радіо навіть не пережило і сторічного ювілею (у цьому році було 96), як ці прилади можна тепер побачити лише у музеях. І навіть слово «телефон» і «мобільний телефон» ми почали вживати менше. На зміну їм прийшло нове –«смартфон».
Одна лекція – три місяці роботи
Безперечно, кожне життя і кожен випадок коронавірусної хвороби – це окрема історія боротьби життя із смертю і кожна смерть не може виправдати пандемію. Але не можна не помітити, що вона стала поштовхом розуміння цінності свого особистого простору і турботи про своє здоров’я задля здоров’я інших, розвитку цифрового світу, пошуку нових форм роботи і ведення бізнесу.
Саме музейні установи вловили напрям руху і зараз музей — це простір, який виходить за рамки розуміння музею.
— Ми багато проходили навчань, брали участь у форумах і скрізь нам говорять: відходьте від традиційних форм роботи, виводьте ваших відвідувачів на простір. Тому ми готуємо подвір’я музею під етностиль. Це буде фрагмент музею на відкритому повітрі. У приміщенні обмежений прийом відвідувачів, а ми можемо приймати людей на відкритому повітрі. До того ж у нас є такі експонати, які ми не можемо поставити у всередині – наприклад, жорна, віз, клуня. Клуні вже понад сто років, тож її будемо перевозити у спеціальний спосіб, аби зберегти її автентичність. Також хочемо зробити живий куточок – вже у нас є декоративний півник, замовили курей. Вирішили зробити живий куточок, коли побачили, як наші власні діти реагують на своєрідний тест – сподобається чи не сподобається. Мій син і донька Каті оцінили, я думаю, й маленькі гадячани оцінять наш живий куточок, – розповідає Наталія Судакова.
Ще до пандемії у музеї запровадили таку роботу, як лекції. За два роки відбулося 5 лекцій. Багато це чи мало? Якщо у розумінні просвіти гадячан – мало, але якщо зважати на якість матеріалу – над кожною лекцією тривалістю 40 хвилин лекторка Марія Рахмун, працює не менше трьох місяців, досліджуючи достовірні джерела, то на виході слухачі у часи копіпасту і плагіату отримують унікальний у продукт.
— Іноді на лекціях ми порушуємо такі теми, які неоднозначно сприймаються у суспільстві. Наприклад, про стосунки Лесі Українки і Ольги Кобилянської, — розповідає Наталія Судакова. – І нас часто після таких лекцій запитують: це дійсно було, чому ми не знали про це.
Локальний музей – туристичний об’єкт
Про роль музеїв у нашому суспільстві можна говорити довго. Але як переконує Наталія Судакова, музеї перш за все підштовхують соціум до розвитку.
Наприклад, показовий випадок із відвідувачкою, яка після екскурсії сама почала шукати експонати, досліджувати історію і розбиратися у ринку унікальних речей.
— Після того ще й порадила прибрати подалі одну порцелянову статуетку. Вони зараз можуть коштувати тисячі гривень, — говорить директорка музею.
Звісно, не кожен відвідувач музею стане дослідником чи колекціонером, але якщо після походу із музею хоча б однієї у людини запалиться іскорка до пошуку, дослідження рідного краю, то це вже великий плюс, адже так зберігається аутентична українська культура.
Наталія Судакова ділиться:
— Ми хочемо, аби не лише у Гадячі був музей, а й у населених пунктах громади. Такі собі філіали гадяцького музею. Наприклад, у Оснягах уже облаштували кімнатку, куди місцеві зносять експонати це може бути одяг, речі щоденного вжитку тощо. Так, це локальний маленький музей, але він може конкурувати із великими. Пандемія не лише переформатувала наше життя, а й відкрила туристичну Україну – згадайте минулорічний бум на відвідування саме українських туристичних місць. Тому локальні музеї після пандемії можуть стати магнітом для туристів.
А значить, Гадяцький історико-краєзнавчого музей на правильному шляху.
